«Лютий 2014-го, коли на Інститутський у Києві розстрілювали беззбройних людей, став важким днем не тільки у моїй власній історії, а й в історії всієї країни. Мені тоді було 18. Проти куль калібрів 5,45 та 7,62 ми з іншими активістами тримали у руках звичайні металеві щити. Ясно, що вони нас, врешті, не захищали, але, знаєте, мій щит мав для мене неабияке значення.
Пам’ятаю, як ми з товаришем знаходилися поруч із першою, потім розстріляною, «черепашкою». Все було наче в тиру. Тільки стріляєш не ти, а по тобі. В якусь мить я нахилився, сказав товаришу також пригнутися. Чоловік поруч висунувся, і йому тут же поцілили у голову. Все перетворилося на сповільненою зйомку. Страшно було бачити, як живі очі того чоловіка перетворилися на скляні. Я тоді повернувся до друга і сказав: «Паша, нам торба».
Після пережитого на Майдані, уже було ясно, що ніхто й нічого не збирається пробачати. До полку «Азов» я доєднався добровольцем у вересні 2014-го. Поранення, з наслідками якого й досі борюся, отримав майже через три роки після цього – 10 квітня 2017 року. Тоді в районі Мар’їнки Донецької області першим поранило мого побратима. Я був трохи далі від нього, підбіг, надавав першу медичну допомогу. Друга ранило у шию: він не міг нащупати місце входу кулі, то ж я зняв свою «термуху», поставив його пальці на рану і попросив затиснути. Ми обоє розуміли, що просити евакуацію – означає наражати на небезпеку інших.
Метрів 30 я йшов навприсядки, допомагав товаришу повсти і трохи тягнув його. Аж тут куля прилетіла вже мені у голову. Я був у свідомості до самої лікарні. Коли за мене взялися медики – виключився. Думаю, подіяли знеболюючі. Далі прірва, а потім пам’ятаю, як прийшов до тями вже у лікарні в Дніпрі. Відкрив очі на декілька хвилин: побачив поруч товариша з «Азову», який в той час був у відпустці, зрозумів, що у цій же палаті місяць тому провідував командира, і знову відключився.
Вдруге прийшов до свідомості також у Дніпрі. Зрозумів, що прив’язаний за руки та ноги. Не міг говорити. Праву частину тіла зовсім не відчував. Лише за два-три тижні після цього я нарешті зміг зігнути коліно на правій нозі. Така дрібниця, але мені вона вартувала серйозних зусиль. Цей рух я на той час вважав своєю маленькою перемогою.
У Дніпрі, завдяки полку «Азов», зі мною займався приватний реабілітолог. Він, зокрема, виймав стержень зі звичайної кулькової ручки, а потім сильно давив ним на пучки пальців на моїх правих нозі та руці. Казав: «Не перестану тиснути, поки ти сам не забереш пальці». Далеко не з першої спроби, але так ми, врешті, змогли запустити мої нервові закінчення.
Спортом я займався з самого малечку. А взяти участь в Іграх Нескорених вирішив, коли ще був малорухливий. Побачив у лікарняній палаті телесюжет про відбір на Invictus Games. Подумав тоді: «От встану, і точно спробую свої сили!». Одразу потрапити до збірної не вдалося. Але тоді минув усього рік після поранення, тому загалом своїм результатом я був дуже задоволений. Я наполегливо займався, і з другої спроби у мене все вийшло. Попри те, що я ще відновлююся, сподіваюся показати в Гаазі гарний результат. Упевнений, що спорт – один з найкращих видів реабілітації»