Віктор Дикий військовим відчував себе з дитинства, говорить, що в душі — воїн. Родом з Харківщини, але двадцять років жив на Донеччині. Працює на залізниці.
Про себе: Я не буду навʼязуватися, спершу поспостерігаю за людьми, але, зрештою, не закритий від спілкування. Мене в людях привертає почуття гумору. До того ж важливо, щоб людина могла не тільки з когось жартувати, а й з себе. Особливо в нашому середовищі — ветеранів з пораненнями.
Я живчик і маю заводний характер. Навіть по видах спорту це помітно. Спробував стрільбу з лука, відчув, що це не мій вид спорту, бо там потрібні спокій і концентрація. Мені підходить баскетбол на кріслах колісних, щоб ганяти. До поранення грав у футбол, хокей. Командні види спорту — чудовий спосіб, щоб кудись подіти адреналін, викричатися. В побуті я спокійний, а в іграх непоступливий. Також для мене дуже важливо, щоб команда була командою — за одне.
Розгнівати мене можна, але я не агресивний. Особливо дратує несправедливість. Якось на позиціях на нас йшли російські танки, нам обіцяли підтримку, але її не надали. Тоді я був дуже злим. Добре, що всі живими відійшли з тих позицій.
Загалом участь у війні зробила мене впевненішим у собі. Зараз я не просто матиму власну думку, а й відстоюватиму її. Дружина також говорить, що я став рішучішим.
Про війну: У 2014 році одразу рвався захищати Донеччину. Тоді говорив, що мені байдуже в якому підрозділі воювати, аби була зброя. Опинився в добровольчому батальйоні “Артемівськ”.
Тоді я думав, що до кінця вересня ми завершимо війну і повернемося додому. Та після Іловайська, Дебальцевого, ми зрозуміли, що з путіним неможливо домовлятися. І коли зустрічалися батальйоном, то говорили, що буде велика війна. Я ще й знайомим ватникам казав, що те, що було в Дебальцевому, буде й в Лимані, дочекаєтеся, мовляв, “рускій мір”.
А хлопцям своїм казав, що нам мало виграти війну, треба ще вижити, щоб підіймати країну. Все одно чи ми будемо без рук, без ніг. Та ми маємо вижити.
Про поранення та мотивацію: У 2015 році під Дебальцевим отримав перше поранення. Після нього вперше потрапив на відбір до Ігор Нескорених. Я одразу знав, що братиму участь в Іграх Нескорених і потраплю до збірної. Тоді для мене пріоритетною була легка атлетика: біг, стрибки. Але не потрапив до збірної.
У 2014 році я дуже боявся втратити на війні руку чи ногу. Для мене це було найстрашнішим. А коли в 2018 на Іграх Нескорених побачив хлопців і дівчат, які бігають, плавають на протезах, цей страх минув.
У 2022 році я вже не боявся втрати кінцівок. І коли втратив ноги, лише просив хлопців винести мене до лікарні. Але я знав, що маю танцювати на весіллі у доці.
Якось ходив підтримувати молодого хлопчину з серйозним пораненням, який занепав духом. Розумію, що дуже важливо відчувати, що ти не сам із своєю травмою. Хоча, в мене, окрім сімʼї, не було сторонньої підтримки.
Цього разу навіть не думав реєструватися на Ігри Нескорених — ніг немає, не міг визначитися з видом спорту. Чекав на протези і відкладав участь у нацзмаганнях до наступного року. А потім мені з роботи, з Укрзалізниці, подзвонили і кажуть: “Чому ти відмовляєшся, спробуй якийсь інший вид спорту”. Я й подумав: “Тричі був на Іграх Нескорених, а з лука так і не стріляв”…
Про підтримку, мету і щастя: Я знав, що зараз є протезування нормальне і для мене головним було те, що я лишився живим. Спокійно сприйняв своє поранення, в мене не було відчаю. Лише, коли сняться сни, у яких я бігаю, коли прокидаюся, є відчуття розчарування. Але маю мету — пробігти на протезах марафон.
Мене тримають в тонусі дружина і діти. Найголовніше, що вони мене не жаліють, а навпаки, дружина говорить: “Роби сам”.
Суспільство по-різному реагує. Якось з дружиною і донькою ходили в зоопарк, то хлопчик кричав: “Мама, дивися, дядя без ніг”. Мама його за руку й забрала. А деякі діти навпаки цікавляться і мами їм говорять: “Підійти, запитай в дяді” і вони запитують, чи я на війні ноги втратив.
А коли дорослі говорять на мене “бідненький”, це дратує. Зараз більше людей можуть запитати, чи потрібна мені допомога, але траплялися й випадки, коли в дружини з рук видирали крісло колісне. Дехто руку може потиснути.
Мені достатньо прикладеної до серця руки. Я не хочу особливої подяки. Краще міста зробити інклюзивними.
Щасливим мене робить те, що я живий, займаюсь своєю справою, спортом. І що діти мене розуміють та підтримують.