Універсальний інструктор
Я себе не бачив у цивільному житті після строкової служби. Нам постійно казали: “Кому ви там треба?”. Постійно в мене була тільки військова справа. Я не знав, чим займатися у цивільному житті. На будівництво не хотів йти, а більше ніби нічого і не вмію. Моя цивільна професія – маляр-штукатур, плиточник-лицювальник.
На строкову службу я пішов у 2004 році і після цього підписав контракт. По закінченню строкової, був кращим радистом частини. Просто, я хотів вивчити азбуку Морзе – мені все цікаво, що не зрозуміло. Я добре розвивався у військовій справі.
Але згодом мої погляди з армією розійшлися. Я був інструктором, і керівництво хотіло, щоб я проводив роботу, так би мовити, на папері, а з солдатами не працював. А коли приїжджала перевірка, солдати нічого не знали – мені прилітало по-справжньому, мене позбавляли премії, я був найгіршим, а я цього дуже не люблю. Мої хлопці повинні бути кращими.
В 2009 році звільнився. Почав шукати чим займатися в цивільному житті. Це зараз вже всі мої знання, – а я був універсальним інструктором з бойової підготовки, – мають попит. Навіть після поранення мене на ношах привозили в ліс і я навчав хлопців, яким через місяць їхати на війну. А тоді пішов у нічний клуб “Шторм” у Хмельницькому, мені одразу запропонували посаду начальника охорони. За ніч заробляв ті самі гроші, що в армії за місяць. Почали запрошувати охороняти концерти… Я зрозумів, що треба відкривати власну справу. Відкрив охоронну фірму, досить непогано йшли справи.
Але у 2014 році все покинув і пішов на війну. Коли повернувся, мої колишні друзі вже без мене розділили фірму. Та без мене вона ще рік пропрацювала і збанкрутувала. А після війни мені вже не хотілося у цю сферу повертатися, шукав інше.
Дружина займається своєю справою, а я почав займатися кавою, бо дуже її люблю. Мав кав’ярні самообслуговування і сам готую каву також.
2014 рік. Початок війни
Коли в Криму почалися “рухи”, я зрозумів, що буде війна і розумів, що потрібно ділитися своїм досвідом. 11 березня 2014 року я пішов у військо, як інструктор, на громадських засадах. Це було все без зарплати.
Підготував першу групу і з нею поїхав. Вже в Слов’янську мене включили в списки частини, мобілізували, щоб в разі загибелі родина мала виплати.
Я тоді зі своїм товаришем, в якого дружина мала з дня на день народжувати, ніби помінялися роботою. Він виконував обов’язки інструктора, а я поїхав в групі як командир відділення.
Спершу ми прилетіли на Харківський аеропорт. Тоді там захопили ОДА, нам запропонували її звільняти. Ми погодилися, та поки готувалися до штурму, сепаратисти самі здалися і попросили коридор.
Тоді їх аж до Ізюма гнали. Вони кричали, що місцеві, але проукраїнські місцеві, які нам допомагали, говорили, що це чужинці.
А потім були Слов’янськ, Краматорськ…
Розгубленість була страшна. Ніхто толком не міг зрозуміти, що робити. Найгірше, що не було взаємодії між підрозділами. Бувало, йдеш на штурм чи на зачистку і тільки тоді дізнаєшся інформацію, вже під час спілкування з хлопцями з інших підрозділів. Складаєш докупи інформацію і вирішуєш походу.
Коли була загроза оточення і полону хлопцям у донецькому аеропорту, ми їхали на підмогу. Пробули там три дні. Це був початок, весна, стрілкові бої, як в Counter-Strike.
Потім мене перевели у Сектор А – Луганщина: Щастя, Станиця Луганська, аеропорт.
Донецький аеропорт значно міцніший за луганський. Там були комунікації. З тактичної сторони його було дещо легше обороняти. До того ж було сполучення через Піски. Луганський аеропорт був в повному оточенні. Найближчий підрозділ від нас був за 12 кілометрів. Це до них дорога називалася “дорогою життя”. А спочатку там було близько 40 кілометрів. Ми йшли рейдом, Луганськ майже взяли в оточення.
Луганський аеропорт
12 липня ми мали виходити на ротацію, нам мали дати відпустку. Але не виявилося охочих їхати в аеропорт. І ми поїхали. На мій День народження, 13 липня, перша колона доїхала до аеропорту. Вона була велика – 30 кілометрів, купа техніки. Наша задача була – штурмувати російські блокпости, опорні точки.
Перший блокпост в Олександрівці ми захопили, вийшли на околиці Луганська. Дійшли до Розкішного. Сєпари тоді в своїх відео розказували, що поклали нам 200 тисяч чоловік і купу техніки. Насправді тоді підбили один танк, БТР і розрахунок Д30. Але ми виконали основну задачу – доставили боєприпаси в аеропорт, підсилили їх, дев’ять танків доїхало з 30. 20 відступили. Ми тоді все змітали на своєму шляху, на емоціях, а потім виявилося, що наші відступили. Та ми розуміли, що залишається 10 кілометрів до аеропорту, наступає ніч, і відступати вночі 30 кілометрів важче, ніж 10 штурмувати вперед.
Хлопці в аеропорту були здивовані, їм доповіли, що ми всі відступили. Ми пробули там вісім днів. 21 липня прорвалися назад, забравши своїх “200-их” і “300-их”.
Перед Луганським аеропортом я отримав своє перше поранення. Відпрацювали по нас “Гради”, фосфором, все навкруги горіло, нам треба було переміститися, а ділянку треба було перебігти через поле, через вогонь. Біжиш, закривши обличчя, і вже дихати не можеш, бігти не можеш, а вогонь не закінчується. Все пече, на голові все волосся згоріло, думаєш: “Зараз впаду”, і раптом чуєш прохолодний вітерець – пробіг.
Дихнув і думаєш: “Блін, там же хлопці”. Але тоді наші вибігли всі. В мене на руці були великі опіки. Але, як виявилося, це були квіточки.
А коли був бій на Розкішному, там треба було рухатися, повзати, я це обпечене поздирав до м’яса. Тоді ще танк вистрілив і мені в ногу влетів осколок. Хлопці думали, що я загинув. Але танк стріляв піхотним снарядом – осколочно-фугасним. 250 метрів ніхто не виживає, а він метрах у 10 від мене розірвався. Я аж на третій день помітив, що поранений.
Штурм і прощання з сім’єю
17 липня в нас закінчилися боєприпаси. Залишилося десь по 15 пострілів і по кілька гранат, а по перехопленню ми зрозуміли, що буде штурм. Нам немає чим відбивати. Тоді ж літаки вже перестали літати, після того, як в червні збили Іл-76 (14 червня 2014 року російські найманці збили військово-транспортний літак Іл-76 зі складу 25-ї військово-транспортної авіаційної бригади Повітряних сил ЗСУ, який летів у складі конвою з трьох літаків до аеропорту “Луганськ”. На борту літака перебувало 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. В результаті обстрілу усі вони загинули). Наші льотчики готові були летіти вже через космос, щоб закинути нам боєприпаси. Це був хоч якийсь шанс. Ми мали спостерігати, де буде літак, а його не було. Хлопці казали, що літак збили. Згодом дізналися, що це МН-17 збили.
Моя сім’я не знала, що я воюю, а я розумів, що можливо вже не повернуся, подзвонив до дружини, до батьків – попрощатися.
Щойно я це їм сказав, щойно ми налаштувалися вмирати, дивимося – в небі парашути. Скинули. Виявилося, що в літака була якась поломка і він на годину запізнився.
Почався штурм і я думаю: “Ну, нащо треба було дзвонити, ну почекай ще трошки. Не спіши прощатися”. Близько шести днів минуло як я зміг подзвонити дружині і сказати, що живий, що вийшов з оточення.
Відбили штурм, допомогли хлопцям вийти, нам дали п’ять днів відпустки, приїхав додому, а зі мною ніхто не говорить. В останній день відпустки, вже перед виїздом, почали говорити, почалися плачі, вмовляння не їхати більше на війну. Але я пояснив, що це мій вибір.
Відтоді я щодня писав повідомлення, що все нормально, або попереджав, що мене не буде на зв’язку. Так служив до 9 березня 2015 року.
Складне повернення
Після демобілізації було дуже важко. Морально я був на війні, все, що відбувалося в тилу, сприймалося гостро. Психолог сказав, що це загострене відчуття справедливості.
Мене так розривало. Я розумів, що закон є, але не працює, а сила може вирішувати ці питання. Тому в мене і проблеми з поліцією були. Я став агресивним. Насправді по характеру я терплячий, але якщо мене довести…
Подружитися зі мною легко, я довіряю людям, відкриваюся. Але якщо цим знехтувати, цієї людини більше ніколи не буде в моєму оточенні.
Тоді донька почала соромитися мене, бо я скандалив. Їй було сім років. Я розумів, що це неправильно, але не міг цим керувати. Спалахував, як запальничка, яка потихеньку могла погаснути.
Розумів, що треба з цим щось робити, це ж ненормально, коли дружина тебе боїться, донька не сприймає. Я почав пробувати різні методи реабілітації. Донька займалася фехтуванням і їй треба був спаринг-партнер. Вона хотіла стати олімпійською чемпіонкою. Я почав з нею займатися, робив все, що вона казала. І зрозумів, що спорт почав мене відволікати. Я став спокійнішим. Почав також фехтувати.
У 2017 році дізнався про “Ігри Героїв”, “Ігри Нескорених”. Мені сподобалося веслування на тренажері і штовхання ядра. Але я тоді не встиг взяти участь. У 2021 пройшов відбір на Warrior Games. Спортивна реабілітація дуже дієва, бо психологічні тренінги потребують часу, а не в кожного ветерана є час, бо в кожного сім’я, кожен хоче розвиватися.
На той час у мене були кошти і я міг собі дозволити займатися спортом. Дружина мене дуже підтримувала, попри те, що ми перший час сварилися – в мене завелися свої таргани, вона хотіла, щоб я був таким, як раніше.
В процесі реабілітації я зрозумів те, що зі мною відбувається, навчився контролювати свій емоційний стан.
До того ж я збирав в районі хлопців, ветеранів і підтягував їх у спорт. Наприклад, на Warrior Games з Хмельницького приїхало 12 чоловік.
Я дуже принциповий,– якщо працювати, то тільки на золоту медаль. Знайшов собі тренера з метання диска. А він такий самий принциповий. Мені 36 років, а він мене патиком лупить, коли в мене щось не виходить. Але я розумів, що хочу цього і мені це треба.
На Warrior взяв золото з метання диска і срібло зі штовхання ядра. Одного сантиметра не вистачило по ядру. Це була здорова конкуренція, змагальний процес.
Повномасштабна війна
Якраз у цей період, коли закінчується зима, починається весна, в мене дуже болить голова. Я лежав в госпіталі і ми з хлопцями 23 лютого взяли тортик, чай, згадували попередні роки служби, жартували. До 2 години ночі.
Тільки медсестра нас розігнала, тільки почали засинати – почули як гудить авіація, прильоти по аеродрому. Війна почалася. Напали.
Лікарі приїхали, виписали нас. Я погнав в частину, потім додому за речами. І 26 лютого ми вже працювали біля Києва.
Київський напрямок, Сєвєродонецьк, Рубіжне – це те, що довелося пройти у повномасштабну війну.
В Сєвєродонецьку отримав поранення – міна прилетіла. Це була 8 година вечора, ми поверталися з задачі, два кілометри залишилося до наших. Пролунав вибух. Коля з Ваньою загинули, в мене дві артерії пробиті, легені, нога… Хлопці кажуть, що прилетіла міна, але я не чув виходу. Нічого не було чути взагалі. Напевно вони скинули з “Орлану”.
Нас евакуювали. Було дуже страшно, коли отримав поранення. Бачив дві артерії в паху перебиті, стікав кров’ю, затягнув турнікет і кровотеча призупинилася. Лікарі казали, що з такими пораненнями живуть 30 секунд, бо зазвичай стікають кров’ю. Але мені ще допомогло, що був трохи животик і ремінець перетиснув артерію. І пневмотораксу не було, бо жирок перекрив дірочку.
Через 45 хвилин я вже був в Краматорську і мені надавали допомогу.
Повернення з повномасштабної війни
Ти ніби вже знаєш себе, свої реакції, свої стани, і знаєш, коли випити ліки, коли до психологів звернутися, вмієш все контролювати. Та все одно, виникають нові відчуття. Наприклад, відчуття провини за те, що Коля з Ваньою загинули.
Навіть важче з собою зараз працювати. Оті речі, які ніби знаєш як побороти, зараз важче піддаються “дресируванню”.
До речі, у всіх дружини були вагітні. В Андрюхи в квітні син народився, у Вані в червні, в Колі в липні, і в мене в серпні.
Я тоді так боявся померти і не побачити сина. Він народився, я хотів взяти його на руки, побачити. Я дуже хотів сина. В нас вісім років нічого не виходило. А я все казав: “Хто в мене ці значки тиритиме? Я в діда тирив, а в мене хто? Син треба”.
На 2022 рік в мене була купа планів, пройшов відбір, планував поставити рекорд з метання диска. В сім’ї позитивні моменти були, мали поїхати відпочивати. Ще перед Новим роком, у 2021 році, дружина каже: “Ми завжди на Буковелі економимо, а давай цього разу не будемо. Гарно відпрацювали цей рік, можна і відпочити”. І ми вже не відмовляли собі у відпочинку. А через два тижні виявилося, що вона вагітна.
Сина назвали Олександром. У нас так заведено – якщо народжується хлопчик, батько з іменем передає йому свою долю. Добра доля в мене, чи ні, але тричі мав померти і живий. Двічі батькам і дружині приходила похоронка у 2014 році. А я виявився живим.
Ти маєш Орден за мужність усіх ступенів. Що це для тебе?
Для мене дуже важливо, що маю серйозні нагороди за свою службу і за свої вміння. У 2014 році я отримав за Луганський аеропорт Орден За мужність третього ступеня. За Київський напрямок – отримав другого ступеня. І за Сєвєродонецьк – першого ступеня. Багатьом ці ордени дають посмертно. Мій друг Коля теж мав отримати Орден, але дали вже йому посмертно. За ці нагороди я заплатив дуже велику ціну. Краще би Коля був живий і Ваня.
Син яку роль відіграв у реабілітації?
Коли він почав повзати, – це спонукало рухатися. Коли перший раз повернувся з війни, доньці було сім років і заради її фехтування почав займатися спортом. Це мене витягнуло тоді. А зараз сину стільки, що вже не поклав і дивишся на нього, а займаєшся ним. Важко згинатися, але до нього треба нагинатися. Відчуваєш біль, а його візьмеш на руки, він щось щебече, муркає, вже й легше стає. Добре стає. Найкраще, коли він засинає в тебе на животі і ти з ним.
Що, окрім дітей, реабілітує?
Так збіглося, що коли в мене мала бути реабілітація, я вже знав, що буде відбір на “Ігри Нескорених”. Знав, що мені це допоможе. Я ліву ногу не контролюю, тому штовхатиму ядро сидячи. Спорт дуже допомагає.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Я думав, що не пройду відбір до збірної. Вважав, що мій моральний стан значно кращий, ніж в деяких інших хлопців. Зараз багато новеньких, яким це потрібно. А я вже досвідчений, більш-менш зліпив себе до купи. Не ставив собі планів.
Я ще займаюся патріотичним вихованням дітей. Якраз тоді був з ними і пропустив оголошення збірної. Приїхав додому і жінка каже: “Вітаю, ти пройшов”. Це хороший шанс з родиною поїхати, щоб вони відчули цю атмосферу.