Пройшовши найгарячіші точки перших років війни та виснажливий шлях реабілітації після поранень й інсульту, Юрій присвячує себе адаптивному спорту, дайвінгу та скелелазінню. Для нього відновлення — це не про медалі чи рекорди, а про відчуття затишку й психологічної безпеки серед своїх.
Формування свідомості та гартування духу
Усвідомлене ставлення до захисту Батьківщини плекалося в родині Юрія Писарчука змалку: панувало чітке переконання, що кожен свідомий чоловік має бути підготовленим та вміти тримати в руках зброю. Ще задовго до подій 2014 року правильний вектор задав шкільний учитель ДПЮ (допризовної підготовки юнаків) , колишній полковник. Замість формальностей викладач возив підлітків до військової частини, вчив розбирати автомат Калашникова та на прикладах пояснював реальні геополітичні загрози й загарбницькі апетити сусідньої держави.
Згодом була строкова служба у підрозділі зв’язку СБУ, де свідомий старшина формував у молодих бійцях україноцентричний світогляд. Поза службою завжди вирувала пристрасть до механіки й екстремальних дисциплін: скелелазіння, фрідайвінгу, страйкболу та виживання. Це захоплення переросло у власну справу — майстерню з автомалярки, аерографії та автотюнінгу.
Штурм військкомату та рейд 2014 року
З початком анексії Криму росією та російською агресією на Сході біля військкоматів утворилися черги з добровольців. Перша хвиля мобілізації минула через відмови рекрутерів, але прагнення Юрія потрапити на фронт було непохитним. Під час другої хвилі заступник комісара особисто зателефонував Юрію із запитанням, чи залишається бажання воювати. На збори було лише 60 хвилин.
За годину вдалося зібрати спорядження. Дружині Юрій сказав, що їде на «навчання», хоча вона одразу розкусила вимушену брехню. Власну справу довелося згортати, розпродуючи обладнання, аби закривати нагальні потреби.
Юрій категорично відмовився від посади зв’язківця та наполіг на піхоті:
«Мене хотіли відправити у зв’язківці, але я опирався ногами й руками, бо хотів бути тільки з тими мотивованими хлопцями, з якими вже здружився. Ми домоглися свого і потрапили у 30-ту бригаду, в другу роту першого батальйону. Мені дуже пощастило і з побратимами, і з командирами. Потім були запеклі бої, штурм Степанівки, зачистка вулиць і той самий найдовший рейд у історії»
Під час цього рейду підрозділи пройшли близько 470 км (з яких 170 км — у тилу ворога). У перших же зіткненнях мобілізовані бійці довели, що мотивація є вирішальною, а особистий приклад командирів, які йшли в бій пліч-о-пліч із ними, відіграв ключову роль.
Про втрати та внутрішнє мірило
У Дебальцевому Юрій та його побратими пережили важкий досвід — там загинув один із їх найкращих друзів, Льоша Буслаєв. Вони ділили останній ковток води, мерзли в розвалинах без даху і були як одна родина.
«Я та побратими просинаємося і засинаємо з думкою про те, що ти зробив за цей день і чи зробив ти достатньо. Коли підступає емоційне вигорання, згадка про тих, хто вже на цвинтарі й нічого не зможе зробити, спонукає рухатися далі. Ти мусиш зробити це за себе і за них».
Про поранення та боротьбу за крок
За роки війни Юрій пройшов крізь важкі бойові поранення та виснажливу реабілітацію. З ортезом на нозі він знову повернувся на передову:
«Після поранення під час рейду я занадто швидко повернувся у стрій, наплювавши на застереження лікарів. Мені здавалося: я встав, пішов — значит все добре. Але організм не обдуриш. У 2016 році стався інсульт».
Ураження нервової системи спричинило частковий параліч обличчя, відмову рук та погіршення іннервації кінцівок. Здавалося, що фізичний стан остаточно зламано. Головною опорою в цей період стала дружина — непохитна «броня», яка допомогла віднайти внутрішній баланс та змусила не опускати рук:
«Коли ти втрачаєш сили і здається, що все знову валиться, поруч мусять бути такі люди, як моя дружина — моя броня, та пам’ять про побратимів, які вже не зможуть зробити цей крок за тебе».
Про «Ігри Нескорених» та адаптивний спорт
У 2017 році Юрій подався на перші «Ігри Нескорених» у Торонто. Згадує, що спочатку був похмурим і роздратованим, але дружина переконала: це можливість показати, що ветеран після важкого поранення може тримати рівень.
Під час змагань із веслування на тренажерах йому стало зле, тиск зашкалював, медики хотіли зняти з дистанції, але після компресів із льодом Юрій вийшов і догріб заплив до кінця. Медалей тоді не здобув, але зрозумів головне: спорт має стати постійною реабілітацією. Далі були «Ігри Героїв», кросфіт, важка атлетика й Марафон Морської Піхоти у США.
У ветеранському середовищі для Юрія є суворе табу — мірятися пораненнями чи знецінювати чужий біль. На його переконання, має бути повага до кожного, хто пройшов своє пекло, навіть якщо це «просто» акубаротравма.
Про собаку Урсу
Поява в родині золотистого ретривера Урси — окрема історія. Вона виховувалася як собака-терапевт у проєкті «Друг Героя», але через відмову першого господаря понад рік чекала на нову родину й мала глибокі психологічні травми. Перші пів року вони провели на короткому повідці, тож терапевтом був швидше Юрій для неї.
Згодом вони вилікували одне одного. Зараз Урса — це сімейна «службова собака на пенсії». Вона чутливо відчуває тривогу чи розпач і стає «хвостом» для кожного в родині, поки не полегшає.
Про занурення, підйоми та внутрішню тишу
Сьогодні Юрій викладає у «Школі військових водолазів» (напрямок підтримується фондом «Повернись живим»). За його словами, вода — це особлива стихія, де є омріяна тиша без міського шуму та людських розмов.
Інше важливе захоплення — адаптивне скелелазіння. Разом із ветеранською спільнотою у Києві вони регулярно збираються, аби тренуватися та відновлюватися морально й фізично.
Про спільноту та пораду ветеранам
Коли Юрія запитують, що порадити побратимам і посестрам, які вагаються, чи подаватися на «Ігри Нескорених», він відповідає відверто:
«Це не про спорт. Це не про медалі чи рекорди. Це про спільноту своїх. Про можливість опинитися серед людей, які після важких поранень рухаються далі. Це про розуміння, що ти можеш впливати на свій побут, на комфорт рідних, і про відчуття психологічної безпеки, яку дає лише середовище своїх».
