Олексій Василюк вважає, що на свій вік побачив багато, проте, недостатньо. До повномасштабної війни подорожував автостопом Європою, працював з дітьми.
Про себе. До армії все було чітко, я був цілеспрямованим. Далі служба, війна… Але почав забувати, що мені подобається. Мені навіть складно відповісти на запитання, яку я люблю їжу, бо сприймаю її як ресурс.
Я досить тривожний. До прикладу, під час перших навчально-тренувальних зборів спробував на байках кататися. Переживав, раптом щось станеться. А потім подумав: “Мені 23 роки, в країні війна, я можу вмерти в будь-який момент, то що через це на байку не покататися?” Моя тривожність — це намагання контролювати все. Страшенно не люблю, коли не вдається щось контролювати.
До 2021 року я навчався в Українській академії лідерства, організовував півмарафони. За рік до армійської служби в мене була найкраща робота. Я працював з дітьми в КМДШ — це приватна школа. Мене дуже любили діти, мій перший клас. Зараз розумію, що це була трохи фанова робота, тепер мені хочеться займатися чимось серйознішим.
Багато думаю про те, ким бачу себе, але не знаходжу відповіді, бо є багато варіантів. Можливо, хотів би бути офіцером ЗСУ. Можливо, бачу себе в громадському секторі, в освіті чи навіть в політиці. Точно бачу себе в Україні, бо тільки тут відчуваю, що все моє, тут є дім, тут все класно. В Україні в яку область не поїдеш, скрізь буде відчуття, що ти вдома. Ти можеш або тікати від свого дому, або боротися за нього. Не люблю, коли запитують: “Звідки ти?”. Я звідти, де живу прямо зараз.
Про військову службу. Я пішов в армію у 2021 році. Війна тоді вже давно тривала. Я зателефонував другові, Глібу Стрижку, і запропонував займатися разом спортом, щоб в мене була більша мотивація. Він відповів: “Ти вчасно набрав, я теж думаю про армію. Давай разом виберемо підрозділ і підемо служити”.
Коли я служив в морській піхоті, був аеророзвідником, на дронах літав. Я зараз працюю в штабній розвідці в Силах безпілотних систем. Моя робота полягає в тому, щоб щодня шукати цілі і ставити завдання з їх ураження. До другого поранення я контролював роботу безпосередньо на фронті. Але це поранення мене так паяло психологічно, відчував, що не можу контролювати себе в умовах постійних обстрілів. Я не хотів, щоб моє занепокоєння відчували хлопці, в яких я був командиром.
Я собі визначив, що в армії класно, просто треба знайти своє місце. Тому, коли мені стало складно, я почав шукати місце, де буду корисним, відповідно до свого стану.
Про поранення. Перше поранення — уламкове у грудну клітку — я отримав у 2022 році, воно було тяжким фізично, я випав на три місяці. Але сприйняв цей час, як можливість відпочити. Ми тоді в районі Водяного на Донеччині літали. Почав працювати ворожий танк, я пішов забрати пульт. Ще подумав, як же тупо буде зараз затрьохсотитися чи задвохсотитися. Пролунав вибух і мені здалося, що відірвало руку. Згодом помітив, що рука на місці, лише зависла у дивному положенні. Це була осінь, на мені був крутий реглан морської піхоти. Хлопці мої ще жартували: “Льоха, може знімеш реглан якось, щоб ми не зрізали його”. Вони насправді розгубилися, бо я почав кашляти кровʼю і вони думали, що я можу померти.
Друге поранення отримав у 2023 році. В мене в шиї осколок і досі. Це поранення на мене вплинуло більше психологічно. Сталося під час контрнаступу. Розвідка йшла попереду. Почався бій. Пролунав вибух, і, як у фільмі, — все в оранжево-сірому диму. Командир дав команду, щоб всі вилізли з БТР, той потім почав горіти. В нас тоді було багато поранених. Перші загиблі на моїх очах — хлопці, з якими я багато часу прослужив разом і не міг нічим зарадити, коли вони помирали на моїх очах.
Пережите вилізло мені ПТСРом. До прикладу, коли ми їхали Херсоном, мені здавалося, що зараз просто у нашу машину влетить ракета і розірве її.
Коли живеш у моменті, що можеш померти будь-якої миті, не маєш безпечних зон, — це дуже тяжко. Тоді не можеш контролювати багато чого. Після другого поранення я зрозумів, що третє може стати для мене фінальним.
Насправді в армії класно не боятися смерті. Тоді можна якісно виконувати роботу і не відволікатися на інші речі. Коли я прийшов в армію, то не був готовий померти. Я собі визначив, що це станеться, коли мені буде років 70, я буду спортивним дідом і помру десь в себе на канапі. Раніше не розраховував.
Про відновлення. Я відволікаюся через спорт. Розумію, що не можу контролювати певні речі навколо і не можу контролювати себе. Це впливає і на дисципліну, і на виконання завдань в побуті та на службі. Спорт — це найпростіша річ, яка може допомогти з дисципліною. Коли робиш схожі дії, збільшуючи свої спроможності, тоді досягаєш результатів. Мені дуже некомфортно бути самому. А в Іграх Нескорених я відчуваю психологічну підтримку. Тут спорт для мене не для сили, а для відчуття підтримки.
Про перемогу. Зараз у перемогу і в закінчення війни найбільше вірять ті, хто цієї війни не бачить. Загалом мені здається вона триватиме ще дуже довго. Але моя теза така: нам треба зберегти націю, а не територію. Бо територію ми відновимо. Але гинуть зараз кращі. Хотілося б справді закінчити війну, та це ж не про закінчення насправді, а про підготовку до наступного етапу. Бо ніхто ніколи не змириться на цих умовах, які є зараз, навіть якщо відбудеться припинення бойових дій. Хоча, якщо навіть люди і змиряться, то залишиться питання відновлення справедливості. Дуже багато загинуло людей, які не мали б загинути.
Якби зараз припинилася війна, для цивільних програшем вважалася б втрата наразі окупованих територій. Програш для мене і для багатьох військових — це втрата всієї країни.
Про відчуття щастя. Щасливим мене роблять нові враження, нові досвіди. На байку спробував покататися і був враженим. Коли на страусину ферму їздили, я був суперщасливим. Не люблю відпочинок, який я вже проживав. Щороку їздити в Єгипет — це не для мене. Люблю дорогу та нові місця.