15.02.1991 – 17.09.2025
Підтримуйте своїх захисників, вони роблять дійсно велику роботу. Все буде Інвіктус.
Для багатьох він був побратимом «Черепом», для когось — вимогливим тренером, але для всієї України він став рушійною силою Ігор Нескорених. Тарас був людиною, яка не просто працювала з ветеранами та ветеранками — він був своїм серед своїх.
Життєвий шлях Тараса почався на Івано-Франківщині у селі Нижнів. Його мати згадує: ще змалечку улюбленим одягом хлопця була вишиванка. Це був перший знак того, що росте людина, яка міцно триматиметься свого коріння.
Його характер остаточно загартувався у горнилі Революції Гідності, а згодом — на фронті. У 2014 році він долучився до війська серед перших добровольців російсько-української війни. Попри різні посади та завдання, він завжди знаходив час для відновлення: якщо Тарас був поза зоною досяжності і не на службі — це означало лише одне: він бігає у горах. Трейлранінг був його особистою стихією.
З 2019 року Тарас став невідʼємною частиною Ігор Нескорених в Україні. Як менеджер та тренер він був «містком» між ветеранами/-ками, організаційним комітетом проєкту, міністерствами, міжнародною спільнотою та партнерами. Саме Тарас став першим тренером з баскетболу на кріслах колісних в Україні, пройшовши навчання у американської тренерки Ханни Волкер. Нині завдяки Тарасу ветерани та ветеранки в Україні грають в баскетбол та регбі на кріслах колісних.
«Я хочу, щоб ті, хто не знав Тараса Шпука, знали його таким: найбільшим «боркотуном» у світі з великим серцем, добряком, який знав усіх і про все, міг вирішити будь-яку проблему… Людиною, яка вміла бути справжнім другом», — Ілона Волошина, військовослужбовиця, колега Тараса в Іграх Нескорених.
У спорті Тарас бачив передусім право воїна на гідність після важкого поранення. Коли у лютому 2022-го ворог стояв під Києвом, Тарас з Ілоною під обстрілами рятували спортивне обладнання з Пущи Водиці. Це був не просто інвентар — це був символ майбутнього відновлення, за яке варто боротися. А найбільше Тарас тішився, коли команди, які він тренував, кайфували від самого процесу.
«Повернувшись у військо, Тарас завжди знаходив можливість і потрібні слова, щоб командир відпускав його на навчально-тренувальні збори як тренера чи як суддю. Ми не знаємо жодної людини, яка б не знала Тараса. Він не вмів відмовляти в допомозі. Завдяки усьому, що зробив Тарас за життя — ми знаємо, що пам’ять про нього буде дією», — команда Ігор Нескорених в Україні
Тарас Шпук загинув 17 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання у складі групи спецпризначення.
«Сьогодні, коли ми згадуємо Тараса Шпука, ми бачимо не лише обличчя на фотографії. Ми бачимо сотні ветеранів, які завдяки його праці знову повірили у власні сили…Його справа не зупинилася 17 вересня — вона продовжується у кожному тренуванні, у кожному старті та в кожній перемозі над собою, яку здобувають наші воїни». — Ігор Салій, військовослужбовець, менеджер національної збірної України.
Світла пам’ять Тарасу. Твоя справа триває в кожному та кожній з нас.