У мирному житті — дизайнерка, президентка федерації айкідо “Мутокукай-Україна”, 5 дан айкідо.
З 2013 року як парамедик брала участь у Революції Гідності та війні на сході України. З 2018 до 2020 року командувала добровольчим медично-евакуаційним підрозділом «Янголи Тайри» та евакуаційним відділенням 61-го військового мобільного госпіталю, молодший сержант ЗСУ. Під час виконання однієї з бойових евакуацій зазнала травми кульшових суглобів. Довелося замінювати обидва тазостегнових суглоби.
16 березня 2022 року, під час повномасштабної війни, Тайру затримали на блокпосту в селищі Мангуш неподалік Маріуполя. Вона потрапила в полон до російських окупантів, коли евакуйовувала жінок та дітей з Маріуполя так званим зеленим коридором до Запоріжжя. 17 червня 2022 року звільнена із полону.
У 2022 році брала участь у Warrior games у Флориді та виборола 2 золотих медалі у змаганнях із плавання і бронзу з пауерліфтингу. 2020 року була єдиною жінкою в національній збірній України на “Іграх Нескорених 2020”, що проходили у Гаазі. Оскільки “Ігри Нескорених 2020” через ковід перенесли на 2022 рік, “Тайра” пропустила змагання, оскільки під час змагань перебувала у російському полоні. У “Іграх Нескорених 2023” стала 25 членом національної збірної.
Якось ви написали в одному пості, що завжди варто робити те, що хочеться. Які ще правила має Тайра в житті?
Повна цитата: “Роби те, що тобі хочеться, якщо це нікому не завдає шкоди”. В житті я намагаюся не брехати і робити все по совісті. Для мене дуже важлива справедливість. Вважаю, що це найголовніша річ. Щоб зберігати честь, гідність, потрібно жити так, щоб не було соромно ані перед самою собою, ані перед загиблими побратимами.
Багато військових розповідають, що почуття справедливості загострюється після участі у бойових діях…
Абсолютно. Це одна з ознак таких станів яка бойовий стрес чи ПТСР. Практично всі воїни це відчувають.
Ви стали лауреаткою премії Держдепу «Найхоробріша жінка світу», увійшли до сотні найвпливовіших жінок світу, лауреат премії Сахарова. Що для вас ці звання?
Це все дуже відносно. Наприклад, у світі мене визнають, а від держави не маю жодної нагороди. Я не надто надаю значення цим нагородам. Але завжди присвячую їх жінкам, або загиблим мучениками цієї війни. Вважаю, що ці всі нагороди — це заслуга тих, хто підтримував нас всі дев’ять років війни, донатив, молився і давав свою любов, робив все, що в їх силах заради перемоги.
Я сприймаю це як визнання героїзму нашого народу в цій війні.
Війна — така річ, яку може виграти тільки народ. А військо виграє битви. І часом битви вирішують, кому дістанеться перемога, але ж тільки в співпраці фронту і тилу кується остаточна перемога над ворогом в усіх аспектах. Через це мене засмучує наше вміння перегризтися.
Чи ви помічаєте зміни у нашому суспільстві? Чи виросли ми за роки війни?
Якщо прослідкувати історії війн протягом історії людства, то картина та сама. Нормальна людина прагне спокою, розвитку, рівноваги, ростити дітей, створити умови для життя. Тому як тільки безпосередня загроза минає багато хто старається налагодити побут і за цим заняттям менше уваги звертають на загрозу, що відкотилась від їхніх домівок.
Травмовані нації, як більшість населення Російської Федерації, прагнуть зруйнувати, загарбати, довести світу, що вони сильніші, звинуватити когось в тих злочинах, які вони коять самі, і це є класичний прояв комплексу меншовартості.
Ми всі змінюємося з плином часу. І тут справа не у війні. Історія розвитку людства — це постійні зміни.
Хто вплинув на формування вашого характеру?
Думаю, в першу чергу мій дід. Він був кадровим військовим, льотчиком. Всю Другу світову війну був на фронті і завершив її у званні полковника. Він дуже багато дав мені усвідомлення і про суспільство, і про те, що таке честь для людини. Він дав розуміння, що захищати країну, дітей і тих, хто не може захисти себе, має кожен, не залежно від статі. Навчив відстоювати справедливість і свободу.
Конкретних життєвих прикладів не маю. Це збірна солянка з героїчних епосів всіх народів — взірці честі і гідності.
В одному інтерв’ю ви сказали, що мало чого боїтеся. Але все ж чого боїться Тайра?
За себе не боюся. Боюся, що всі страждання і смерті нашого народу, вояків, полонених будуть даремними, якщо ми якимось чином програємо війну. Але ми не мусимо програти, судячи з дій і подій, які я спостерігаю. Ми виграємо. Та ціна дуже висока. Вона мене дуже пригнічує.
Що має зробити суспільство, щоб смерті не були даремними?
Ті вислови, які звучали в 2015-му, мовляв, “хлопчики прийдуть, прядок наведуть” не діятимуть. Всі ми повертаємося дуже травмованими. І нам потрібен час.
Вам можуть не сподобатись методи змінити щось від тих, хто повернеться, якщо суспільство не зрозуміє наші мотиви. Іноді травмування бійців настільки серйозні, що можливо декому не вдасться відновитися повністю. Повернутися у довоєнний стан нам точно не вдасться. Йдеться про тих, хто брав участь у боях чи пережив оточення, окупацію, втрати, полон.
Неможливо стати знову тим, ким був до війни. Але навіть з цими травмами можна жити. Якщо над собою гарно попрацювати — це може принести неабияку користь для суспільства.
Я говорю про посттравматичне особистісне зростання. І це мусить бути також спільна робота воїнів і цивільних, бо для такого завдання часто потрібна допомога кваліфікованих спеціалістів.
Моєю мрією є абсолютно нова країна. Не відбудова старої, а саме нова Україна, як взірець для всього світу. Вояки, в яких будуть сили і натхнення, безперечно зможуть внести неабиякий внесок у розбудову нової України.
Але цивільне суспільство мусить передивитися своє ставлення до військових. Суспільство мусить усвідомлювати з ким спілкується. Не потрібно всім вішатися на шию і кричати: “Наші герої” — це теж занадто. Просто, дайте знати, що ви поважаєте цю жертву. Будь-хто, хто був в бою, приніс свою жертву і суспільство не має права оцінювати і знецінювати цей внесок.
Коли говорять: “Що вони там воювали, по 100 тисяч отримували”, хочеться нагадати, що в кожного є можливість піти до війська і заробити ці 100 тисяч. І показати нам як треба воювати.
Просто покажіть, що ви усвідомлюєте яку жертву приносить кожен ветеран, військовослужбовець. І навзаєм ви отримаєте пошану і адекватне ставлення від військового.
У вас бувають періоди вигорання?
Я не знаю, що це таке. Як психолог розумію, що мається на увазі, але не відчувала такого.
Дружини хлопців, які перебувають в полоні, часто кажуть, що відчувають чоловіка. А ви після звільнення з полону розповідали, що відчували підтримку українців. Як це відчувається?
Це, як любов, це не можна пояснити.
Але коли постійно морально тиснуть, як втримати ниточку віри, щоб не втратити її?
Треба пам’ятати, що москалі постійно брешуть. Постійно. Для мене було очевидно, що вони брешуть, бо коли вони говорили, що добивають нашу армію в районі Івано-Франківська, я чула звуки бою орієнтовно з району Пісків. Тобто, я знала приблизний час доби і, де сідає сонце. Звідти були звуки бою. Я казала, мовляв, хорошу зброю нам союзники дали, що аж з Івано-Франківська дістає до Донецька.
Що давало сил найбільше в полоні?
Фізичні і дихальні вправи. Я багато років займаюся йогою і практикую бойові мистецтва. Це такі практики які дозволяють контролювати емоції і тіло. Я дуже багато ходила по камері, наміряла скільки метрів вона в довжину і поставила собі за мету проходити в день не менше чотирьох кілометрів. Мені це вдавалося. Я не пам’ятаю, скільки кроків в чотирьох кілометрах, але пам’ятаю, скільки камер в довжину.
Впертість допомагала. Я дуже вперта.
І віра в справедливість.
Чи можете пояснити нелюдяність росіян? Чому вони такі?
Це їхні історичні традиції і національні особливості. Як на мене, росіяни зовсім неадекватні, бо нормальні люди так не роблять. Іноді мені здається, що вони несповна розуму. Я на хворих на голову не ображаюся. Звісно, про жодне прощення і сантименти не йдеться.
Причини цьому вбачаю у потужній організованій пропаганді, недостатньому рівні освіти і історичних традиціях. Для росіян знущання над собі подібними звична справа.
Мандрівники з Європи 17-18 століття, які описували життя росіян, розповідали про те ж саме, що є зараз. Змінилися лише трохи одяг. Це країна, яка живе минулим і хоче нас також туди запхати.
Що вразило найбільше після звільнення з полону, коли вийшли з інформаційного вакууму?
Маю персональну особливість — я досить швидко морально відновлююся. Два тижні я лежала в госпіталі і весь цей час дивилася відео і з’ясовувала, що відбувається. Найстрашнішим для мене було з’ясувати, скільки моїх друзів і побратимів загинуло за час моєї вимушеної відсутності. Це був жах для мене.
Мене надихнув наш народ, який знайшов в собі сили відкласти черговий матч по срачу і дати відсіч ворогу. А тепер, коли суспільство не може дотягнутися до горлянки ворога, чіпляється один в одного. Я дуже хочу, щоб ми переглянули своє ставлення до всього, бо дійсно, війну може виграти тільки весь народ разом.
Наскільки вас змінила війна і чи не зачіпає те, що суспільство ділить війну на перші роки і на повномасштабну?
Я не відчуваю, що змінилася, ані за час війни, ані за час полону. Сутність лишилася такою самою. Хоча тіло звичайно зазнало змін.
Я парамедик, і як ніхто знаю, що смерті байдуже, чи зараз АТО, чи війна. Смерті ти не розкажеш, що це якась неправильна війна. Смерті байдуже скільки в тебе грошей, які в тебе коханки і машини. Вона плювати хотіла на всі твої забаганки і понти. Смерть є смерть, війна є війна — і АТО, і повномасштабна.
Чи бачите ви закінчення війни?
Всі війни закінчуються. Мене дуже непокоїть яким чином війна закінчиться.
Загиблі воїни і невинні цивільні волають про відплату. Я не схильна вимагати вбивати усіх, але жодного співчуття до катів ми не можемо собі дозволити. Якщо ми їх пробачимо, або забудемо, вони повернуться знову. Як повернувся Батурин.
В чому ви бачите свою основну місію?
Згідно з присягою — служити українському народові, де б я не опинилась і що б я не робила. Здивована тим, що мені приготувала доля — нинішньою своєю волонтерською дипломатичною місією — розповідати світові, які злочини коять росіяни на наших землях і що відбувається в полоні. Я радію, що можу допомогти країні таким чином. Але маю надію, якщо дозволить здоров’я — повернутися на фронт у якості парамедика, щоб рятувати хлопців і дівчат. Я б хотіла закінчити війну, рятуючи поранених. Це найкраща робота в світі.
Для чого вам “Ігри Нескорених”?
Тепер це уже просто обов’язок — поставити “галочку” в переліку справ, що були відкладені “до часу”. Час INVICTUS прийшов.