Початок війни
Коли я вирішував куди мені вступати, обирав між військовим вищим навчальним закладом і університетом цивільного захисту, який підпорядковувався МНС. Я дуже хотів допомагати людству. Вирішив, що зможу це робити завдяки своїм певним якостям, в тому числі фізичній підготовці.
Це був 2009 рік, на той час не було ніяких проблем з ка**пами і натяків на війну. Я хотів закінчити військовий навчальний заклад і брати участь в миротворчих місіях. Обрав для себе місце служби Чугуїв на Харківщині й потім уже опинився там по розподілу. Там була база підготовки контингента, який вибуває на різні миротворчі місії.
Але мій випуск припав на 2014 рік. Тому, замість того, щоб поїхати в Ліберію, я поїхав в місто Щастя, Луганської області.
Та ще до цього, під час навчання, десь у квітні 2014 року з нашого курсу курсантів відкомандировували на виконання бойових задач в район проведення АТО. Вони там займалися ремонтом техніки. Я з ними спілкувався і вони казали: “Це взагалі пи**ець – приїжджає БТР розламаний на два шматки, в ньому все в крові, фрагменти тіл і нам це все треба поварити, зліпити, щоб воно зранку поїхало за іншими хлопцями, які поїдуть знову туди”. І я тоді зрозумів, що це справді пи**ець.
У 2015 році на Луганщині вже було відносно спокійно. Там були локальні бої на ТЕЦ в Щасті, на “Фасаді” (ВОП), на Трьохізбенці… Мій особовий склад був розкиданий і на ТЕЦі, і на Трьохізбенці, і у бік Станиці Луганської. Коли ми у березні туди заїхали, нас обстріляли “Ураганами”. А вперше я взяв участь в бою на ТЕЦі. Якраз під час заміни особового складу – одне з моїх відділень розташовувалося на насосній станції, біля води. Сєпари почали обстрілювати, летіло метрів за 100 по “зеленці”. Відчуття були дуже круті.
В Луганській області я був з березня 2015 року до червня 2016-го. Звідти поїхав уже на посаді командира роти. В червні ми поїхали на навчання, злагодження, відновлення. Моя рота отримала 10 нових БТР-4Е. І уже в вересні виїхали в Донецьку область. А 10 жовтня зашли в Мар’їнку. Та, перед тим як завести підрозділ на позиції, я їздив туди на рекогносцювання і ночував там декілька днів, щоб зрозуміти, що відбувається на тій ділянці.
Мар’їнка. Найсильніший обстріл
Перші дні там були мінометні обстріли, а з 15 на 16 жовтня був дуже сильний артилерійський обстріл. На шестиповерховій будівлі зверху була земля, а я стояв на даху і нарахував понад 100 ямок в землі від мін.
Під час того обстрілу у нас був важко поранений – лейтенант, зенітник, Андрій з позивним “Мухомор”. Я його особисто витягав. Йому відірвали міною одну ногу, іншу дуже побило.
На Луганщині мені таким не доводилося займатися. Там були переважно стрілкові бої. Я не знаю, що відбувалося зі мною тоді, в Мар’їнці – все було на автоматі, але зараз обдумую ті свої дії… Це було дуже небезпечно для мого життя. Тому що я бігав по корпусу, вибігав на вулицю, кричав йому з даху. Хлопці хотіли ЗУ-шкою збити дрон, який над нами літав, але на одній заклинив один з автоматів, вони намагалися це зробити іншою, та непрогрітий ЗІЛ з зенітною установкою заглох.
Обстріл тривав близько двох годин. Спочатку по сусіду зліва, по другій роті. Потім по елеватору. “Мухомор” не відповідав і коли я збіг з даху вниз, побачив, – там, де він стояв, вибух. Зразу по дві, по чотири міни лягало. Тієї ночі не було жодних штурмів, жодних стрілкових боїв. Сєпари просто нас “приймали”.
Це був найжорсткіший обстріл, він був такий один. В мене був один важкий і один з середніми пораненнями – водій. Водія посікло осколками. Я спершу думав, що він “200”, тому що не бачив його. Думав, його розірвало.
А до важкопораненого почав кликати медиків, бо в нього ноги були, як ганчірки, він був при свідомості, але не говорив. Я його тягнув, прибіг водій, допоміг дотягнути до кута будівлі, прибіг медик, а потім зенітник Вітя Бандера, – він вже на дембелі розбився на мотоциклі, – прибіг і вивіз його ЗІЛом. Добре, що були “Госпітальєри”, бо дуже сумніваюся, що медик батальйону вночі приїхав би до нас з Красногорівки.
Після цього обстріл ще продовжився. Я побіг доповісти, піднявся на другий поверх і не міг пройти в приміщенні, бо осколки літали через весь хол, крізь вибиті вікна і рикошетили об стіни. Підтримки від батальйону не було. Хоча до цього проводилася артрозвідка. Нам потім “Правий сектор” зробили обліт, і було видно, звідки сєпари вели обстріл, де стояли їхні міномети, де стояла техніка. Мене дуже злить, що не було підтримки від нашої арти. Особливо, коли пояснили це тим, що, мовляв, вона не встигла розвернути батарею, не встигла виїхати на чергування.
Коли залишався наодинці, думав, що мені робити далі. Треба ж якось діяти. Були обов’язки, я як командир мав їх виконувати далі. Дуже шкода, що з Андрієм таке сталося. Я його потім бачив в шпиталі, в нього теж ампутація.
А наступного дня мені подзвонив брат, сказав, що в мене народився племінник. Я дуже зрадів.
Поранення
Мінометні обстріли продовжувалися, але таких масивних вже більше не було. Ми адаптувалися. Навели лад в нашій розвідці і розуміли, що, звідки може бути. Але, все одно, моментами з лівого флангу, ми не знали звідки, по нас вели стрілковий вогонь, і це були ближні дистанції. Тобто, періодично хтось з’являвся в полі, біля школи і вів вогонь. І потім це тіло зникало. Зрозуміло, що поле нерівне, але мені з шостого поверху там все було видно. І там у мене камера була, я не міг нічого провтикати. Жодного разу там нікого не бачив, але чув, що ведуться обстріли, і бачив, що туди навалюють. І вже потім мені стало зрозуміло, що там може бути якась або траншея, або підземний хід.
Дійсно від цієї шахти, в Мар’їнку був проїзд, туди їздили вантажні машини, “Урали”. Ми поспілкувалися з деким з місцевого населення, і вони нам розповіли, що в радянські часи, коли була холодна війна, там перевозили ракети.
А по фронту від нас часом вели вогонь у 50 метрах від крайніх позицій. Сєпари чи підповзали, чи підходили, але часом били настільки прицільно, що у вечірній час влучали у вікно. Але замість інженерних загороджень мені привезли з батальйону два ящика гранат.
Ми почали досліджувати цю ділянку, шукати яким чином вони могли підходити. Це був час новорічно-різдвяних свят і сєпари так святкували, що обстріли зменшилися. Ми порадилися, вирішили використати цей час, і ввечері вийшли на ту ділянку, з якої приблизно могли вести вогонь. Знайшли там гільзи. Наступного вечора ми зайшли трохи далі, метрів на 15, і зрозуміли, що ми знаходимося трошки вище за те поле, яке було перед нами, там, де сєпари. Там був невеликий перепад висоти, приблизно два метра і невеличка посадочка, через це нам не було видно, що відбувається.
Ми спустилися по цій посадці вздовж своєї території. В мене був прилад нічного бачення і я побачив, просто перед нашими позиціями, бліндаж. Там стирчала труба. Ми пройшли ще метрів 10, і вже було чути як сєпар в буржуйку підкидає дрова. Це була крайня їхня позиція. Вони докопали впоперек до нас. Мені зовсім цього не було видно, а вони, швидше за все, протягом осені викопали траншею і зробили там кілька вогневих точок, й поставили бліндаж.
Була ідея кинути їм туди гранату. Але нас там було всього четверо, прийняли рішення просто піти звідти. Ми пішли, але не тим шляхом, яким йшли туди, а тим, який був ближчий до нас.
Коли відходили назад, я йшов другим, по слідах. Переступаючи якесь дерево, точно пам’ятаю, що став в слід розвідника, який йшов попереду. І я підірвався. Почув вибух, думав, що сєпар вистрілив з ВОГа…
Та міна невідомо скільки пролежала, розвідник на неї напевно натиснув, але оскільки я був трохи важчий, просто її дотиснув. І вона в мене під ногами розірвалася.
Подивився на ногу, – бачу, вона висить. Перевірив, чи немає в мене кровотеч, перевернувся на бік, викликав допомогу, сховав радіостанцію, перекинув кулемет за спину, і потихеньку почав повзти.
За два дні до цього я дивився фільм “Каджаки”. Це фільм про те, як британський контингент виконував місії в Афганістані, і вони стояли на висотах. Їм довелося спуститися з гори в ущелину, групі снайперів і кулеметнику, здається. А радянські міни, які були розставлені ще під час Афганської війни, під впливом опадів всі спливли вниз, в цю ущелину. І вони там підривалися. Я дивився, як це все працює. Тому, коли мій розвідник хотів підійти, щоб мене витягнути, я заборонив. Загалом у фільмі підірвалося близько 17 людей, вони не могли один одного евакуювали.
Я повз потихеньку по слідах. Боявся, що десь ще, або долонями, або ліктем зачіплю і мені ще розірве обличчя. Радий був, що в мене геніталії цілі, і що немає кровотечі. Я бачив, як відривають ноги ці протипіхотні міни. І мені дуже пощастило, що я не повністю на неї наступив. Бо, якби повністю – відірвало б ногу по коліно в кращому випадку.
Пам’ятаю, коли лежав в Курахово, я ще рухав пальцями. Мені не показували як відірвало. Тримали голову, щоб я не дивився. Сказали, що не треба мені дивитися. Я думав, що в Дніпрі врятують ту ногу. Мені здається, я не втрачав свідомість дорогою до Дніпра, бо все чітко пам’ятаю – до дрібниць і запахів. Мені ще осколок біля ока влучив, думав, ока не буде. Але поки мене довезли, у Дніпрі подивився Риженко (Сергій Риженко, головний лікар лікарні ім. Мечникова в Дніпрі) і сказав, що треба ампутувати, бо почався сепсис. Я погодився на ампутацію, бо нога дуже сильно боліла.
Поки мене везли в поїзді, вночі подзвонив брат, запитав, що зі мною сталося, бо, мовляв, мама вже плаче. Не знаю як вони дізналися, може хтось сказав. Бердичів – це ж військове містечко, ймовірно хтось побачив прізвище серед списків поранених і сказав мамі.
Я розповів брату, що ноги немає, наступив на міну. Попросив заспокоїти маму, сказати, що я сам говорю, при свідомості. Вони приїхали наступного дня.
Зранку я прокинувся, зрозумів, що в мене немає ноги. Не було ще усвідомлення. Було дуже важко фізично. Все боліло.
Прийняття
Прийняття ж не відбувається одразу. Кілька років можна себе приймати. Зараз, коли від поранення минуло вже шість років, я себе прийняв. Я знаю, що все нормально. Але були такі періоди, які були важчі за післяопераційні. Важчі за той час, коли я отримав перший протез, почав на ньому ходити, займатися спортом… А потім я звільнився зі Збройних сил.
І був час, роки два, я не зрозумів, чим мені треба займатися. Навіть, я розумів, чим займатися, але в мене нічого не виходило. Мене почало накривати час від часу. Я почав пити пиво. І все. І дійшло до того, що я звернувся до психолога. Зрозумів, що це вже не окей. І коли почали розбиратися з психотерапевтом, то виявилося, що я себе не прийняв до кінця. Я не міг далі якісно жити. Мені щось заважало. А заважало окрім речей які були до армії – якісь комплекси з дитинства, ще щось, ще й ампутація.
Повномасштабна війна
До повномасштабного вторгнення росіян я займався доставкою автомобілів з США та Грузії. І ще в нас з братом був ресторанчик доставки бургерів.
Я знав, що можлива велика війна, але думав, що це все почнеться з зони бойових дій. Можливо, з сусідніх флангів. Можливо, з Крима якимось чином. Але те, що через Чернігівську, Сумську, Житомирську, Київську області заходитимуть, через Чорнобиль, я не думав. Не думав, що це будуть масивні ракетні удари по всій території України. Не думав, що буде працювати російська авіація в Києві. Я, до речі, від цього і прокинувся зранку. Над Березняками, де я жив, збили російський літак. Я почув, що працює військова авіація і зрозумів, що це пи**ець.
Мені почали дзвонити, писати, питати, що робити. Я казав: “Я не знаю, що вам робити, я їду за броніком в Бердичів і повертаюся назад в Київ”. 25 лютого я поїхав і приїхав назад. По Житомирській трасі. Ще думаю, – нікого немає по цій трасі. Стояли машини поламані. Якби я поїхав 26 числа, то вже міг би і не доїхати. Брат тоді вже був в ТерОбороні.
Зараз я мобілізований. Служу в місті Рівному, в ТРО. З початку повномасштабного вторгнення я призивався рядовим у стрілецький взвод в Києві, бо не було посад. А коли було розподілення, частину особового складу направили у Чернігів і частину в Рівне. У Рівному я поспілкувався з командиром військової частини, він запропонував мені посаду, і я залишився. Я думав, що це тимчасово, і потім переведуся знову в Київ, але все закрутилося. Мені запропонували посаду командира роти знову. Третій раз за моє життя.
Яким ти був в дитинстві?
Це треба запитувати в мами. Я був дуже хорошою дитиною. Любив брати палку і бити нею кропиву, лопухи. Був активним в дитинстві. Народився в Бердичеві, але років з трьох до п’яти чи до шести провів в селі і в мене там була купа різних активностей. В тому числі, пізнання світу, плавання, біг, велосипед, і все, що тільки можна. І зимові види спорту. Село — це повна свобода дій.
Ти самокритичний?
Так. Вважаю, що це все комплекси. Але я інколи спілкуюся зі своїм внутрішнім критиком. До речі, це дуже прикольна техніка. Раджу всім з ним поговорити. І я з ним домовляюся вже зараз. Після психотерапевта, антидепресантів, звернувся до ще одного психотерапевта і він мені допоміг, розповів про різні техніки. От, люди часто себе карають за щось. Вмикають свого критика. Він ними керує. І це заважає жити сьогоднішнім днем. Ми часто живемо минулим чи майбутнім, а сьогодення відходить на дальній план. Це несвідоме життя, а треба жити свідомо. Я над собою вже давно працюю, багато, і ще працюватиму.Треба жити просто зараз, тоді буде легше. Вимикати цього критика, не карати себе ні за що, ставити себе на перший план, любити себе.
Ти бачиш реакцію суспільства на військових з травмами і чи вона змінюється?
Після повномасштабного вторгнення бачу, що є якісь зрушення в наших людей в плані виховання. Тобто, коли вони бачать людину на якихось засобах, які допомагають їй пересуватися, то вони сприймають це вже трошки адекватніше, ніж раніше. Мене дуже дратувало, коли помічав погляди людей на ногу. Це ж ненормально – втикати. Коли дитина каже мамі, мовляв, дивися, яка в дяді нога залізна – це ще нормально. Але іноді я помічав, що створюю дискомфорт – людина дивиться на ноги і з нею щось робиться, я не знаю, які почуття її переповнюють.
Як для тебе було б нормально, щоб суспільство реагувало на ветеранів на протезах, на кріслах колісних?
Не вигадуватиму велосипед, але коли підходять і кажуть: “Дякую за службу”, або “Дякуємо, що ми живемо під мирним небом” – це найвищий плюс. В думках треба спокійно і нормально сприймати травмованих військових. Навіть не потрібно підходити і щось говорити, просто мовчки бути вдячним і поважати.
Мені подобається, що в США проводять соціальну політику і вчать говорити “Дякую за службу”. Дуже шкода, що це не наш вислів.
До повномасштабної війни у нас закривалися очі на війну, але в нас є поранені не лише з видимими травмами. Зараз пранених стало значно більше і вже не виходить сховатися і робити вигляд, що нас немає.
Коли почалась повномасштабна війна, я дуже зрадів, що український народ став одним цілим, народом, який йде до однієї цілі. Всі просто любили один одного і розуміли, що їм треба вижити. Люди допомагали один одному. І всі людські якості тоді дуже круто проявлялися. А зараз вже не так. Чому? Зараз коли я бачу, як працюють клуби і всі тусуються, в мене трапляються флешбеки з 2016 року. Коли я приїжджав з передової і думав: “Може я чимось не тим займаюся? Де я в цьому світі?”
Якби ти не був військовим, то ким?
Думаю, займався б комерцією. Можливо, автомобілями. Мені подобається техніка. Мене дід завжди брав з собою їздити на машині, на тракторі. З велосипеда все почалося. Мені це подобається.
Ти думаєш, чим займатимешся після війни?
Я хотів би, звичайно, займатися реабілітацією військовослужбовців. Тому що, вважаю, що ситуація у нас зараз критична з хлопцями, в яких ПТСР. І ПТСР не лише в тих, хто воював, а і в тих, хто переживає це все. Нам треба буде приводити кукухи в порядок.
Хто тобі був найбільшою підтримкою в найскладніші періоди?
Мені здається, хто якою підтримкою не був би, ти, все одно, сам визначаєш, що робити. І поки ти не вирішиш для себе робити той чи інший вчинок, то цього не відбудеться. Сім’я підтримка. Батьки. Близькі, родичі. Брат, мама. Але в силу упереджень я сам собі підтримка. Я сам знаю, як мені краще буде.
Що робити в найгірших психологічних станах?
Йди спортом займайся. Йди покупайся в холодній воді. Йди поспи. Поїдь на природу.
Як любиш відпочивати?
Я люблю їздити на природу, смажити м’ясо і так відпочиваю. В ідеалі це має бути вода і ліс. Або може бути просто ліс.
Море чи гори?
Гори. Я не люблю солону воду. Не розумію, як люди там плавають. Це просто якась жесть. Але море – це теж дуже сильна річ. Думаю, що це треба все чергувати. Але в нас дуже гарні Карпати. Шкодую, що не їздив туди раніше. Мені дуже подобаються чани. Вибігаєш з чанів голий і стрибаєш в гірську проточну річку. Я кайфую від цієї штуки.
Хто тебе надихає?
Для мене немає конкретної постаті. Мене надихають люди, які підтримують армію, які не втомилися щось робити для країни. Люди, які не здаються, не складають руки від того, що у нас відбувається. Для мене це справжні герої. І ще ці хлопці, які зі мною в команді, і дівчата.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Я хочу бути одним з тих людей, які вийдуть на світову арену в складі команди збірної України. Для того, щоб показати, що Україна продовжує жити. Ми реабілітуємо військовослужбовців. Ми ще тут є. Нас ще всіх не вбили. І ми боремося, і будемо боротися. І ще раз нагадати всьому світу про те, що потрібно цю війну закінчувати. Щоб достукатися до світових правителів, тому що вони знають, що відбувається. Я більше, ніж впевнений в цьому.