Олексій Горб підіймався на вершини в Киргизстані та мріяв кататися на сноуборді у Ванкувері. Проміняв офісну стабільність на пригоди і невизначеність.
Про себе та захоплення: Мені притаманна впертість, тому що я ніколи не сидів на місці і вона відігравала неостанню роль у досягненні цілей. Намагаюся бути чесним. Так простіше жити.
Хочеться думати, що я компанійський, але скоріше, це відповідь на запит. Тобто я сам не створюватиму навколо себе компанію, проте, в серед людей почуваюся комфортно.
У мене було два життя — офісний планктон і дуже активний відпочинок. За освітою я інженер будівельник. Професія класна, вчитися подобалось. Одразу після університету працював у Полтаві, Харкові, Києві. Досягав карʼєрних успіхів. Наша фірма брала участь у всіх найкрутіших проєктах Києва: будинки, мости. Але мені заважає “шило в дупі”. Коли робота перетворилася на те, що зранку їхав в офіс, а ввечері повертався додому, згодом відчув, що моєї відпустки не вистачає на відпочинок, що мене постійно тягне у гори чи до води.
Моя керівничка навіть жартувала: “Олексію, твоя мама знає, де ти вештаєшся? Головне — повернися з відпустки”.
Про походи і пригоди: І коли я зрозумів, що моє хобі витісняє роботу, усвідомив, що потрібно щось змінювати в житті. Переїхав до Івано-Франківська, за пів дня орендував там квартиру, де жили мої речі, а я тусувався в Карпатах, водив людей у гори.
Згодом доєднався до тернопільської туристичної фірми, це був мій острівець стабільності. Спершу працював рафт-гідом, сплавляв людей по бурхливій річці Чорний Черемош. Потім почав займатися адмініструванням в кемпі, а ще пізніше став керівником кемпу.
У туризмі не буває такого, щоб все йшло чітко за планом. Погода може все змінити. Якось ми їздили на Тенерифе, мали йти у триденний похід вулканічними пустелями. Приїхали в неділю і не знайшли газ для туристичних пальників. А в Європі в неділю нічого не працює. Наш похід без газу накрився — пригоди почалися. В нас навіть колись було повірʼя, — доки не доберешся до офіційної точки старту пригод, не можна говорити “пригоди почалися”, бо все піде шкереберть.
В історії з туризмом я був серйозно і надовго. Аж доки не почалася повномасштабна війна. Тепер мій туризм існує лише для мене і для дружини. До повномасштабної війни моя дружина працювала менеджеркою у тій самій фірмі, що і я. Коли в середині 2022 року люди почали звикати до війни і туризм відновився, мою дружину дуже дратувало, що їй дзвонили чоловіки призовного віку, і поки її чоловік воював, запитували, чи немає дорогою до відпочинку блокпостів. Вона протрималася до березня 2024 року на цій посаді. І коли я повернувся з лікарні додому після поранення, дружина дозволила собі звільнитися.
Я не збираюся водити в гори людей, які втомилися від війни, а хочуть жити своє найкраще життя.
Про війну: Скажу чесно, події 2014 року я пропустив, займався роботою і своїм життям. А в 2022 усвідомив — або я все втрачу, або щось зроблю, щоб це зберегти. У перші дні возив волонтерську допомогу з Румунії. А потім мені набридло чекати, доки військкомат розбереться, чи я придатний до служби, чи внутрішньо переміщена особа (бо жив у Тернополі, а прописку маю Херсонську), купив спорядження (досвід туризму) і влітку поїхав в навчальний центр Правого сектора.
В армії загалом, як в альпінізмі — демократії не існує. Хочеш вижити, маєш слухати гіда і працювати в команді. Якщо ти в альпінізмі не встигаєш дійти до пункту призначення — в тебе дуже великі проблеми, які можуть вартувати кінцівки або життя. Тому, в армії я розумів: хочеш вижити, треба дотримуватися дисципліни.
Після бойових дій: На Луганщині я отримав мінно-вибухову травму стегна. Довгий час перебував вдома, нікуди не виходив, окрім реабілітації. Згодом почав заглиблюватися у ветеранські рухи. Коли побачив на нацвідборі, що з моєї рідної Херсонщини приїхало троє людей, до того ж, ми розуміємо, що зараз ці люди, скоріше не живуть у своїй області, а з Тернополя було лише дві людини — це, як Бермудський трикутник. У Львові ветерани активні, в Івано-Франківську теж, а тернопільські звільняються і кудись діваються.
Мене обурювало, що в Тернополі не було нормально діючих ветеранських осередків і не було де взяти інформацію. Коли ти сидиш у своїй власній бульбашці з лікуванням, болючою реабілітацією, бюрократією, з часом зʼявляється відчуття, що нічого не хочеться. Мені подруга запропонувала взяти участь в нацзмаганнях Ігор Нескорених, на що я почав шукати відмовки. Найбільше тоді хотілося, щоб частина виплатила гроші, щоб ТЦК не задовбували…
Про спорт: Три дні переварював інформацію про Ігри Нескорених, врешті вирішив, що нічого не втрачаю, можна просто потусити, щось нове спробувати. То був перший раз за рік, коли я їхав потягом сам.
А виявилося, що тут є активності, якими я захоплювався до поранення. Наприклад, вейкборд, сноуборд. Цікаво, що вейкборд сидячи готує до катання на лижах сидячи, а вейкборд стоячи — готує до катання на сноуборді. Ще стрільба з лука стала для мене відкриттям.
“Інвіктус” повернув мені “шило”, і дав сили “пхати ту справу” – хочу розповідати іншим пораненим про адаптивний спорт і можливості і задовбувати тих людей, які мають надавати послуги ветеранам.
Про мрії і мотивацію: Свої мрії я називаю бажаннями і цілями. Колись мріяв потрапити до Канади, покататися на сноуборді — там найкращі місця для цього. Зараз є нюанси, який шлях пройшов, щоб туди потрапити, але я все одно туди поїду.
Мене демотивує несправедливість і усвідомлення, що щось робиш даремно. А мотивує, коли бачу, що в басейні люди без ніг і рук гребуть.