Дитина військових
Я був чемною дитиною. Добре вчився в школі. В дитинстві займався шахами. І, як кажуть: “Хто займається шахами, той більш дисциплінований”. Воно в мені спрацювало. А ще я ріс в сім’ї військових — і мама, і тато військові. Тому з дисципліною в мене було все добре.
Я народився в Севастополі. Тато тоді там служив, був командиром роти альпіністів в Криму. Це була тоді рота спеціального призначення. Після того батька перевели до Львова.
Зранку мене найпершого відводили до садочка. А вже з садочку забирали або останнього, або забирали солдати. Тоді був якийсь час, що солдати ходили всі з протигазами. І в мене іграшки такі були. В батьків десь є фото, на якому мені років 5-6, а я з касками, бронежилетами, дубинками. З протигазами бігав. Це були мої іграшки і воно мені подобалося.
В дитинстві я хотів бути тільки військовим. Тому що жив в такому середовищі. Я дивився тільки такі фільми, слухав тільки таку музику. І взагалі іншого не бачив. Але мріяв про спецпризначення. Бо дивився показові виступи військових, як спецназ виступав, як відпрацьовували різні захоплення, напади на пости.
Тата якось перевели в Ужгород на деякий час. Я ціле літо з ним жив в казармі. Мені це подобалось. До певного моменту. Поки не почав усвідомлювати, що, на жаль, військових ніхто не забезпечував. Я у Львові ходив до батька в частину, яка колись була великою, де було багато техніки, машин, але на моїх очах частина зменшувалася, техніка десь зникала. І я не розумів, чому так. Тато своє життя присвятив військовій справі, як і багато хто з моєї родини, але мені здавалося, що хтось навмисно знищував частину.
Майдан
Коли почався Майдан, я не був там постійно, тому що був студентом, навчався у Золочеві в коледжі. Але на вихідні їздив. Якось приїхав і побачив, що результату немає. Навіть подумав, що більше не приїду, бо немає сенсу.
Позицію людей на Майдані підтримував повністю, але вирішив, що наразі вчитимуся, здобуватиму освіту, рухатимуся далі. Коли 18 лютого почалася мирна хода, я тоді був на парах. Побачив в телефоні новини про масові заворушення, перші смерті. Дивився відео, а було таке відчуття, ніби війна почалася. Стріляли, все вибухало. І я подумав, що зараз точно всі мають їхати на Майдан. Сто відсотків.
Закінчилися пари, я пішов в Золочеві у штаб опору, і сказав, що, вважаю, що всі чоловіки мають їхати на Майдан, і я готовий їхати, я хочу. Через те, що мені було 17 років мене категорично відмовилися брати. Пояснював, що можу бути корисним, можу щось робити, можу стріляти. Наполягав, що там ми зараз виборюємо майбутнє своєї країни. Але мені відмовили. Я пішов додому, пообідав та вирішив добитися свого. Пішов знову в штаб просити. Тоді їхало два автобуса по 10 людей, вони не могли назбирати людей на підмогу в Києві. Врешті, взяли мене з собою.
Коли я приїхав на Майдан вночі з 18 на 19, нас зустріли і вже морально підготували. Сказали: “Може людина впасти, працює снайпер, все, горить, стріляють. Будьте готові до того, що ви можете тут залишитися”.
Але я настільки тоді був натхнений, що мені було байдуже, що буде. Батьки не знали, що я на Майдані.
Увесь день 19 лютого і ніч з 19 на 20 — я був на самих передових барикадах. Я бачив, час від часу “Беркут” і підрозділи в чорних формах. Вони виходили і стріляли з травматичної зброї.
На ранок 20 лютого я трохи задрімав, а коли прокинувся, побачив, що людей значно побільшало на Майдані. Побачив, як військові внутрішніх військ відходили, втікали. Я спочатку не зрозумів, що відбувається, думав, може вони взагалі відступають, влада змінюється.
Але люди бігли. Я добіг до Інститутській, до моста. Там вже не було ніяких військових. Раптом переді мною впав хлопчина. Я спочатку не розумів, що відбувається, побачив, що його ноги наповнюються, мені здалося, водою. Думав, може водомет працює. Потім виявилося, що це була кров.
Ми по Інститутській бігали, витягали поранених, ховалися, прикривали. Я був одним з перших, хто за міст вибіг тоді. Нас дуже сильно закидали гранатами.
Беркутівці були дуже озлоблені. Їм дай команду і вони були готові бити до останнього.
Якось я стояв біля Жовтневого палацу і біля мене куля влучила чоловіку в голову. Ми стояли поряд. Між нами метра навіть не було. Він впав і в нього з чола був фонтан крові. Йому спробували допомогти, але я розумів, що нічим не допоможеш. Там, на Майдані, тоді кров текла рікою.
Через деякий час, вже коли розстріл закінчився, я знепритомнів. В мене нічого не влучило, але як виявилося, це були наслідки від вибухів гранат. Крім сильної контузії, від газових гранат в мене були дуже обпечені всі дихальні шляхи. І мені пошкодило хребет.
Після довгого лікування у Львові, мене відправили до Словаччини. Психологічно я себе тоді почував значно гірше, ніж зараз. Мені було дуже важко. Будь-які спогади про Майдан, пісня “Пливе кача”, Небесна сотня, мене зразу кидало в сльози, в паніку, в мене були нервові припадки. Я тоді це важко переживав. Перші два-три роки.
Працював з психологами, але врешті мені прописали сильнодіючі таблетки.
Всі свої травми я витягнув завдяки настільному тенісу. У 2018-2019 почав грати. Я не знаю, чи відволікався, але після того проблем зі спиною в мене не було. Це взагалі почалося з того, що відбувалися змагання серед учасників бойових дій з настільного тенісу у Львові. Я пішов, все програв, але мені сподобалося, я почав ходити для себе, грати і побачив, що в мене значно покращилися справи зі спиною. І зрозумів, що це навіть потрібно для себе.
Коли тобі постійно звідусіль крутять війна, війна, війна… А ти пішов, постріляв з лука, поплавав в басейні, забуваєш про цю війну. Навіть на кілька секунд, але забуваєш. Ти маєш знайти для себе той вид спорту, який сподобається. І через який ти будеш реабілітуватися.
Початок війни
За Майдан мені дали учасника бойової дій, бо я дійсно мав бойове поранення. І в мене це було підтверджено. Воно називається “постраждалий учасник Революції Гідності”. Коли почалася окупація Криму і війна на сході, я хотів їхати. У мене день народження в серпні, якраз дочекався б 18 років і думав що треба їхати воювати. Мене всередині тягнуло.
Тато на той час вже був на пенсії, але сказав: “Слухай, я професійний військовий, призиваюся назад і їду воювати, а ти допомагай мамі з молодшими братом і сестрою”. Так і сталося.
У мене проблеми зі здоров’ям були після Майдану — тиски, спина часом хватала так, що я мав брати милиці, проходити курс лікування.
Строкову службу не служив через проблеми зі здоров’ям. І не знаю, чи вже хотів йти на службу. З дитинства мріяв, а потім зрозумів, що за тих умов, в яких була армія, не з можу жити.
Я вступив до Політехніки на бухгалтера. Потім в УКУ ще трошки, — хотів більше здобути знань. Працював на великому аграрному підприємстві, спочатку бухгалтером, потім головним бухгалтером, а потім був заступником директора. В мене був такий швидкий ривок по кар’єрній сходинці. У 21 рік я вже був одним з керівників на тому підприємстві, де працювало близько тисячі осіб. Ще був помічником депутата Львівської міської ради.
Аграрна справа це така робота, коли ти п’ятій ранку, зі сходом сонця, маєш їхати, а приїжджаєш додому 22-23 година. І я перший рік дитини зовсім не бачив. В якийсь момент мені захотілося змінити вид діяльності, я звільнився з підприємства. Захотілося працювати самому не себе.
Повномасштабна війна
Почалася повномасштабна війна, я зразу подзвонив до батька. Він на той момент був вже в ТРО, львівській 103-й бригаді. Він сказав, сидіти вдома, нікуди не їхати, бути з дітьми. Я відповів, що це не серйозно. З дітьми і дружина може сидіти, всі чоловіки мають йти воювати. Кілька днів тато обіцяв, що кудись мене візьме, а потім сказав, що підрозділ набрали і мене не записали.
Довелося шукати яким чином можу долучитися до війська. Знайшов підрозділ «Карпатська Січ», попередньо з ними домовлявся. Але казав, що я саме бойового досвіду не маю, та зброєю вмію користуватися. Мені сказали почекати день-два.
Я дізнався, що можна у Львові піти в частину Нацгвардії. 28 лютого я пішов в частину. Ввечері поїхав на полігон. Наступного дня вже отримав бронежилет, каску, зброю, гранати, патрони. Певний час я ще був на Львівщині. Ми навчалися, готувалися. Спочатку були як резерв на Київ. Туди так і не поїхали, бо росіян відігнали. І після того нас кинули вже на схід.
Ми були на напрямках Мар’їнка-Авдіївка. Підрозділ був розкиданий. Поранення я отримав в населеному пункті Павлівка за Вугледаром. Ми там вже були в таких боях, що думали, дороги назад немає. Єдине, що було приємно, коли ми вийшли живі… (не всі, на жаль), і по новинах почали розказувати, що в Павлівці наші війська розбили якусь там 155-ту бригаду морської піхоти російську. Коли ти десь там стріляєш, не відчуваєш, крутий військовий чи не крутий. А коли тобі потім розказують, ти думаєш: “Ого, непогані бої ми тримали”.
Після закінчення Invictus Games я планую їхати далі і битися з пі**рами до останнього, поки мене не винесуть. Багато хлопців були в таких боях, що капєц, багатьом там просто таланило вижити. Я теж виживав, мені теж таланило неодноразово. І це везіння рано чи пізно напевно закінчиться. Траплялися такі моенти, що вже думав: “Хай вже снаряд мене приб’є. Я вже не можу, вже не маю сили”. Але звідкись в останній момент та сила знаходилася.
Траплялося різне — з артилерії і літаків обстрілювали, “Гради” накривали саме наш квадрат. Одного разу прямо біля нас впав снаряд, але не розірвався. У нас, на жаль, є хлопці, які там залишилися, бо ми такими швидкими темпами звідти відходили, що навіть не могли витягнути їхні тіла. Але вони точно загинули.
Наше протистояння настільки героїчне, що, напевно, ніхто ніколи не міг уявити. Коли хлопці готові віддавати своє життя за майбутнє, коли готові віддати все.
Ми заходили на певні позиції і звідти мало хто повертався. Я спитав у одного: “Ти туди підеш ще?” Він каже: “Піду”. Я запитав, для чого?” Він каже: “Треба хлопців змінювати”.
Поки є такі хлопці, поки є такі дівчата, ми ще будемо боротися, і ми не тільки будемо боротися, ми будемо перемагати. І сподіваюся, таких патріотів ставатиме більше.
Якою рисою характеру ти пишаєшся найбільше?
До певного моменту, поки я не одружився, я був дуже пунктуальним. І вважав, що це хороша риса. А потім з’явилися діти, і я почав дуже часто не встигати. Коли я був сам, міг розраховувати тільки на себе, я ніколи не міг допустити, щоб десь не встигнути.
Що для тебе найбільша підтримка в житті?
Я отримую дуже велике задоволення, радість, коли спілкуюся з дітьми. У мене дві донечки, одній п’ять років, а молодшій два з половиною. Дуже часто згадую, думаю про них. Це мене підтримує, і надихає до кращого, щось робити краще, якісь зміни в житті втілювати.
Я й воювати пішов заради майбутнього держави, заради майбутнього наших дітей в цій державі, в цій країні. У мене така позиція була ще спочатку.
Психологічно події Майдану вплинули сильніше на тебе, ніж війна?
До війни я був морально і фізично готовий. Але я коли вперше приїхав на позиції, нас одразу обстріляли. По нам лупили, а мені смішно було, думав: “Дмитро, оце ти лох, тільки приїхав, жодного разу не вистрілив, а тебе зараз вб’ють”.
Чого ти боїшся?
Та чогось, напевно,боюся. Але треба дивитись по ситуації. Казати, що не страшно, — це брехати. Мені страшно потрапити в полон. Напевно, загинути не так страшно, як потрапити в полон. Хоча, може якби туди потрапив, може, не було б так страшно.
Що для тебе реабілітаційне, крім спорту?
Спілкування. З будь-ким. Головне, щоб було приємно спілкуватися. Щоб було добре просто посидіти, поспілкуватися, випити кави і чаю. Насправді це дуже велика реабілітація.
Як ти любиш відпочивати?
Якщо чесно, для мене відпочинком став спорт. Пограти в настільки й теніс, поплавати, піти в сауну, полежати в джакузі.
Мені подобається просто бути з дітьми.
Ти бачиш перемогу?
Я її бачу, але одна проблема, — не бачу, коли вона буде. Наразі я кінця-краю не бачу. Мені здається, що тих снарядів, як летіло, так і летить. Така якась бездонна бочка.
Що ти робиш, коли тебе “накриває”?
Маю таблетки, які п’ю, коли “накриває”. Зараз вже так не “накриває”, бо раніше було дуже погано. Коли мене “накриває”, я переважно хочу бути сам, без нікого. Агресивним не роблюся, агресія зникає.
Чи тобі важливо відчувати вдячність цивільних за службу?
Так. Приємно. Приємно, коли люди дякують щиро. Це до речі, видно, коли дякують щиро, а коли ні.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Мене не взяли на передову, мовляв, через мої травми і контузії мене десь вирубить у відповідний момент, то я й себе, й хлопців підставлю. Залишили служити у Львівській області. Я засмутився, але вирішив, що це час підготуватися, схуднути. І потім побачив оголошення, що відбуватимуться Invictus Games. Спочатку взагалі думав, чи воно мені потрібно, тому що є хлопці, які вже ветерани, які мають реабілітуватися. Я ще діючий військовий, ще повинен далі воювати. Але коли побачив, що настільний теніс, то вирішив спробувати.
Коли прийшов на Invictus Games, побачив на змаганнях тих сильних хлопців. Їх нічого не може зламати. Те, що вони без кінцівок, з серйозними пораненнями — їх зовсім не зламало. Мені здається, що вони стали ще сильнішими, ще загартованішими. Мене надихнув волейбол сидячи. Коли хлопці грають, вони себе почувають так, ніби по-новому народилися. Я думаю, що тих хлопців треба показувати на весь світ. В Україні для всіх. Вони мають всім розказувати, показувати свої історії. Я з боку бачу, що вони через спорт знайшли друге Я. Вони знайшли себе.