Валерій Одайник з Камʼянця-Подільського. На контрактну службу прийшов у 2021 році. Отримав поранення у січні 2023 року. Його автомобіль підірвався на ворожій протитанковій міні у Донецькій області. Поза війною Валерій — тренер-викладач Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Вважає Ігри Нескорених одним із способів показати всьому світу, наскільки в нас сильна і нескорена нація.
Про роботу і захоплення. Я працював в Камʼянець-Подільському національному університеті ім. Огієнка, викладав теорію і методику фізичного виховання, функціональний фітнес, та різні дисципліни, тренував студентську баскетбольну команду.
А потім мені запропонували службу в армії, у 143-му обʼєднаному навчально-тренувальному центрі, на посаді командира взводу.
До того ж, в армії я отримував ті самі кошти, що на усіх попередніх роботах, та міг зосередитися на одному місцю служби. Ця робота звільнила для мене багато часу, який я міг приділити дружині і дітям. До цього, працюючи на трьох роботах, я фізично не встигав бути з ними.
Про спорт. Окрім баскетболу, грав також у футбол та волейбол, в усе, де є мʼячик. Мені подобалося бути активним. Грав на стадіоні зі студентами, тренував. Були роки, коли тренував жіночу команду — це насправді складніше, ніж команди з чоловіків. До прикладу, якщо в чоловічий колектив хочеш ввести нову кров, нових спортсменів, робиш це без проблем, а в жіночому колективі, якщо новенька їм не сподобається, її не приймуть, і байдуже, яким рівнем майстерності вона володіє.
В грі я відновлююся. Люблю воду, плавати, активно відпочивати. Засмагати вистачає хвилин на 20. Після травми я плавав тільки в басейні, без ніг потрібно навчитися інакше тримати баланс. У водоймі ще не пробував. Але наші водойми не адаптовані до людей з інвалідністю. Щоб мені потрапити у річку, спершу треба знайти місце, як до тієї річки потрапити.
Про армію. З 2021 року почав свою службу в армії, підписавши контракт зі ЗСУ. Тоді майже всі були насторожені щодо ймовірності великої війни. Лише, ніхто не знав коли, і що це буде настільки масштабно.
Страху у мене не було, знав, що чи почнеться велика війна, чи ні, — я вже у війську, там, де маю бути. Певною мірою був готовим. Працював фізично.
Я йшов воювати, бо знав заради чого. Ці люди, які досі не визначилися і не стали на захист країни, — це ж перші, кого росіяни погнали б воювати проти наступних країн, якби захопили нас. Росіяни не питатимуть, чи ти готовий воювати, чи ні, їм потрібні люди із захоплених територій, як воїни перших рядів. Про це свідчить і досвід так званих “лнр”, “днр”. У перші ж дні повномасштабної війни, чоловіків з цих окупованих територій гнали на нас першими.
Я знаю одного військового з Криму, який залишився там після анексії. В його військовому квитку написано: “Склонен к измене”. Такі люди непотрібні жодній державі, це розмінна монета. Поки наша країна панькається і толерує ухилянтів, ворожа цього не робитиме. Її не хвилюватиме, чи в тебе діти, чи хочеш воювати, чи боїшся.
Про участь у війні. На початок війни я був командиром взводу і за кілька місяців став командувати навчальним курсом. В моєму підпорядкуванні було — 129 людей. Випустивши кілька курсів, я не хотів відсиджуватися, і написав рапорт, що поїду на ротацію на схід.
Очоливши групу саперів з трьох чоловіків, перейшов у центр розмінування і після злагодження, поїхали у район Балаклії, а згодом — на Бахмутський напрямок, в Іванівське. Росіяни намагалися прорвати оборону з цього боку, моїм безпосереднім бойовим завданням було — не допустити прориву, мінувати. Я працював за “нулем” у сірій зоні. Між нашими і російськими позиціями було близько 150 метрів, бої були в посадках, які були вже розбиті, понівечені снарядами. Ми навіть чули, що вони говорили. І вони чули нас. Траплялися випадки, що тижнями йшла війна за 50 метрів, які переходили то до наших військ, то до їхніх.
Бойові виходи у нас тривали з опівночі до перших променів світла. Я завжди ходив із своєю групою. Командир для того і є командиром — щоб приймати рішення на місцях. Найстрашніше для командира — втратити когось з людей. Постійно думаєш про те, що говорити рідним.
Про отримання поранення. Ми їхали на виконання задачі і наїхали на протитанкову міну — це 90%, що мали бути 200-ми. Я сидів з того боку, яким авто наїхало на міну — правим переднім колесом. Всі вижили. Хлопці мали контузії. А весь удар прийшовся на мене.
Мені багато хто говорить, що, певно, маю якусь місію у житті, тому Бог залишив життя. Але я про це не задумуюся.
Я не міг дихати, а потім повітря зайшло в легені і перше, що я запитав: “Яких частин тіла в мене немає?” Хлопці спершу перешіптувалися, але потім зізналися, що однієї ноги немає, на іншій відірвана стопа, пальців теж немає.
Окрім втрати ніг і пальців на руці, мав перелом щелепи, осколкове поранення плеча, рук. На мені не було, де ставити турнікет. Хлопці не встигали закривати рани, звідки йшла кров. Але мене досить швидко евакуювали.
Я памʼятаю вибух і як мене завантажили на машину. Навіть памʼятаю, до клінічної смерті, що говорив хлопцям. З водієм, який мене віз, намагався говорити, бо він був у ступорі.
Я не бачив яскравих снів під час клінічної смерті, мене просто виключило. Коли прийшов до тями, очі не міг розплющити, через травми, але почув, як хтось водить мені по горлу і каже: “Зараз тут зробимо надріз і вставимо трубочку”. А я відповів: “Це буде останнє, що ти зробиш”. Мені у відповідь: “Ого, він вже говорить!”. Це було в лікарні Мечникова.
Я все розумів і все памʼятав. Назвав номер телефона дружини, матері.
Поки мене везли в Часів Яр, Краматорськ, Мечникова, родині вже розповіли про мене. Дружині змалювали все так, ніби я у ще гіршому стані, ніж був.
Про прийняття травми. Коли мене стабілізували, прооперували, майже зажило все, приїхав у Львів, а хірург сказав, що потрібно ще шматок ноги відрізати. Для кращого протезування треба було зробити коліно, яке залишилося, і протез на одному рівні. Це для мене було складнішим за усвідомлення всіх травм.
Мені здається важливим, слухати протезиста і не накручувати самого себе, мовляв, щось не вийде. Мене дуже підтримувала дружина, вона весь час була поряд. І в мене одразу було розуміння, що життя не закінчилося, але кардинально змінилося. Хотілося жити у своє задоволення. Я усвідомив, що життя будь-якої миті може закінчитися. І те, що ти бігаєш на роботу з 8 ранку до 8 вечора, абсолютно нікому не потрібне.
Цінності змінюються. Хочеться отримувати задоволення від всього. Зараз найбільше задоволення я отримую від спілкування з людьми, спорту. Тепер маю нові можливості — без ніг і пальців все потрібно пробувати і до всього змінювати підхід.
Люблю й досі такі ігри, де є контакт, де можна повпливати на суперника психологічно, наприклад, баскетбол. Я досить компанійський.
Про підтримку поранених. Часто відвідую поранених хлопців у шпиталі, їм важливо знати, до чого вони йдуть. Ось, він вже втратив ноги, а що далі, не знає. У нього купа інформації, з якою він також не знає, що робити. І коли до нього в палату заходить людина без двох ніг, із ще складнішими пораненнями, ніж в нього, проте, вже на протезах, це додає віри. Побратими починають вірити у свої сили і що їм все до снаги, все в цьому житті можливо змінити і адаптуватися.
Про реакцію суспільства. Діти з нас очей не зводять. Для них дядя без ніг — це щось цікаве. Є матері, які пояснюють, чому так, а є такі, які без пояснень забирають дітей і все. Якби до мене підійшли батьки з дітьми і запитали про поранення — я пояснив би.
Якось в Києві в банку я стояв у черзі чотирнадцятим і доки черга не дійшла, ніхто не поступився. Навіть попри наліпку, що люди з інвалідністю та учасники бойових дій обслуговуються позачергово. І ніхто і з працівників не запропонував пропустити чергу. Я постою, це не складно, але на двох протезах доволі важко стояти тривалий час. Мало того, переді мною прибігла жінка, віп-клієнтка поза чергою, зайшла в кабінку, закрилася шторка і я чекав, доки вона завершить.
А ще є інший бік, коли люди навʼязливо хочуть допомогти. До прикладу, коли мені поступаються місцем, чи пропонують допомогу, і я відмовляюся, на цьому тема має бути закритою. Якщо відчуваю, що не вистою, я сяду, інакше не варто наполягати. В Естонії, де я протезувався, люди завжди запитували, чи потрібна допомога, і коли я відмовлявся, вони спокійно йшли далі.
Прикладена до серця рука на знак подяки — чудовий жест. Люди думають, що ми не помічаємо такого, але навпаки, ми бачимо. Цей жест не порушує особистий простір, не ставить незрозумілих запитань, військовому від цього приємно. Натомість людина знає, що її подяку побачили і прийняли.
Про Ігри Нескорених. На перший кемп я потрапив з метою розходитися, поспілкуватися з друзями, які теж потрапили в табір. В кемп потрапив після операції, в період відновлення, якраз перед кемпом знову став на протези, але не міг в них вміститися, бо ноги трохи ще не прийшли в норму. Прийшов на двох милицях.
Розумів, що тут не буде таких легких умов, як в реабілітаційному центрі, але ще й є можливість побачитися з друзями, спробувати нові види спорту і весело провести час.
Після поранення, коли дивився змагання з баскетболу, всередині щось гризло, бо я не знав, чи в мене вийде ще колись зіграти.
Життя така цікава штука, що ти ніколи не знаєш, до чого можеш бути готовим. Я не думав, що в мене вийде грати в баскетбол на кріслі колісному, але техніку змінив, виявляється — можу закинути мʼяч в кошик і все виходить.
Про бажання. Насправді я зараз живу так, щоб виконувати власні бажання і своєї сімʼї, намагаюся усувати несправедливість, щоб було добре не лише мені, а й навколишнім людям. Я тепер будь-кому можу сказати, якщо він неправий. В мене є все, чого я прагнув. Колись переживав, що люди воюють, а в мене тилова посада, але після того, як я пішов на війну, вижив і повернувся, вважаю, що виконав всі свої бажання. Тепер я маю право пожити так, щоб кайфувати.