«Насправді нескорений не я, а моя дружина Людмила. Вона потайки подала за мене заявку на участь в Invictus Games, підтримувала, коли я був на фронті і була поруч у найважчі моменти. Я можу довго розповідати про те, як важлива підтримка, але просто скажу: «Дружина – моє все. Без неї я би точно не вижив».
На війну пішов добровольцем у 2014-му. У військкоматі мені відмовили у мобілізації, тому я став пробуватися у добробати. Врешті, прийняли у батальйон «Крук» НГУ. З ними був, зокрема, в районі Попасної та Кримського. По нам стріляли і «Гради», і крупнокаліберні міномети. Контужені були буквально всі. Я – не виключення.
Після одного з чергових обстрілів у 2015-му у мене почалися сильні головні болі. Втрачав свідомість, пізніше траплялися навіть панічні атаки. Прямо з фронту я потрапив у госпіталь. Там були численні обстеження, а далі вердикт: «У вас пухлини у голові». З армії комісували за станом здоров’я, вдома не міг знайти собі місця. Як тільки почав звикати до сталого життя – лікарі приголомшили новим діагнозом: онкологія. Зараз я у стадії ремісії, але, чесно кажучи, трохи побоююся контрольних перевірок. Не хочеться почути, що щось не так.
Окрім дружини, жагу до життя мені дарує спорт. На початку своїх тренувань я задихався, боліли м’язи, тіло ломило і, здавалося, от-от розірве на шматки. Проте саме у такому стані я забував про біль, викликаний хворобами. Спорт для мене – це зусилля над собою. І саме зусилля над собою, як мені здається, є найкращою реабілітацією.
Перед змаганнями я щодня тренуюся. Мені важливо довести собі та світу, що не буває вироків. І, що мотивована людина, яка має підтримку близьких і сама у себе вірить, здатна буквально на все.
Я дивлюся на хлопців у нашій збірній. У яких немає рук та ніг. І завжди думаю: «Дух та честь у них неможливо ампутувати». Певен, на відбір Ігор Нескорених мають приходити всі без виключення. Адже, коли бачиш, як люди перемагають себе, то й самому хочеться перемагати».