Михайло Тарасенко втратив на війні ногу, проте, не бажання втілювати свої мрії. Відтак, на протезі піднявся на Говерлу. Вважає, що ветеранські спортивні проєкти задають правильний напрямок подальшого руху для адаптації у соціумі.
Про себе. Перед самим початком повномасштабної війни я працював курʼєром. Паралельно хотів навчатися на тестувальника програмного забезпечення. А до кур’єрства працював торговим представником достатньо довгий період, в найбільшому дистриб’юторі у чайно-кавовому сегменті. Просто, в цій сфері мені вже нікуди було рости.
Я хотів навчатися, займатися спортом для себе — пауерліфтингом, і мати час на розвиток.
На жаль, до початку повномасштабної війни я абсолютно не цікавився політикою, говорив російською мовою, мені було “какая разніца”. Повномасштабна війна змінила все повністю. Все стало цікаво і важливо. Світогляд змінився, зрозумів, хто наші сусіди.
Про участь у війні. У січні 2023 року я вирішив йти воювати. Спершу я допомагав війську і думав, що обійдеться без моєї участі, але згодом зрозумів, що найкращою допомогою буде, коли я стану до лав Сил оборони. У мирний час я був звільнений від військової служби І коли прийшов до лікаря, сказав, що хочу йти воювати, він мені каже: “Так, в тебе хронічна хвороба”. А я відповів: “Все вже, полікували”. Лікар каже: “Тоді в ДШВ”, а я йому: “Класно, а що таке ДШВ?”. А потім дізнався, що таке ДШВ. Я був сапером у десантно-штурмових військах.
Бути сапером страшно. Так там все страшно. Взагалі війна — це страшно. Але потрібно навчатися. Мене відправили у Велику Британію і там визначили, що я буду сапером.
Влітку 2023 року отримав поранення. Ми якраз займалися під Роботиним розмінуванням. Там була дуже складна ситуація. Але таким було завдання.
Про прийняття поранення. Після вибуху я одразу подивився на побратимів — вони цілі. Після первинної ампутації я був такий щасливий. Бо мені тільки одну ногу відірвало. Руки цілі, очі цілі, побратими живі.
Мене жодного разу не накривало. Я ж розумів, що нога заново не виросте. Маю двох котів: Тарасенко Лайм Оксанович та Тарасенко Іриска Оксанівна, вони лежали на нозі і вона не виросла. Навіть вони не допомагають.
Про те, як змінила війна. Я тепер на звичайні побутові речі, через котрі раніше нервував, реагую спокійно. А чого психувати?
А ще мені стало абсолютно нецікаво вивчати програмування. Тепер хочу бути адаптивним тренером. Навчаюся, розвиваюся у цьому напрямку.
Про мотивацію і приклад для інших. Якщо я вигадаю щось зробити — то робитиму це. Якщо вигадав зійти на Говерлу на протезі, то йтиму. Завжди думав, що підйом на гори, — це красиво. А виявилося, що коли в тебе ампутація вище коліна однієї ноги, що ти рачки лізеш туди. Коли вже спускалися з гори, я стрибав на протез, бо спуск був дуже крутим. В дружини вже око сіпалося, але вона мовчала. Дружина завжди зі мною. Не знаю, що в неї всередині твориться, але завжди підтримує.
Я завжди був двіжовим. А ще більше захотілося таким бути після поранення. Насправді якби за той час, поки я реабілітовувався, на території росіян впав астероїд і їх всіх не стало, наша країна жила б своїм життям, я теж займався б своїми цивільними справами. Але так не сталося, тому, хочеться бути прикладом. І влізати в різний двіж.
Мене тільки зашили, ще й тижня не минуло, я навіть ще не уявляв як буде далі, але побачив чийсь допис у соцмережах про сходження на Говерлу на протезі. І вирішив, що теж так хочу.
Дружина виставила потім відео з нашим сходженням. І їй писали дівчата — дружини інших поранених, розпитували як це зробити і казали, що чоловіки зацікавилися. Тож, вважаю, що зацікавленість навіть двох-трьох людей мала сенс, щоб я зійшов на Говерлу.
Про натхнення для себе. Для мене прикладом є мій добрий друг Роман. Він отримав дуже складне поранення у 2022 році, довго лікувався. У нього куля в легенях, понад 30 уламків, розбитий кульшовий суглоб, кишківник… І коли мене перевезли у 2023 році до рівненського шпиталю, він там ще лікувався.
Він розповідав, що отримавши поранення, був в лікарні сам на сам. Згодом почав навчатися на соцпрацівника. Він завжди заходив до новеньких поранених і спілкувався з ними — допомагав, пояснював.
Мені ніхто не пояснював, що важливо не затягувати з тим, щоб стати на протез. А Роман сказав, за добу після операції, щоб я не захоплювався кріслом колісним і чим швидше став на милиці. Мотивував й тим, що на кріслі колісному виходиш курити, значить, без кави, а як на милицях — він робив каву. Роман мене дуже надихав. Я й сам вступив на навчання на соціального працівника. Спілкуюся також з хлопцями, пояснюю, що, до прикладу, фантомні болі — це не на все життя. Я знаю, що це, як вони їх відчувають, не сплять через них, і можу пояснити як впоратися.
Для мене теж дуже важливо бути в колі своїх. Не уявляю себе десь серед абсолютно цивільних.
Про подяку. Мені насправді достатньо посмішки або кивка головою. Або прикласти руку до серця. Я у відповідь теж киваю. Не потрібно хватати на ноги чи за руки. Та, направду, я не розумую, за що мені мають дякувати — я виконував свою роботу. До повномасштабної війни я був абсолютно цивільним. І коли йшов на війну, мав дві установки: “ти не герой, а робиш те, що маєш” та “у будь-який момент ти можеш повернутися з війни 200 або 300” – вони мене рятують. Загалом я розказую, що захист країни — це мій обовʼязок і все таке. А між своїми кажу, що йшов, забаранити хоч одного п***ра, щоб не даремно жити.
Про Ігри Нескорених. Я дуже хотів у ветеранську двіжуху. Для мене це класно. Ігри Нескорених з’явилися у мене в житті тоді, коли я думав, що хочу допомагати пораненим хлопцям. Завдяки Іграм Нескорених мене можуть побачити більше людей, більше ветеранів, більше військовослужбовців. Звісно, підіймати прапор України за кордоном — це важливо, але я тут не для себе, а щоб мотивувати інших. Насправді якщо подивитися на нашу збірну, більшість з нас вже стабільні, нестабільних тут би не було. Ми вже пройшли певний шлях, тому для нас важливо мотивувати інших. Ми тут стаємо одним цілим і це також важливо.