Початок великої війни
До війни, до повномасштабного вторгнення, я працював в Ізюмському лісовому господарстві, на Харківщині, на посаді майстра лісу. Родом я теж з Ізюма. Там я зустрів перші бої, там я отримав травму.
До війни мені дуже подобався воркаут, – ходити на турніки, бруси. Подобалося з собакою гуляти. Дуже любили далеко ходити з моїм лабрадором, в ліси, в ярки. Коли був вихідний, могли з ним проводити час двох, гуляючи.
У 2014 році попри те, що я розумів, що відбувається, не спішив на фронт. Хоча я був здоровий і придатний до армії. У мене була своя улюблена справа, я нею займався. А коли війна вже буквально прийшла до мене додому, тоді я взяв руки зброю і пішов захищати.
Я передбачав, що війна може торкнутися Харківщини. Дуже моніторив цю ситуацію, тому що цілий рік росіяни підтягували війська. Вважав, що не просто так вони це роблять. Але я думав, що все піде по Донецькій області, що спробують захопити Маріуполь і воюватимуть вздовж моря.
24 лютого об’їхав всіх своїх родичів, спитав, хто куди їде, як будемо діяти, і сам 25-го зранку вже був в ТРО. У нас були такі хлопці, які мали великий бойовий досвід ще з 2014 року, вони нами командували. Був з ними, знав, що мені робити, я їм повністю довіряв.
Я був водієм.
Моя мати виїхала в Польщу, брат виїхав в Канаду ще задовго до війни. У місті залишилася бабуся, яка не захотіла виїжджати. Це вже її друга війна, вона вже переживала обстріли і окупацію. І Голодомор теж пережила. І тітка залишилася, яка не покинула бабусю. Вони ховалися в погребах.
У нас є річка, місто поділене на дві частини. Центральну частину, там, де є історичні споруди, і вважається центром, росіяни знесли повністю. Там ми стояли, ТРО наша, і все навколо повністю зруйноване. А там, де зайшли орки, у приватні сектори, там є руйнування, але не такі, як в центрі. Центру міста немає.
День, який запам’ятався найбільше
9 березня було таким днем, коли росіяни стирали все. І артилерією, і авіацією, і танками, і мінометами. До того, все тривало протягом дня, і перед цим усю ніч. Ми якраз міняли позиції. Тоді був приліт по нашій позиції. Командування наше загинуло, мій безпосередній командир. І ми під час зміни позицій також потрапили під обстріл невідомо з чого. Пам’ятаю спалах. Пам’ятаю, що лечу головою перед, спиною вниз, а нога теліпалася, як пропелер. Свідомість не втратив.
Аптечки в мене тоді з собою не було. Довелося зняти ремінь з автомата і витягнути затвор. Ременем перетягнув ногу і затвором закрутив. Намагався повзти. А нога ж просто на шкірі трималася. Коли я повз, це все розірване чіплялося за асфальт, натягувалося, це було дуже боляче. Тоді я ліг на бік, поклав на цілу ногу поранену і так проліз метрів 20. А тоді відчув, що сил немає повзти. І відключився.
Прийшов до тями вже в укритті. Мене хлопці з 81-ї бригади витягли. Вони наклали мені джгут, сказали, щоб терпів, бо допомога вже їде. З Краматорська примчала карета швидкої, забрала мене і ще двох поранених хлопців. Швидка розрахована на одного пораненого, а нас там клали штабелями. Тільки метрів 50 від’їхали, був ще один приліт. По нас. Трошки промазали.
Приїхав в Краматорськ, кричу лікарям: “Любі гроші плачу, тільки врятуйте мені ногу!”. Вони кажуть: “Та, які гроші?!” і лікар бере, й відрізає те, на чому нога трималася. Я знаю хлопців, які самі собі відрізали ті тканини, на яких відірвані ноги трималися. Вони казали: “Боляче, а що робити, зато повзти можеш”. А я волік ногу за собою з надією, що врятують.
Але я так натерпівся цього болю, дуже хотів, щоб мені нарешті вкололи якесь знеболювальне, і щоб я просто заснув. Одразу були думки: “Відрізав, ну й відрізав, в мене ще одна нога є”. Зате, я переступив Дніпро. Одна нога в Краматорську була, а друга у Вінниці.
Тоді був такий період, що Ізюм був в окупації і зв’язку не було з рідними та з друзями, які залишалися в місті. Ка**пи в моєму рідному місті, там все вибухало і бахкало, через це я про ногу думав в останню чергу. По новинах ка**пи просувалися ще далі. Події на “Азовсталі” – це було таке потрясіння і водночас захоплення українською нацією. Я навіть не думав, що таке можливо.
Тому у той момент я вважав, що мені дуже пощастило. Я лежав в госпіталі, мені лікарі приносили таблетки, щодня робили перев’язки. А хлопці воювали на “Азовсталі”, їм відрізали поранені ноги і руки, бо не було зеленки. Це було дуже страшно. І я думав: “Хай би дві ноги забрали, аби їм там було легше”.
Щодня в госпіталь привозили нових хлопців, і вони були важче, ніж я. Я дивився на це все і зовсім не виникало думки себе пожаліти.
Реабілітація
Я дуже хотів викинути милиці, дуже хотів ходити, тому я дуже швидко їх викинув. За місяць вже ходив на протезі сам. На навчальному. Він був просто, як дерев’яшка, такий, що не гнеться, просто навчальний, щоб нога звикала до протеза. Сам ходив. Недалеко, але вже ходив. Було важко, натирало, боліло, але хотілося швидше почати ходити.
Досі є фантомні болі. Тільки вже не такі, як були раніше. Але часто пече на погоду.
В мене ще була на початку така проблема – мене привезли в лікарню без грошей, без документів, без жодного папірця, я навіть спершу вважався там цивільним. У мене був тільки один телефон, де була Дія. І все, більше в мене нічого не було. А потім все налагодилося, привезли мій паспорт.
З рідними, що залишилися в Ізюмі зміг зв’язатися вже після звільнення міста. Бо не було зв’язку. Та і після звільнення одразу не було, все ж було розбите і перебите.
На протезі я вже був і під Бахмутом. Цікаві відчуття, коли скачеш по всім тим розбитим дорогам.
Як ти опишеш свій характер?
Я доволі товариський, але дуже ціную час, проведений зі своїм псом або наодинці. Це дуже для мене важливо. Але я до людей завжди ставлюся добре. Наприклад, у збірній мені приємно спілкуватися з хлопцями і дівчатами, але я не хочу нав’язуватися зі своєю дружбою, надокучати питаннями, висловлювати свою думку, коли ніхто не питає.
Ти самокритичний?
Так. Але був період, коли вважав себе кращим за всіх. І хотів, щоб до мене й інші ставилися так, ніби я кращий. Але згодом зрозумів, що така позиція багато кому шкодить.
Хто для тебе друг?
Для мене друзі — це люди, перевірені часом. Ще у 9 класі у нас була своя рок-група. Я у ній був найспортивніший, найкрупніший між хлопців. А таких як інші двоє в народі кличуть “дрищами”. Якось на вулиці зачепили мого брата. Я сказав хлопцям з групи: “Ви як хочете, а я йду за брата”. Вліз у той натовп, дивлюся, а за мною ці два “дрища” стоять. Я зрозумів, що це будуть мої найкращі друзі. Ми й досі спілкуємося з ними.
Які відчуття, коли захищаєш на війні своє рідне місто?
Чесно, тоді мені було не до того, щоб розбиратися в своїх відчуттях. Мені було важливо якось вибрати місце, де пересидіти бомбардування, а потім вийти зі своєї схованки і зробити щось, щоб не дозволити ворогу форсувати річку.
Коли ти варишся в цьому котлі, немає часу думати про почуття. До речі, такий стан допомагав боротися зі страхом, відчаєм. Було дуже багато ситуацій, коли доводилося бігти через розбомблене місто, переступати через трупи цивільних, просто бачити це все. І ти не відкладаєш це в собі для емоцій, ти просто розумієш, що треба робити.
Яким своїм вчинком пишаєшся найбільше?
Не можу сказати. Багато і хорошого робив, і багато поганого робив. Я дивлюся на дійсно героїв, і на свої вчинки в житті, і розумію, що нічого не робив.
Хоча, якщо подумати, то таким вчинком може бут те, що я вивіз пораненого хлопця з ССО до Слов’янська. Він живий. Також був двічі поранений після того. Це 9 березня було, я вивіз його зранку, повернувся, і ввечері вже й сам отримав поранення.
Хто для тебе герой, приклад?
Це бійці полку “Азов”. Те, що вони зробили – до них ніхто такого не робив.
Хто тебе надихає?
Якщо чесно, надихають мене ці хлопці і дівчата, з якими я тут зараз, зі збірної, які попри все намагаються досягти – через біль, через важкість, не дивляться, що було колись, а дивляться тільки вперед. Це надихає дуже сильно. І тренери, які бачать в нас перспективу, потенціал для того, щоб представити країну в Дюссельдорфі.
Як суспільство має реагувати на ветерана на протезі?
Я стараюсь не показувати протез. Не хочу помічати на собі погляди, це не дуже приємно. І дуже бісить, коли поступаються місцем в метро. Я б хотів, щоб на мене реагували так, як кожен хотів би, щоб реагували на нього. Мені не потрібно подяк і криків про героїв. Але якщо запросять в школу, поговорити з дітками – я прийду.
Який основний урок ти виніс з війни?
В батальйоні мені колись один хлопець сказав: “Не треба прив’язуватися в частині до людей, знаходити собі тут друзів. Тому що, коли вони загинуть, можна журитися довго, і сам втратиш боєздатність. Тобто ти і собі нашкодиш, і підрозділу.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Мене викликав начальник штабу, сказав, що прийшло розпорядження з бригади, запитав, чи я готовий їхати на відбір. Я оф*гів, коли дізнався, що пройшов до національної збірної.
Я їду перемагати і викладатися на результат, щоб тренера, які мене тренували, подивилися і зрозуміли, що вони дійсно зробили так, що їхній підлеглий здобув перемогу. І щоб бійці, такі, як я, були натхненні і спробували себе на наступних “Іграх Нескорених”.