Анатолій Бирко з Хмельницького, військовий з 2008 року. Впертий, завжди доводить справи до кінця. Бо якщо відмовиться чи кине напівшляху, сприймає це за власну слабкість.
Про себе. Напевно мене так батьки виховали, що я впертий у своїх переконаннях. Батько в мене суворий. Це зараз мені навіть дещо заважає, бо я став таким самим — суворим і правильним.
Змалечку мені українські пісні співали, вірші українські змушували вчити. Бабуля, татова мама, дуже багато давала книжок читати українською мовою.
У мене є 11-річна донька, то я простіше ставлюся до її уроків. А в мене був пресинг: знаю — не знаю, можу — не можу, але я мусив робити і заробляти гарні оцінки.
Армія також на мене дуже вплинула. Особливо перший рік служби. Коли я прийшов на контракт, не міг підтягнутися жодного разу на турніку. Але сам собі поставив завдання — до осені турнік здолати. Всю весну і літо я провисів на турніку. В жовтні 16 разів підтягувався. Мені було соромно не могти чогось в армії. І тоді я з себе зробив трохи універсального солдата.
Про армію до війни. Я військовий з 2008 року. Не служив строкової служби, але батьки вмовляли йти на контракт одразу. Перші кілька місяців було дуже складно, а потім зрозумів всю “внутрішню політику”. Хоча дотепер не приймаю: “Я начальник, ти дурень”. Кожного з нас рано чи пізно зʼїдять хробаки, але чомусь люди одягають на себе корони і вважають, що вони безсмертні.
Підписав тоді контракт на три роки. Думав, що після трьох років одразу звільнюся і піду на дембель. Але у 2011 році поїхав на сержантські курси в Золочів. Там було важко, і коли приїхав у Хмельницький, мою кандидатуру почали розглядати на посаду сержанта. Заступник з бойової підготовки сказав: «Ні, ми тебе не бачимо на цій посаді, ти не будеш тут проходити службу. Все, вільний можеш йти». І мені так досадно стало.
На території частини є ставочок невеличкий, я пішов туди, присів, і аж сльози виступили. Подумав: нема що втрачати, треба йти до цього майора і з ним говорити. Не пам’ятаю, що дослівно йому говорив, але мені вийшло якось на нього вплинути, він пішов назустріч, і через місяць я таки отримав молодшого сержанта. Потім я підписав ще один контракт на три роки. І вже через три роки, у 2013, розпочався Майдан. Я потрапив на Майдан. З іншого боку.
Про Майдан. 19 січня 2014 року біля стадіону «Динамо» ім. Лобановського була дуже сильна бійка, тоді наш автобус згорів. Другого дня ми сиділи під якимось мостом в Києві біля вогнища. До нас підійшов командир і почав говорити, що ми робимо праведну справу, захищаємо Україну, відстоюємо її права, захищаємо людей.
Я йому тоді перед усіма сказав, що ми робимо якусь маячню. А за Україну якраз ті люди, від яких ми напередодні отримали. Ми проти України, якщо проти них. Він тоді почервонів, йому стало неприємно, і він мене відправив у Хмельницький. Після того мене вже на Майдані не було.
7 квітня ми вперше виїхали у Луганськ, несли службу там в Луганському УВС (управління внутрішніх справ). Наприкінці квітня там відбувся проросійський мітинг, люди кричали про “путін, введи війська”, махали російськими прапорами.
Нам дали команду зайняти оборону по кабінетах. А на кілька поверхів вище був луганський “Беркут”. Хтось з них спустився і запитав: “Хлопці, ви хіба будете стріляти по наших людях?” Я тоді відповів: “Ми не по людях стрілятимемо, лише по сепаратистах”. На що нас попередили — відкриємо вогонь по цивільних, “Беркут” відкриє вогонь по нас.
Про війну. Згодом, у перших числах травня, нас перекинули у Донецький аеропорт. Тоді ще там було спокійно. Разом з нами були ССОшники, десантники… Десь через тиждень нас забрали і перекинули на Маріуполь. За день до цього там штурмували військову частину. На околицях міста ми чули стрілянину, мінометні виходи.
13 червня, коли “Азов” почав зачистку, ми йшли за ними, разом з луцькими хлопцями і виставляли блокпости.
Потім нас поміняли і на початку жовтня 2014-го ми знову виїхали на схід, потрапили на Бахмутську трасу, на 32-й блокпост. Через тиждень ми вже були в оточенні, перебували в кільці. З нами ще була 80 бригада і хлопці з вінницької Нацгвардії.
У 2015 році вийшло розпорядження командувача, що можна поступити в Академію Національної Гвардії на стаціонарну форму навчання, рік там вчитися і отримати офіцерське звання лейтенант. Молився, щоб не вступив, так мені не хотілося. Але здатися також не міг. Зрештою вступив. Всі мої роки служби — через терни. Я дуже себе ламаю.
Після закінчення Академії я поставив собі завдання потрапити в підрозділ “Омега”. Кабінетна робота не для мене, я люблю полігони, стрільби. Потрапив на співбесіду до начальника Південного управління в Одесу. Почав здавати різні нормативи: відтискання, підтягування, біг. Три раунди бою: один раунд — бокс, другий раунд — бокс з ногами, і третій – дві хвилини боротьби. Я тоді добряче отримав. Все обличчя в синцях було. Довго чекав на переведення.
У січні 2017 року я потрапив в окремий загін спеціального призначення “Омега”. Відтоді служу в цьому підрозділі. Зараз на посаді заступника командира першої групи спеціального призначення. У нас є група, 14 чоловік: по пʼять — це дві бойові групи (медик, звʼязківець, інженер), плюс командири цих двох груп і всі разом ми підпорядковуємося одному командиру. Наш підрозділ офіцерський.
Якось у Роботиному, вже у 2022 році, росіяни зайшли в школу та закріпилися там. Ми їх не змогли вибити. Була задача штурмонути і зачистити ту школу. Я почув цю задачу і визвався піти. Бо в Серьоги, який мав йти, малий лише кілька місяців тому народився, а моїй малій вже 11 років. Я залишив нащадка по собі, — думав тоді (часом сам себе за такі думки сварю).
Довго не могли зайти в ту школу. І коли нарешті ми почали працювати, ніби мені хтось ворота в рай відкрив. Ми розпочали зачистку. Нам ще ГУРівці допомогли закидати їх мінами.
Я дуже часто маю відчуття, коли задача паскудна, бо її планують ті, хто не знається на штурмах, коли краще брати планування у свої руки. Не було жодної легкої задачі, але після планування деяких відчуваю на душі легкість, а від деяких ніби щось дихає на вухо лихе.
Про силу. Мені здається, в світі немає нічого, що не можна підкорити. Ані змагань, ані життя. Якщо я чогось не виконаю, чогось не досягну, то шкодуватиму, що не спробував. За мене ніхто нічого для мене не зробить. Коли ми приїжджаємо з виконання завдань і всі розʼїжджаємося по домах, у мене складається таке враження, що якщо я вернувся, то мене все одно ніхто на руках не носитиме. Я належу сам собі, за мене ніхто не буде думати.
Про травму. Коли ми були під Роботиним, до нас в укриття залетіла міна. Вона не спрацювала, але я чув звук, як воно летіло і свистіло. Потім було враження, ніби світло вимкнулося. Ніби я заснув, а потім мене розбудили. Ми були під завалами. У мене були ватні ноги, мене підкошувало, але я сам собі сказав: “Давай, не видумуй, неси нормально службу”. У мене проскочила думка піти з хлопцями на евакуацію. Але в мене руки, ноги, голова цілі. Метрах в 700 від нас були наші хлопці також. Я не міг їх залишити.
Наступного дня у мене темнішало в очах, паморочилася голова, ледь не втрачав свідомість. Медик мені щось вколов і я заснув на кілька годин. Снилося, що мене морозить. Як прокинувся, хлопці сказали, що це був не сон. Мене забрали на евакуацію. У мене був струс головного мозку, контузія. Мене прокапали і згодом виписали.
За певний час я поїхав забирати своїх хлопців. А там приходи “Градів”, 152 мм мінометів… Так голосно було. Я аж присів біля машини. Мені було так страшно, як ніколи.
Сам до себе говорив: “Друже, ми так далеко не заїдемо. Наступного разу хлопці виходитимуть, і ти разом з ними пошуруєш в Роботине”. Був переконаний, що страх прильотів і звуків вибухів треба ламати, власне, перебуваючи під прильотами і вибухами. Через два тижні після отримання травми, я знову повернувся в Роботине. Було дуже страшно. Так страшно, що живого кацапа не було страшно бачити, як чути звуки вибухів.
Про відпочинок і слабинку. Жінка на мене вже дуже зла, бо я постійно у русі і мене постійно немає вдома. Вже часом і сам думаю, що можна було б лишитися, побути з родиною. Але виникають змагання, Ігри Нескорених, ще щось.
Мені морально було дуже погано після контузії. Голова дуже боліла, загальна слабкість була. Дуже складно було налаштуватися на відбір до Ігор Нескорених, на тренування. Думав, який толк з цих тренувань, якщо рано чи пізно маю загинути. Важко було побороти ці думки. Єдине, що допомогло — це те, що я впертий і дисциплінований.
Я не даю собі слабинку. Є таке відчуття, — якщо дам собі слабинку, не зможу потім зібратися.
Цивільним я себе зараз зовсім не бачу. Відчуваю, що моя справа незавершена. Коли одягаю форму, броню, відчуваю себе Робокопом, надлюдиною.