«Своє поранення я отримав восени 2018 року під час виконання завдання на передовій у Донецькій області. Бойовики не нехтують встановлювати на Донбасі заборонені Женевською конвенцією ПМН-2 – протипіхотні міни. На одній з них я, власне, і підірвався.
Перше, що пам’ятаю після вибуху, – думку: «Макс, ти десь помилився». Наступним промайнуло: «Блін, я підвів пацанів». Чи усвідомлював я, що втратив ногу? – Ні. Звісно, було зрозуміло, що з нею щось не те, але спочатку я навіть не дивився вниз. Та й найбільше тоді, якщо чесно, болів обпечений вибухом палець на руці. Коли до мене підбіг медик – я, найперше, запитав у нього: «Там взагалі капець?». Він попросив не рухатися, а потім додав: «Ну… Так».
Після госпіталя у зоні ООС, мене доправили у військовий шпиталь у Харкові, далі – у Київ. В столиці стало ясно, що попереду не одна операція: щоб встановити протез та уникнути ускладнень, після травматичної ампутації довелося ще провести реампутацію.
Насправді був здивований, як багато військових отримали таку ж травму, як у мене. Познайомився у шпиталі з іншими хлопцями, які також підірвалися на ПМН. Ми жартома казали одне одному, що можемо тепер купувати одну пару взяття на двох: у когось не було лівої ноги, у когось – правої. Загалом гумор підтримує і рятує.
Проте не впасти у відчай мені допомогли люди. Батьки і волонтери зі столичного шпиталю, які на шостому році війни продовжують робити нереальні речі. Я подружився у госпіталі з багатьма людьми, та вкотре зрозумів, що цінніших якостей, ніж доброта і людяність, певно, не існує.
Спортом вирішив займатися буквально одразу ж після поранення. Мені пощастило познайомитися з колишнім учасником збірної Юрієм Дмитренком, який має таку ж травму, як у мене. Якось ми потрапили разом на реабілітацію за кордоном, і Юра потроху почав мене готувати»