До війни
У мене спортивна сім’я, з дитинства я займаюся велоспортом, майстер спорту. Я закінчила Миколаївське училище Олімпійського резерву, була в збірній СРСР, в школі вищої спортивної майстерності, два інститути спортивні закінчила. Спорт, спорт, спорт. Я на місці не сиділа, все життя ганяла. А крім спорту я дуже люблю малювати. І досить гарно це роблю. Я люблю малювати фарбами. Тільки природу. Люблю квіти. У мене такі оранжереї були. Я досить домашня. Люблю готувати, сидіти вдома, наводити чистоту, порядок, всіх строїти вдома.
Революція Гідності
Попри те, що я домашня, мені потрібно було їхати на Майдан. Спершу туди поїхало багато знайомих. Це неправда, коли кажуть, що Миколаїв, попри те, що це російськомовний регіон, тяжів до Росії. Власне, спершу знайомі поїхали на Майдан з Миколаєва, а потім підтягнули за собою райони з області.
Я сама поїхала, щоб побачила, чого ми хочемо, чого потребуємо. Ми хотіли жити краще, хотіли жити дійсно в Європі, щоб була європейська держава. Щоб діти жили так, як зараз вони побачили за кордоном. Хотілося, щоб так було і в нас. І з навчанням, і з побутом, і з житлом, з усім.
Після Майдану, мабуть, більше почала цінувати свою землю. Кожен метр. Майдан об’єднав. У мене з’явилося більше друзів, однодумців, з якими можна поспілкуватися, і зрозуміти, що ти сильна, що ти з ними єдине ціле. Тобто, з ними ти не пропадеш. Можна йти в бій, і можна відстоювати, і захищати свою родину. Свою сім’ю.
Перші роки війни
Я себе почувала прекрасно у своєму підрозділі, попри всі проблеми жінок в армії на 2014 рік. Мене дуже добре прийняли, тому що я завжди була на рівні з чоловіками, в гарній фізичній формі. Себе одразу потрібно показувати як бійця. Показувати, – я прийшла з вами стояти на рівні.
Я дуже добре знаю і сам Донецьк і передмістя. Перші місяці війни ми стояли у найгарячіших точках Донеччини: Слов’янськ, Краматорськ, Авдіївка, Зайцеве. Я тоді була доброволицею. Військовослужбовицею стала у 2017 році.
Я була санітаром. Як в нас казали: “Треба бути кухарями, ми будемо кухарями. Треба бути санітарами-стрілками, ми будемо санітарами-стрілками”.
Там, мабуть, настільки все замирає і замерзає в середині, що нічого не відкладається. Воно все приходить потім. Коли все проходить, настає тиша, спокій, сідаєш і починаєш щось обдумувати, щось обґрунтовувати собі, – що сталося, що відбулося. І потім вже, як то кажуть, накриває.
Мені здається, що всі виїзди в районі АТО були небезпечними, але тоді ти робиш роботу, не думаєш про емоції. А коли потім залишаєшся сама, – думаєш про все. Аж до того – навіщо мені це потрібно? Куди я влізла, що я роблю, і взагалі, чим я займаюся? І пояснення було одне – мабуть, треба. Ніхто крім нас – як гасло. Той не піде, той не піде, той не піде. Той каже: “Ти дурна”. От хто піде? Я піду. Я сильна. Я витримаю.
У моменти найбільшого вигорання я одразу поверталася у спорт. Поверталася в зал, набирала фізичну форму. Я ще виїжджала на змагання. Тобто, мені якось вдавалося балансувати.
В мене дуже довго не відчувалося повного перелому. В такому балансі я була до 2022 року. Коли я могла себе тримати, могла відходити від цього, могла знов повертатися. От після 2022 року уже стався повний перелом.
Ще у 2018 році я познайомилася з лікарем-психіатром, начальником Одеської психіатричної лікарні, і він мені сказав: “Ви так посміхаєтесь, але ви, як затиснута пружина і колись прийде такий момент, що ця пружина вистрілить”.
У 2019 році сталася одна подія, яку я не розповідатиму. Вважаю себе правою у тій ситуації. Але одразу подзвонила лікарю, приїхала до нього. Ми поговорили і я питаю: “Це вже все, вона вистрілила?”. А він говорить: “Ні. Це був лише інстинкт самозахисту”.
Повномасштабна війна
В жовтні 2021 року нас вивезли на кордон з Білоруссю. Нас готували до великої війни. Я завжди розуміла, що буде велика війна. Про це завжди говорив наш полковник, дуже досвідчена людина. Він пройшов Афганістан і миротворчі місії в Африці. Завжди казав: “Це не закінчиться на Донбасі. Щось буде”. Але ніхто не знав коли.
Ми були готові давати відсіч, але це дійсно почалося настільки зненацька. Такої великої війни, мабуть, не очікували. Так, що нас просто почнуть розносити тими “вертушками”, і за одну ніч стануть біля нас прямо під носом. Поки оговталися, опанували, зрозуміли куди стати і що робити – ми втратили багато людей.
Напередодні 24 лютого я охороняла шлагбаум на блокпості. І близько першої години ночі почали ганяти машини, керівництво їздило. Я спершу думала, що десь щось сталося. Почали терміново заправляти машини, приїхали цистерни з пальним, заправляти “бехи”. Запитала, що сталося, мені відповіли: “Росія напала”. Думаю: “Куди напала, вона і так на нас напала в 2014…” “Та, вторгнення!”, – пояснили. А я все не могла взяти собі це до голови.
Наступного дня у нас розгромили 3-й батальйон і 1-й батальйон, 2-й висунувся далі під Білорусь. Далі – ми висунулися у бік Житомира, Києва і 11 березня ми пішли в наступ: Макарівка, Озерне, Южне. Але нас там чекали, ми нарвалися на засідку.
Зачепили трохи боїв за Ірпінь. А потім було два напрямки – Херсон і Миколаїв. Я кричала, що їду в Миколаїв, тому що це моя Батьківщина, там мої діти. Коли ми зачищали села, я не відчувала страху, болю. Дуже важливе відчуття захисту дому. Коли ми приїхали у Миколаївську область, я дізналася, що кілька моїх однокласників у теробороні, що моїх дітей вивезли. Оскільки зв’язку не було, я не знала, що моїх дітей не було в місті.
У мене таке відчуття, що моя Миколаївська область не пошкодувала нікого – тих людей, які стали мені близькими, рідними. Такими інтенсивними були бої і великими втрати.
Потім, пам’ятаю, що мене чомусь залишили під Миколаєвом з чотирма пораненими хлопцями. Ми повернулися до будинку, в якому ховалися. Зв’язку не було. Я згадала, що десь в гаражах є “мотолига” і побитий хамер. Хлопців я дотягнула туди. Русня зносила з лиця землі це село. Хамер ще вдалося завести, якимись полями ми виїхали вночі.
І потім я отямилася в госпіталі в Одесі.
Цю війну я поставила вище цих цінностей. Коли я йшла воювати, старшій донці було 19 років, молодшій 12. Вже зараз, Коли я лежала в госпіталі і до мене пустили молодшу доньку, вона мене не впізнала. Вона живе в Одесі і забрала мене до себе додому на кілька днів. Покликала своїх подружок і вони мені ліпили маски, фарбували волосся. Мені тоді того всього не хотілося, а донька сказала: “Я хочу, щоб ти була мамою, а не солдафоном”. Ці слова мене дуже зачепили.
Але велика війна нас зблизила.
Яким своїм вчинком ти пишаєшся?
Пишаюся тим, що могла пробігти 10 кілометрів в усій амуніції, а дядьки падали. І мій підрозділ мною пишався. Таким чином мені вдавалося чоловіків мотивувати.
Чи впливає жінка у підрозділі на чоловіків?
Мій підрозділ був сформованим, коли я в нього потрапила. Певний час мене перевіряли, що я робитиму – чи з полковниками піду, чи стоятиму поруч з усіма. Мене прийняли, бо я була на рівні з усіма. В деяких підрозділах залишаються стереотипи, мовляв, чоловік прийшов в армію – молодець. А коли жінка приходить – треба довести, що ти вмієш. І варто показувати. Сюсюкатися з чоловіками не можна і стосунки заводити теж. Треба бути на рівні.
Що було найскладнішим?
Найскладніше, мабуть, було те, що я не могла повноцінно, мабуть, бути мамою.
В чому твоя сила і мотивація?
Моя онука. Їй вже буде вісім років. Вона говорить: “Тільки пообіцяй мені, що ти більше на війну не підеш, воювати не будеш, ні з ким вже не воюй, сиди вже вдома”. “Привези мені медаль. Ти мені медаль привезеш?” – одягає всі мої медалі і ходить.
Як потрібно цивільним реагувати на ветеранів?
У перші чергу, хотілося б, щоб наша країна до нас ставилася з повагою. Щоб не доводилося проходити сім кіл пекла за довідками, щоб мати можливість отримувати реабілітацію.
Від цивільних людей достатньо простого “Дякую”. Я завжди казала своїм хлопцям: “Дякую вам за моїх дітей. Дякую за те, що моя онука йде у перший клас”. Для нас цього достатньо. Кожен з нас розумітиме, що він для цього зробив.
Не варто звертати увагу на наші травми. Багатьом доволі складно самому себе прийняти.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
В мене повністю атрофувалися м’язи від тієї кількості препаратів, якою мене лікували. Я не могла стояти, не могла ходити, втратила волосся. Зараз я вже перемогла себе тим, що прийшла в зал. Після шостого тренування я відчула м’язи.
Коли мені сказали, що я потрапила в збірну, не повірила. Але коли до мене це дійшло – я заспокоїлася. Зрозуміла, що Бог дав мені життя. Я живу. І я повинна жити. Відновлюватися. Жити далі.