Ігор Олійник любить фотографувати на плівку, колись грав у групі, бив татуювання, малював. Але зараз планує розвиватися у військовій тематиці та допомагати розвиватися іншим.
Про себе і вподобання. Один з пунктів декалогу українського націоналіста: “Про справу не говори з ким можна, а говори з ким треба” — я доволі закритий до запитань, до якоїсь ініціативної розмови. Чим менше знайомий з людиною, тим менше їй розповідатиму. Намагаюся бути критичним і не можу бути одразу відкритим до людей.
Колись працював у фотостудії, люблю фотографувати на плівку під настрій. Люблю, що фотографії, зроблені на плівку, не потрібно обробляти і ти ніколи не знаєш, що там вийде. Завжди, коли кудись вирушаю, думаю, чи брати фотоапарат з собою.
Ще люблю спорт. Колись займався воркаутом. А під час служби побратими займалися спортом і в мене це також викликало інтерес.
Про мотивацію. Можна дивитися, як хтось щось робить краще за тебе. Завжди знайдеться хтось, хто робитиме краще. Але якщо тільки дивитимешся, від цього нічого не зміниться. Все залежить від того, як працюватимеш над собою. Люди, які роблять щось краще, можуть мотивувати, викликати конкурентний інстинкт, але тільки праця над собою дає результат.
Про військову справу і поранення. Раніше ніколи не уявляв себе військовим. Але в мене не було вагань йти чи не йти на війну. Все цивільне життя само відкинулося. За декілька місяців до повномасштабної війни, працюючи в ресторані, я сам собі сказав, що не хочу працювати в цій сфері, треба її змінювати. Почав вчити тестування в ІТ-сфері. Але коли почалася повномасштабна війна мені це просто стало нецікавим. До того ж відбувся шок для свідомості: факти, події, новини, історія — це все перегорнуло сторінку в голові.
Я дуже хотів розвиватися і щоб мене вчили. У нас була доволі хороша підготовка. Переконаний, чим більше ти обізнаний у бойових діях, чим більше усвідомлюєш, які можуть бути наслідки, тим простіше до цього ставишся.
Період прийняття травми в мене тривав кілька хвилин після того, як прокинувся в реанімації. Я був під препаратами, не бачив на одне око, але побачив, що немає руки і подумав: “Протез зроблять і все”. Більше думок про втрачену руку не було. Було шкода, що не зберігся лікоть, спершу боліло, не міг щось зробити, але я не зависав у думках про поранення.
Найбільше, що мене дратувало в лікарні, — це ліжко. Ненавиджу операційні ліжка. В Дніпрі був такий матрац, в якого надувалися певні зони. Через нього в мене все боліло. Ці незручності перекрили всі неприємні відчуття з рукою.
Про увагу суспільства. Дуже багато військових з пораненнями говорять: “Хочеш допомогти — запитай, чи потрібна допомога”. Насправді потрібно контролювати, щоб бажання допомогти не переростало у контроль і надмірну опіку. Психолог мені говорив, що потрібно навчитися адекватно сприймати бажання людей допомогти й приймати допомогу, якщо вона потрібна. І треба знати межу самому для себе, щоб не розслаблятися і вміти говорити “ні”.
Про зміни після війни. Мене війна дуже змінила. По-перше, мені сподобалося. По-друге, я почав бачити певні цілі, яких хотів би досягти. Найбільша зміна — усвідомлення, чому у нас відбувається війна і чого можна очікувати. Наша війна з росіянами триває дуже багато років, просто має різний характер. Зараз розумію, що в нас є шанс все змінити.
Про спорт і досягнення. Спорт дає сили, настрій, бажання, можливості. Я отримую задоволення від тих видів спорту, в яких вдається себе проявити. В спортивному топі у мене плавання. Найбільша відстань, яку я проплив, — три кілометри. На озері. Це був гоноровий заплив. В мене є мета — досягти хорошої, правильної техніки.
Про щастя і місце сили. Я памʼятаю, як це — відчувати щастя. Але не знаходжуся в цьому стані постійно. Назвати щось конкретне — це нереально. Це глибша тема. Певне щасливе відчуття виникає, коли щось вдається.
Люблю їздити до побратимів, щоб подивитися на обстановку і на них. Там моє місце сили. Або до брата їду. Але не в бригаду, а на кладовище (мій молодший брат першим пішов воювати). Туди люблю їздити сам, щоб звіритися, чи правильно я все роблю.
Нам треба усвідомити і звірити, чи гідне наше життя того, що роблять наші воїни. Ти завжди можеш зробити собі таке життя, яким будеш задоволений і водночас приносити ним користь, памʼятаючи, що за нього борються.