Денис Смольніков, ветеран ЗСУ з Луганської області. Воював та рятував життя побратимів на посаді бойового медика з 2016 року. У червні 2022 року в районі Бахмута, Донецької області, в результаті артилерійського обстрілу під час евакуації побратимів, отримав надскладні поранення. Приділяє увагу висвітленню теми невидимих травм у військових внаслідок війни. Прагне мотивувати військових займатись спортом і знати, що після поранення життя не закінчується.
Про себе і дитинство. Я люблю бути на самоті. Можу здаватися компанійським, але це лише образ. На самоті я точно знаю, що мене ніхто не зрадить і не зробить боляче.
З дитинства памʼятаю відчуття, коли хтось зраджує чи намагається придавити, виїхати, користуючись тобою. Я з 12 років виріс в інтернаті, де завжди хтось намагався бути вищим за тебе. Бо, як ти себе серед дітей покажеш, так з тобою й говоритимуть. А вихователям здебільшого байдуже до тебе.
Загалом, нас в інтернаті було близько 50 дітей, які часто змінювалися. Між собою ми могли битися і влаштовувати розбірки. Натомість заступалися один за одного перед іншими.
Ще з дитинства я вирішив, що гратиму роль компанійського, веселого хлопця, щоб мене не жаліли і щоб розбавляти похмуру атмосферу. Бо зазвичай дітей з інтернатів спершу шкодують, а потім принижують, мовляв, ви ніхто і нікому не потрібні.
Вже на війні в мене вийде виконувати ще більше ролей: і коміка, який міг підбадьорити жартом, і психолога, і медика, і навіть командира роти.
А після інтернату у нас всіх був один вибір — ПТУ№114 в селі Хомівка на Луганщині (профтехучилище, зараз називаються ліцеями або коледжами). І обрати ми могли поміж трьох професій: тракторист-слюсар ремонтних робіт, каменяр або кухар.
Я маю дві вищі освіти: ветлікар і харчовий технолог.
Про дитячі захоплення. Я займався брейкдансом. Захоплювався поезією, писав вірші, музику, грав на бас-гітарі. Я влаштовував концерти, виступав скрізь, де можна було. Займався паркуром, бо це було модно і в мене виходило.
Про найщасливіший дитячий спогад. Одна вчителька забирала мене до себе додому на вихідні. І я почувався, як у сімʼї. Я був активним і їй подобалося, що в інтернаті є діти, які розвиваються. Це було найкращим періодом у той час.
У дитинстві я хотів бути з мамою. Разів десять втікав з інтернату, щоб її знайти. Завжди мріяв, щоб мене забрали в родину, але всиновлювали зазвичай малих дітей. У мене не було планів щодо професії, я не мріяв, ким хочу стати, щоб заробляти гроші. Я хотів до мами і про це мріяв весь час. Доки не виріс. Потім зрозумів, що потрібно бути трохи іншим.
Про прийняття рішень. На моє рішення йти на війну вплинула дівчина. Не моя. Я її не знаю, але ніколи не забуду. Завдяки їй я прийняв правильне рішення, інакше, якби не вона, я вже був би в росії.
Я жив у Луганську і коли почалися воєнні дії у 2014 році, намагався знайти роботу в інших містах. А мені скрізь відповідали, що не беруть людей з Луганської і Донецької областей. До війни я, як і багато хто з наших країв, їздив на заробітки в росію. В мене не було рідних, тож поки інші діти могли на канікули поїхати до батьків, я різноробом їздив на заробітки. І коли мені почали відмовляти, подумав: “То, я по-вашому, вже не Україна? Якого чорта тоді я тут роблю?” Водночас росіяни закидали якісні ролики про те, що, мовляв, їдьте до нас і у вас все буде.
Наприкінці 2015 року, я вже цілком серйозно був налаштований виїздити в росію, бо вдома мене, з Луганщини, не приймали, в мене не було ані сімʼї, ані підтримки, ані роботи, ані житла. Мені трапився ролик, де 18-річна дівчина розповідала про справжню війну, про свою службу медиком, і мені ніби розвиднілося. Подумав: тобто, дівчина воює, а в тебе руки, ноги, голова на місці, ти чоловік і сидиш шкодуєш себе?
Наступного дня я пішов до військкомату.
Там мені пояснили, що за законом, сиріт не мобілізують і не мають права відправляти на війну. Лише, якщо підписують контракт. Та я вже прийняв рішення. Так потрапив у Десну (навчальний центр), згодом на фронт.
Насправді, я опинився в армії не через гроші. Коли наші почали робити правильні відео про війну, тоді голова у багатьох почала правильно працювати. Завдяки тій дівчині я усвідомив, що немає чого нити, я тут народився, значить, тут буду ї**шити.
Про перші роки на війні. Я мав дві ідеї: бути снайпером чи бути медиком у війську. Насправді я дуже хотів бути снайпером. Я хотів лежати, вичікувати, нищити. Я був натхненним іграми, звідки знав про це круте відчуття, коли ти довго вичікуєш, а потім виконуєш задачу і йдеш.
А нас вишикували і кажуть: навідник, механік, навідник, механік… Без вибору. Я відмовився бути навідником і після певної перепалки, керівництво погодилося подумати. Оскільки я ветлікар, мене призначили медиком. Зараз розумію, — добре, що пішов медиком, а не снайпером. Не знаю, як би я це витягнув.
В мене з 2016 року є татуювання сови, яке для мене означало, що я ніколи не здамся у полон. Гадаю, що я того не витримав би. Я її набив, бо спав лише по кілька годин вдень, а вночі ніколи не спав. Ночами завжди лазили російські ДРГ, мені треба було тримати все під контролем.
Я був готовий, що з війни можна повернутися пораненим, а можна не повернутися взагалі. Завдяки цьому розумінню я не здурів.
Будь-яка людина, яка йде на війну, має розуміти, що вона хоче від цього, для чого вона туди йде. Я йшов на війну, бо хотів допомогти своєму суспільству. Хотів, щоб люди не гинули, щоб сини поверталися додому, де є мама і батько. Коли я став медиком, мене мотивувало робити так, щоб військові поверталися до своїх дітей. Я того всього не мав у дитинстві і мені хотілося зберігати чужі сімʼї.
Як медик, я мав багато роботи. Навіть у 2016 році, коли, здавалося, війна вже не така, як на початку. Тоді насправді, війна існувала лише для Луганської і Донецької областей. Коли я приїздив до Києва у формі, на мене реагували, ніби я безхатько чи якийсь противний. Деякі мої однокласники говорили: “Якби ви звідти відійшли, росіяни туди не стріляли б”. На цьому розмова припинялася. Я бачив ту війну. У 2016 році розумів, що по завершенню мого трирічного контракту, війна не припиниться, бо бачив скільки техніки накопичують росіяни.
Про відчуття медика. Медик завжди памʼятає свого першого врятованого і першого загиблого. Перший врятований — це було страшно. Мене вночі тільки завезли на Майорське, темно, я не обстріляний. На мені вся рота. На третій день я пошкодував, що підписав контракт — все навколо вибухало, стріляло, а мені треба врятувати людину. Я справився.
Коли рятуєш людину, зʼявляється неймовірне відчуття. Ніби кинув палити, а через тиждень спробував знову. Це відчуття, що ти зробив все правильно.
Щодо поганого варіанту — поки лікарі не скажуть, що людина загинула, ти про це не думаєш. Ти мусиш робити роботу. Інакше, коли в тебе є жалість, ти впадеш в паніку, можеш розплакатися і десь про*беш. І через це можна втратити людину.
В мене проблеми з запамʼятовуванням імен та чисел, але як звали мого першого загиблого памʼятаю. Я до нього біг в таку сраку. Мене самого дорогою кілька разів ледь не вбило. Молився сто разів і біг надавати йому допомогу.
Я все зробив вірно, ми притягнули його в бліндаж, зробив все, що мав. Вперше до мене тоді на позицію приїхав медичний пункт, забрали його.
О 5 ранку я йшов на ротний опорний пункт і мені подзвонили зі шпиталю, сказали, що Макс Шумак – 200. Осколки були в легенях, він стік кровʼю в лікарні. Я плакав, бо все зробив вірно, врятував його, ризикував собою і людьми, які йшли за мною… Після цього зрозумів, що якщо так за кожним побиватимусь, то зроблю лише гірше, більше я нікого не врятую.
Про період демобілізації. По завершенню контракту я приїхав в Київ, знайшов роботу старшим охоронцем. Через три місяці я усвідомив, що після того, як самотужки вивчив медицину, як рятував людей на війні, — це зовсім не мій рівень.
Я пішов у спецпідрозділ. Тоді вони не воювали. Зараз воюють.
Про повномасштабну війну. Розуміння, що почалася повномасштабна війна, було для мене дуже страшним. Крізь сон я почув вибухи і сам до себе говорив: “Будь ласка, хай це буде салют”. Всі побратими, які не воювали, були в мережі, мені підтвердили, що це початок. В житті мене так не трусило, як того ранку. Було таке відчуття, що я просто вмру зі страху.
Спробував вивезти свою дівчину з котами, зрештою, залишив її в Києві у її племінника, а сам з побратимом, який у мене на війні був водієм, поїхали в тероборону. Та зрештою опинилися у 72 окремій механізованій бригаді.
Ми опинилися під Броварами у боях. Якось передали, що на нас суне колона з 70 танків. Я подумав, що це кінець — я медик, з автоматом, в окопчику… В житті не чув, щоб “саушка”, артилерія добами працювали безперестанку. Після того, як ми розбили російську техніку під Броварами, я зрозумів, що можу жити, все нормально.
Про поранення. Коли ми відвоювали Київщину, згодом, після ще декількох локацій, нас відправили у Бахмут. Мені здавалося, що в тому п****резі я пробув місяць, а насправді — менш як тиждень. Там було дуже страшно. Не було ані секунди, щоб щось не вибухало.
Ми вивозили поранених і поки займалися наданням допомоги. По нас працювала артилерія. В машину влучило, її на швидкості перекинуло в кювет. Ми з напарницею стали тяжчими 300-ми, ніж ті, яких вивозили.
Я хоч і був в бронежилеті, але мені переламало хребет та ребра, осколок влетів в ногу, отримав закриту черепно-мозкову травму останньої стадії, рвану рану підборіддя, пошкоджені внутрішні органи.
Нас врятувало те, що у наш бік їхали хлопці, які нас побачили і витягнули.
Не памʼятаю нічого з перших днів в лікарні, окрім того, що все нестерпно боліло. Одні лікарі мені казали, що можливо колись я ходитиму. Може за пів року, може за рік. Інші, навпаки, розводили руками. Як медик, знаю, що порятунок залежить і від самого пораненого. Від того, наскільки він хоче жити, боротися.
За три місяці я вийшов з лікарні.
Спершу мене хотіли списати зі служби через складність поранення. Але я випросив — отримав “непридатного” на пів року. І ще пʼять місяців пробув на ППД медиком, допомагав хлопцям зі шпиталями, з ВЛК, МСЕКом. Потім ще на пів року випросив для себе служби. Це припало на тяжкі бої нашої бригади за Вугледар. Для мене було важливо продовжити рятувати хлопців і навчити інших надавати допомогу. Зараз я вже списаний.
Про адаптацію після поранення. Для мене дівчина була підтримкою, вона щодня їздила до мене, допомагала. Я сам собі допомагав тим, що мотивував себе, що мені треба вже вставати, що треба робити. Я не хотів там лежати. Я стояв по секунді, потрохи сидів, коли не можна було. Коли мене вперше поставили і я відчув ноги, то аж заплакав. Зрозумів, що не все втрачено.
Сам собі ставив цілі: дійти до туалету, дійти до холодильника. Я не хотів залежати від медсестер. Сам себе вчив ходити.
Зараз зранку мені потрібно досить багато часу, щоб розходитися, бо відчуваю суцільний біль у спині. Що б я не робив, цей біль присутній постійно. Я навіть звик до нього. Розумію, що болить не на погоду, не чомусь ще, а постійно. Маю у спині вісім штифтів, трапляється, що вони щось затискають, тоді це відчуття стає схожим на болюче щипання.
Про підтримку поранених побратимів. Я беру участь у багатьох ветеранських спортивних заходах. І навіть якщо мені щось не подобається, це не означає, що воно не сподобається усім. Моя задача — показати, що у нас є, які можливості зʼявляються для поранених ветеранів. А далі кожен для себе визначатиме, подобається йому чи ні. Мені особисто подобається тягати залізо. Проте, мені треба підходити з розумінням можливостей через отримані травми. Бо, насправді, будь-який вид спорту, де залучається спина, може мені нашкодити. Будь-яке навантаження дається мені через біль. А якщо не займатися спортом — тоді спина застоюється і стає ще гірше.
Про зміни після участі у війні. Я став категоричнішим. Якщо десять років тому так званий “сєпар” не становив мені загрозу чи моїм побратимам, я міг пройти повз. Зараз, за всіх вбитих дітей, всіх батьків, які втратили дітей, кожен росіянин має бути знищений. Вони повинні відчути все те, що зробили нам. Я став значно злішим.
А ще до 2022 року я розмовляв російською. В мене не було іншої мови. Але зараз я не хочу, щоб через неї мене прийшли “звільняти”. Настав час усвідомити реальність — росіяни, говорячи своєю мовою, вбивають наших дітей, батьків, руйнують наші будинки.
Про бажання. Я хочу просто спати не одягненим, без виття повітряної тривоги. Хочу нашої перемоги. А ще хочу, щоб люди не забували, завдяки кому ми існуємо.