До повномасштабної війни
За освітою я інженер-технолог харчової промисловості. Тому бариста в одному з закладів Києва – не просто так робота. У Києві я працював і паралельно займався графічним дизайном, вчився. Загалом займався самоосвітою – курси, лекції. Планував завершити шлях ресторанного господарства і перейти в графічну сферу. Якраз у березні мав звільнитися і починати нову діяльність.
Разом з тим, звичайно, займався спортом – пауерліфтингом і єдиноборствами. Був період, коли пауерліфтингом займався досить серйозно, але потім залишив для себе, для задоволення.
Ще з розповідей бабусі і дідуся, які працювали в колгоспі, як працювали їхні батьки, українці, як до них ставилася “червона влада”, та і загалом з виховання, я завжди знав, що росіяни – це ніякий не братній народ.
У мене формувалося відповідне коло оточення. Рівненщина – патріотичний край, було з ким об’єднатися для обговорень, вивчень історії, українського походження. У нас досить багато сформовано осередків патріотичного виховання. З дитинства я читав багато літератури, історії, люблю документалістику і звідти всі ці знання й почерпнув.
Перед повномасштабною війною навіть не можу пригадати, що я думав про це все. Але розумів, що не бачу завершення війни, яка вже тривала. Та, у будь-якому разі, я не очікував, що все відбудеться так масштабно. Коли в лютому 2022 року нагніталося про можливий напад мало не через день, я вважав, що це якесь ІПСО, невідомо для чого. Для залякування народу.
Але, про всяк випадок, я з друзями намагався домовитися про якісь зустрічі, у разі, якщо щось трапиться. Друзі також у це не вірили, тому, ми ні до чого так і не домовилися. Я навіть тривожну валізу не склав.
Поступове вливання в армію
24 лютого у мене почалося, як і у більшості – в ліжку. О 4 ранку чи о пів на п’яту мені подзвонила на той момент моя дівчина, сказала, що чує якісь вибухи, мабуть, війна. Я не повірив, поки сам не почув вибух. Саме в цей момент усвідомив, що це не якийсь салют чи будь-який інший вибух, що це саме війна. Напевно, більше інтуїтивно це відчув. І сумнівів не було.
Я дуже швидко зібрався, ми з дівчиною поїхали до її батьків і я паралельно планував, обдзвонював всіх, дізнавався, куди можу долучитися. Ще у той час, коли були тільки обговорення, чи буде щось, чи не буде, я розумів, що залишуся в Києві.
Я вже навіть не можу пригадати свої переживання і емоції. Пам’ятаю, що хотів швидко потрапити в армію. Я багато кому дзвонив і дізнавався інформацію. Один з приятелів, який служив, погодився взяти мене до себе.
Насправді я не бачив себе в армії. Шикування і марширування – це не моє. Але, щоб потрапити на фронт, у бойові дії, я змінив декілька організацій. Поступово вливався в армійське життя і набирався досвіду й розуміння військової справи. Врешті, в травні опинився в “Карпатській Січі”, на посаді командира взводу вогневої підтримки і вирушив на фронт.
Там, на Харківщині, де я був, мене вразило, як люди гарно жили. Там було багато фермерів, у них багато техніки – комбайни, трактори. Здалося, що люди жили в своє задоволення, для себе. Але чоловіків у тому селі ми не бачили.
Поранення
Це сталося 24 серпня, на День Незалежності. У Харківській області тривали контрнаступальні дії, ми повертали свої землі, заходили в села. Я з групою зайшов в посадку, а на висоті стояв ворожий танк. Він почав працювати по нашій посадці. Ми не могли до нього дістати мінометами, тому нам дали “відбій” і ми пішли трохи відпочити. Хлопці лягли під деревом, а я пішов в окоп. Почав трохи засинати, а потім миттєво прокинувся від болю. Це був нестерпний біль в ногах.
Мене засипало землею, я відчув як вона звідусіль суне на мене. Врятували старі двері, які ми поставили під одну зі стінок окопу. Вони впали на мене і вберегли від того, щоб окоп не перетворився на мою могилу. Потім хлопці мене відкопали, поставили турнікети на обидві ноги, знеболили. Досить швидко приїхала евакуаційна машина і мене повезли в госпіталь.
Одразу привезли в Харків, потім в полтавську лікарню. У мене почався некроз і лікар переконав, що треба зробити ампутацію ніг. А коли прокинувся після операції без обох ніг, побачив, що ампутовані вони трохи вище, ніж я собі думав.
Прийняття
Це розуміння відбулося ще в момент прольоту. Я був у свідомості. Все розумів чітко і ясно, відчував все аж занадто добре. Тому, нічого не змінилося у той момент, коли я прокинувся в лікарні з реампутацією.
Я переживав, як сказати рідним, як вони все сприймуть. Звісно, їм було не дуже приємно, м’яко кажучи. Їм знадобилося місяці два-три, щоб спокійніше ставитися до того, що сталося. Не так, як я, але хоча б спокійніше.
Місяці за три я вже став на протези. Це складно, насправді. І боляче, і складно. Але я не так довго лежав, щоб відчути якусь меганасолоду. Звичайно, відчуття радості було, від того, що стоїш. Бо це розуміння, що ходитиму. Це дає радість і окриляє.
Мені хотілося ходити. Постійно, а не по кілька годин. Хотілося просто не знімати протези. Але це не було приємно фізично, тому доводилося терпіти. Але фактично відразу, ще в ліжку я займався спортом.
Тепер я досить часто приходжу в госпіталі та спілкуюся там з пораненими військовими. Просто приходжу і спілкуюся, показую своїм прикладом. І приємно, коли люди у госпіталях розуміють, що вони мене десь бачили, у таких проєктах, як Invictus, і це їх мотивує.
Ти завжди був амбітним?
Так. Але буває таке, що щось почну робити, а потім втрачаю інтерес. Але якщо мені це подобається і я бачу результат, то зазвичай досягаю цілей.
Тебе легко розізлити?
Зараз ні. Можливо я подорослішав, але став менш імпульсивним і більше спокійним.
Участь у війні, поранення дуже змінили твій характер?
В короткостроковій перспективі, напевно, не дуже. Але, думаю, за кілька років ці зміни будуть помітними. Загалом, зміни відбулися, наприклад, став відкритіший, став жити тут зараз, менше почав сумніватися у потребі втілення своїх бажань.
Чи суспільство виросло у сприйнятті поранених ветеранів?
Однозначно, ставлення суспільства змінюється як до поранених військових, так і загалом. Особливо молодше покоління змінило свою думку, свій світогляд, певною мірою стали більше проукраїнськими, чуйними, емпатійними.
Мені багато людей висловлює вдячність. Просто на вулиці можуть потиснути руку, кивнути головою, у закладі можуть пригостити. Раніше я такого не дуже багато бачив, коли була так звана АТО, а зараз це набуло масового значення.
Як дякувати військовим за службу, щоб це не вибивало з рівноваги?
Для мене цілком нормально, коли тиснуть руку, чи кивають головою при зустрічі.
Що тебе надихає?
Загалом люди. Те, що я роблю надихає людей, вони це кажуть, пишуть, а це своєю чергою надихає мене, я бачу, що це не дарма. Людям це потрібно. Виходить така взаємна синергія, яка заряджає.
Ти доволі відомий. Що тобі дає твоя популярність?
Я б не назвав це популярністю. Звісно, є увага журналістів, але не як до людини, яка отримала поранення. Журналістам цікаві інформприводи. А ці інформприводи я даю сам. Це не журналісти популяризують мене, вони лише розповідають про те, що я роблю сам.
Як тобі вдалося потрапити в театр за кордоном, стати обличчям модного бренду?
Так стається, все складається добре. Постановка — це була моя ідея. Я запропонував її United Ukraine Ballet, — цей балет, з яким я робив цю постановку. Про мене знімали фільм додатково, про культуру крізь призму війни. А продакшн взявся організувати цей виступ, як частину фільму. Тому все склалося так, що це вдалося, вдалося вийти на високий рівень. Ми спочатку мали виступити тільки в Нідерландах, але організаторам вдалося домовитися про те, щоб цю хореографію виставити в Лос-Анджелесі. Якимось дивом це вдалося. Частина речей трапляються випадково, частина речей, які я сам добиваюся, досягаю.
Що ти отримуєш для себе, коли досягаєш участі у світових проєктах?
Задоволення. Без задоволення я б цього не робив. Мені подобається показувати людям, що можна досягати вершини без ніг, без рук, без якихось ще органів. Показувати, що можна жити життя, так, як хочеш, а не так, як, можливо, вимагає суспільство.
Не боїшся, що в тебе може з’явитись зіркова хвороба?
Ні. Якби вона мала з’явитися, то вже з’явилася б. Думаю, найближчі люди мені про неї сказали б, якби вона з’явилася.
Чого найбільше хочеться для себе?
Без перебільшення, хочеться завершення війни, жити так, як живуть у всьому цивілізованому світі. Насолоджуватися життям, а не думати, що потрібно ховатися від бомб, ховати своїх дітей від бомб, або ховати людей. Як мінімум, щоб стало менше смертей і покалічених людей в нашій країні. І жити вільно, щоб люди були одним цілим.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Для того, щоб показувати приклад, щоб люди бачили міць внутрішню і зовнішню. Щоб люди розуміли, що вони здатні на більше, ніж вони собі уявляють, і потрібен хтось, хто може показати своїм прикладом.
І, звичайно, хочеться представити Україну на міжнародній арені, і, якщо вдасться, підняти прапор на п’єдесталі. Планів і амбіцій багато, хочеться завдяки Invictus їх втілити.