Потреба потрапити в армію
До повномасштабної війни я не був військовим, не служив. Працював у Херсоні інженером з організації державного руху, оператором станку з ЧПУ – числово-програмного управління.
Херсон прийняв перший удар. 24 лютого було масове бомбардування об’єктів по всій Україні, а заходили саме через Херсон, Антонівський міст, Каховку.
Того дня мене не було вдома, ми з родиною, якраз, поїхали кататися на лижах, на захід України. На 25 число в нас були зворотні квитки, але потяги вже не ходили. Залишились там.
Спершу відчувалася певна розгубленість, одразу не зрозуміло, що робити і як краще щось робити. Але розумієш, що почалася війна, почалася окупація, почалося вторгнення, і кожному громадянину треба щось робити.
Я на Львівщині пішов до військкомату, мені дали повістку, але одразу, не забрали. Потім ще раз сходив, мене знову не забрали: “Дякуємо, поки що ви нам не потрібні”. А жив я в зовсім чужих людей. Мені вже стало незручно і я переїхав на Вінниччину до родичів. А сім’я зі Львівщини поїхала до Гамбурга.
У Вінницькій області вже став на облік у військкоматі, і там теж декілька разів мене так само відправляли додому. Тим часом мій Херсон окупували повністю. Там залишилися теща з бабусею. Вони самі живуть в селі, село розташоване на межі Миколаївської і Херсонської областей. На той час село було в окупації, і ка**пи влучили в будинок, в якому вони жили.
У тещі дуже важка травма ноги, їй робили операцію, і для цього довелося через купу блокпостів везти її в Херсон. З цим місцеві люди допомагали, волонтери. Після операції теща залишилася в Херсоні, пішла жити у квартиру, яку ми винаймали. Потім люди допомагали вивезти з села бабусю – вона майже не ходить, важко переїзд перенесла.
Поки чекав на повістку від військкомату, працював. У мене є права комбайнера, працював на комбайні влітку. Призвали мене у вересні.
Зразу опинився на нулі, на Мар’їнському напрямку. Я чудово розумів, куди йду, що зі мною може статися. Не був шокованим обстрілами, пострілами. Я це все знав і уявляв.
Поранення
День, коли отримав поранення згадую щодня. І ставлення до цієї події не змінюється. З цим доведеться все життя жити.
3 листопада був дуже сильний мінометний обстріл. Напевно, найсильніший, який я бачив. Ми тримали позицію, окоп. І від однієї з мін отримав поранення. Це була фосфорна міна. Хлопці казали, там все горіло після того, як мене винесли.
Пам’ятаю, як тільки міна прилетіла, як отримав поранення, все було в диму, в цих вогниках. Хлопці десь були по своїх точках. Почув голоси, почав кричати, щоб витягли мене. Потім враз голоси стихли, думаю: “Ну все. Нема сенсу кричати, лягаю помирати”. А поворухнутися не міг, турнікет вдягнути не міг, бо вузько – в окоп влетіло. Потім знову почув голоси. Вони почали мене витягувати з цього диму, я вже дихати не міг, отримав опіки дихальних шляхів. Мене залили водою, витягли, вдягли турнікети. Мабуть, те, що був весь у грязюці, дуже врятувало – на вцілілих ділянках тіла я майже не отримав опіків. Пам’ятаю, ранок настав, бо вже видно було. І почали евакуацію до машини.
Близько кілометра мене виносили. Це все теж під мінометним обстрілом. Я був свідомий, в мене був больовий шок. Мені вкололи знеболювальний препарат. Я був притомний, доки евакуаційна машина не від’їхала. Розповідали, що евакуаційну машину обстрілювали.
І вже коли привезли на пункт збору поранених, я трошки прийшов до тями. Потім, я так розумію, мені вкололи щось наркотичне, і я знову відключився.
Отямився вже в госпіталі в Дніпрі, в реанімації. Зразу, коли отримав поранення і одягав турнікети, зрозумів, що ніг у мене не буде. Залишалося питання, – на якому рівні. Коли привезли мене в першу лікарню, в пункт збору поранених, я сказав лікарям, щоб нічого мені не відрізати.
Коли отямився в Дніпрі, я вже це прийняв, я вже це усвідомив. Я знав, що сталося, залишилося тільки подивитися, який рівень. Ампутація висока, – я був в шоці, звісно, засмутився.
Прийняття
Це реальність. Що тут приймати? Звичайно, наступний крок – це реабілітація протезування. У всіх, мабуть, такі плани. Але, звісно, був період депресії. Трохи допомагало спілкування, читання, кросворди… Доводилося себе пересилювати. Воно ж, коли лежиш і тебе все болить, боляче навіть поворухнутися, і щось робити якось не дуже хочеться. Хочеться просто лежати і не рухатися, щоб воно не так боліло. Я трохи підсів на ліки, вживав подвійну чи потрійну дозу, бо все нестерпно боліло.
Коли я перестав виходити на зв’язок, дружина почала мене шукати. В неї були телефони побратимів, але вони якось побоялись її сказати. Вона через знайомих знайшла, які теж на війні приймають поранених. Знайомий лікар допоміг довідатися інформацію. Дружина дізналася телефон анестезіолога і, я не пам’ятаю, чи до операції, чи після операції, анестезіолог підійшов, приклав телефон до мене, каже: “Дружина”. І ми трохи поговорили.
У цей час вона з дітьми була за кордоном. Через чотири дні вже приїхала до мене. Мене якраз переводили з реанімації до палати.
Вона приїхала, каже: “Я все знаю. Не переживай, все буде добре”. Те, що ми зустрілися – це було вже добре”. Дружина знала, що говорити, вона мене відчуває.
Реабілітація
Тільки мені прилетіло, я подумав: “Блін, доведеться протези робити”. Але протези, це, звісно, крутіше за крісло колісне. На протезах ти ходиш! Спробуй цілий день посидіти – все болить.
Зараз я в процесі первинного протезування. Навчальний протез на правий бік мені вже дали. Я тренуюся. В реабілітаційному центрі є бруси, я беруся за них, і на одній нозі там стою, спираючись на руки, пересуваюся. І зараз роблять на лівий бік.
У реабілітаційному центрі “Галичина” на Львівщині реабілітологи, реабілітаційні зали, тренажерні зали, різні процедури – достатньо всього для того, щоб реабілітуватися. Не вистачає тільки басейна.
Сім’я
Важливою є підтримка сім’ї. Дружина завжди поряд. І, от, в моменти, коли емоційно важко, важливо десь прислухатися, десь обговорити, домовитися. Дружина в нас в сім’ї, напевно голова. Хоча, ні, вона шия, а я голова – крутить мною, як захоче. Це я жартую. У нас рівноправ’я. Хоча, бувають ситуації, що дружина в них виходить більше права. Я намагаюся прислухатися до її погляду, точки зору. Це допомагає.
Мабуть, я пишаюся тим, що обрав собі таку дружину.
Ми зустрілися в спільних знайомих. Я її побачив – її очі зелені, її губи. Можна сказати, закохався одразу. Може, не загубив голову, але вона мені тааак сподобалася. І потім випадково зустрілися, танцювали. Тоді перший раз поцілувалися. Потім почали зустрічатися. Одружилися, народили Настю, Машу. Старшій 16 років, молодшій – 10. Старша закінчила Херсонський фізико-технічний ліцей, зараз вчиться в німецькій школі. Дівчата, звичайно, хочуть додому, вони сумують за нами дуже. Але поки в Україні обстріли, не забиратимемо їх. Коли дружина повернулася в Україну, моя мама поїхала туди до дітей.
Чому вам, цивільному, було важливо потрапити в армію?
Просто давати гроші на армію – це не вихід, це не варіант. Який сенс давати гроші на армію тому, хто може одягнути піксель, піти воювати? Це було б не по совісті, наче я відкупився. Хоча я зараз поранений, знаходжусь в статусі військового. Зараз даю гроші на армію.
Чи є відчуття виконаного боргу перед країною?
Ні, поки йде війна, немає. Поки йде війна, постійно треба щось робити, щоб пришвидшити перемогу.
Чи помічаєте ви реакцію суспільства на травми військових і чи вона змінюється?
Як же її не помічати? Якась бабуся перехрещує. Хтось гроші тикає. Було таке, що стояв, каву пив і кинули гроші у стаканчик з кавою. Хтось хоче допомогти, хоча, це виходить не допомога, а навпаки, якась метушня навколо.
Чи можна пропонувати допомогу? Як взагалі комунікувати стороннім з ветераном із видимими пораненнями, щоб не надокучати?
Пропонувати допомогу можна, але не ображатися, якщо вам відмовлять. Можливо мені так здається, але трапляється, що людина ображається, мовляв, я хочу допомогти, а ти такий гордий, не хочеш приймати мою допомогу.
А як би вам хотілося, щоб суспільство загалом реагувало на військових?
Гадаю, що це має бути гордість за цю людину. Адже ця людина не просто у формі, вона захищає. До мене підходили, дякували за службу. Це приємно. Насправді багато хто підходить, обіймає і просто каже: “Дякую”.
Як ви себе опишете?
Спокійний депресивний гуморист.
Хто для вас найбільший мотиватор?
Сім’я моя. Дружина завжди поряд, підтримує, підштовхує. Діти. Заради них я це роблю. Бо хочу бути з дітьми.
Чи є людина, яка для вас є прикладом, натхненням?
Немає. Хіба, можливо, зараз хлопці зі збірної. Спілкуюся з ними і від кожного щось черпаю.
Який для вас відпочинок найкращий?
Люблю активний відпочинок. До війни ми ходили в походи, катались на велосипедах. Дуже хотів з парашутом стрибнути і на параплані політати. Дайвінгом займався. Зараз дуже хочу попірнати. Тільки треба придумати, як ласти причепити. В Криму пірнав. Але нічого, скоро поїдемо в Крим, попірнаю. Море у Криму дуже відрізняється від херсонського. Мені море дуже потрібне, не знаю як без нього.
Але я трошки соціопат, люблю поїхати сам, сісти в човен, зібратися з думками, посидіти. Мені потрібно час від часу бути на одинці з собою – почитати, послухати музику, чи просто погуляти лісом.
Що вас може роздратувати?
У мене загострене відчуття справедливості – несправедливість може роздратувати. Але я не запальний. Намагаюся тримати себе до останнього, але потім вибухаю.
Який найбільший урок з війни ви для себе винесли?
Всі ми знаємо нашу історію і цього від ка**пів мали б чекати. І мали б до цього готуватися, підготуватися. А ми не були готові. Щоб не було війни, треба до неї готуватися. Якби ми були готові, може ніхто з нами і не воював би.
Коли для вас буде перемога?
Коли відвоюємо наші території. Я дуже вірю і дуже хочу, щоб Росія розвалилася. Частина їхніх територій – це колишні українські землі.
Для чого вам “Ігри Нескорених”
Ігри Нескорених — це я серед своїх побратимів. І для мене основна реабілітація — це спорт. Реабілітації без спорту не буває. Постійно треба робити якісь фізичні вправи, щоб відновлюватися. Постійно треба працювати, щоб можна було вдягти протези.
В госпіталь приходили спортсмени, розказували. Приходила Олена Яновська (головна тренерка національної збірної команди на Invictus Games-2023), просто підтримати побратима. І так, слово за слово, теж розповіла. Моя тренерка зі стрільби з лука приходила теж, пропонувала хлопцям, лук приносила, говорила за “Ігри Нескорених”. Але мені тоді не до того було, бо постійні операції, боліло все, хотілося нічого не робити, просто лежати, щоб менше боліло.
А коли стало краще, дружина каже: “Ти ж не забув за “Ігри Нескорених”? Вперед”. Коли дізнався, що потрапив в збірну, я дуже радий був. І діти були раді за мене.