Олег Омельчук з дитинства вирішив бути військовим. Любить, коли все чітко і на своїх місцях. Завжди захоплювався спортом. Захищає Україну з 2019 року. Завдяки спорту мріє повернути свій фізичний стан. Хотів би спробувати себе у нових видах спорту, тому що ті види спорту, якими займався, недоступні по стану здоров’я.
Про себе і військову карʼєру. З 9 класу я навчався у ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою в Камʼянці. В мене був вибір: або військовий ліцей, або спортивна школа. Тож, обрав військову справу. Вона мені завжди подобалася. Люблю порядок, коли все складено, чисто, ідеально. Люблю, щоб все було на своїх місцях.
Але у дитинстві мріяв бути кухарем. Мені подобалося готувати вдома. Обожнюю торт “Наполеон” і сам вмію його готувати. Особливо крем.
Коли стаються якісь глобальні проблеми, чи задачі, я люблю їх вирішувати. А найбільше дратують дрібниці, коли їх багато, скрізь треба встигнути, всьому приділити увагу.
Тривожуся, якщо щось не встигаю зробити. Навіть буває, зроблю все заплановане, приходжу додому і замість відпочити, ще перекручую в голові задачі, чи не забув чогось.
На війні треба бути спокійним. Там в мене це виходить, бо потрібно розв’язувати глобальні задачі. Я дуже кіпішую, коли запізнююся кудись. Дружина моя тягне до останнього, а мені краще приїхати завчасно. Я їй пояснюю, що є “час Ч” – чіткий час початку операції: якщо танк має виїхати о 10 годині, то не раніше і не пізніше — чітко о 10 годині.
Про спорт у житті. У школі я займався кульовою стрільбою, але у військовому ліцеї цього не було. Натомість знайшов для себе кросфіт, армреслінг, військове багатоборство.
Все моє життя — в армії, але якби уявити себе цивільним, певно, мав би власну справу повʼязану з реабілітацією. Але не лише для людей з інвалідністю, а для всіх, щоб не розмежовувати нікого. Важливо, щоб всі розуміли, що відбувається в країні і що люди з інвалідністю не мають бути обмеженими.
Коли я, після отриманого поранення, ще на милицях ходив у зал, намагався займатися армреслінгом, деякі люди цікавилися, що трапилося. Я коротко розповідав і вони дивувалися, мовляв, я після війни займаюся, а деякі без поранень не хочуть нічого робити. Через рік я зустрівся знову з тими ж хлопцями. Тоді я вже ходив і вони були вражені. Вважаю, тому й треба, щоб цивільні бачили військових.
Для мене змагання – це показати свій кращий результат. І покращити його ще більше. Коли все стоїть на місці, значить, щось я не так роблю. Я не борюся з іншою людиною, щоб її перемогти, я борюся сам з собою. І коли я не покращив свій результат, значить ніхто не винний, крім мене. Мої програші насправді мотивують мене тренуватися більше. Щоправда, я аналізуватиму свій програш і шукатиму свою вину у цьому. А якщо я виборю перше місце — це просто бонус, що я зробив все правильно.
Про участь у війні. У ліцеї я навчався до 2019 року, а після випуску ми відправилися у район проведення Операції обʼєднаних сил.
Я завжди готуюся до гіршого, але сподіваюся на краще. Так вийшло і з війною. Особливо за місяць до початку повномасштабної війни, вже чітко було зрозуміло, що щось буде.
Мені було тривожно за сімʼю, але загалом усвідомлення того, що буде і як діяти, вселяли спокій. Я командував групою і ми були готові до будь-яких подій.
Насправді, з людьми на керівній посаді дуже складно працювати. До кожного потрібно знаходити свій підхід, а якщо дехто між собою не ладнає, ще й треба шукати шляхи, щоб вони не сварилися.
Гадаю, що найголовніше на війні знайти кожному свою роботу, свою зону відповідальності: механік, водій, радіостанція… Всі не можуть бути бойовиками. Коли всі бойовики — це дуже круто, але тоді втрачаються інші галузі.
З початку повномасштабної війни ми боронили Київщину. Потім недовго воювали на Запорізькому напрямку, пізніше — Суми, Харків, знову Суми. І Бахмут — коли тільки починалися за нього бої. Там я й отримав поранення.
Найбільше мені подобалося на Харківщині. Там у нас був крутий командир — Євген Межевікін (Герой України). Він дослухався до кожного і ми злагоджено робили роботу.
Про поранення. Нам треба було перевірити певну ділянку фронту. Я йшов перший, за мною група. Щойно я вийшов з кущів, почався вогонь. Одразу влучило мені у зброю. Я побачив, що блиснуло, крикнув: “Контакт”, і коли стрибав в укриття, куля влучила в ногу за міліметр до артерії. За інерцією я ще встав, і доламав ту ногу. Мені розтрощило кістку стегна. Ліву ногу я перестав відчувати, ніби вона відмовила. Більше ніхто з групи не постраждав. Нам пощастило, бо там високий насип, коли я впав, вся група відкотилася. Мене підхопили під руки й винесли.
З погодою також пощастило, — йшов дощ, там були великі зарослі, тож все відбулося швидко.
Я не зміг накласти собі турнікет — зависоко було поранення. Засік хвилину, — якби після неї я не помер, значить житиму. За цю хвилину встиг командувати хлопцями, які вели вогонь, сказав перенести мене, розумів, що в бою вже нічого не можу зробити, тож, робитиму те, що вмію.
Хлопці не давали мені заснути, бо єдине, про що я думав: “Нарешті посплю, я вже так задовбався”. Тоді ми доїхали до Бахмута, мене стабілізувати.
Про реабілітацію. Мене відправили назад до строю, коли я ще не закінчив повну реабілітацію. Пройшовши ВЛК, підтвердили поранення — важке. Направили на обстеження до МСЕК. А там я зіштовхнувся з ситуацією, яка, на жаль, стосується не тільки мене, але і інших військових, які отримали важкі поранення. Там мою справу розглянули, показували книгу, де такого поранення немає, отже: “Все нормально. І, взагалі, — казали, — радій, що в тебе є металоконструкція і нога на місці, могло бути гірше. Таким нічого не передбачено, до побачення, приходьте коли закінчиться війна”.
Несправедливе відношення до людей, які відають своє здоров’я заради вільної держави, віддані українському народу, а в керівних документах МОХ, пише: пару сантиметрів ампутації не вистачає до інвалідності, недостатньо відірвало кінцівки, щоб отримати якусь підтримку від держави. Ось такий випадок спіткав й мене.
Спершу я, як і всі, рвався у стрій. Десь рік було це відчуття. Але розумів, що вже не зможу виконувати ті задачі, які виконував. Сам не міг нормально ходити, а якби з кимось щось сталося у такому виході, я б не допоміг винести людину.
Півтора року до війни я був командиром своєї групи, під час війни — сім місяців, а після мого поранення, коли я випав зі служби, мало хто мене навідував. Через певний період я зрозумів, що група настільки недружна, що я їй не потрібен, тож перестав рватися до них.
Для мене це складно було морально. Хоча, переконаний, підтримка побратимів відіграла б значну роль у моєму відновленні.
Найбільшою підтримкою була дружина. Не давала накручувати себе думками, обмежила новини, щоб я мав більше спокою.
Про відновлення. Десь за місяць після операцій я пішов до зали і намагався робити ті вправи, які не навантажують ногу: жим лежачи, всі сидячі вправи. Головне — не ставати на ногу.
Коли відбувався нацвідбір Ігор Нескорених, я хотів виступити на змаганнях. Але коли приїхав на перший кемп, то зрозумів, що тут завдання не перемогти всіх, тут кайф у спілкуванні і просто у спортивному виступі. Ми тут всі на одній хвилі. Тут всі один до одного ставляться однаково: чи ти ходиш на двох ногах, чи на одній, чи в тебе немає руки, чи двох ніг — це не важливо. Ми всі є тут і зараз. Ми всі товариші.
Про чорний гумор. Без цього не обходяться наші зустрічі. Але, гадаю, навіть серед своїх, є чітка лінія, яку не варто переходити — якщо людина сама не жартує з себе. Можливо комусь неприємно жартувати про свою травму, тоді не варто його зачіпати. Навіть непораненим військовим не бажано жартувати з чужого поранення.
А цивільним тим більше не можна жартувати з когось. Цивільні мають звикнути до військових і до того, що вони отримують травми. Звикнути та поважати, що ці травми отримані в боях, а не тому, що хтось, десь заснув і йому відрізали ноги. Також варто розуміти, що хтось, до прикладу, втрачає руку на виробництві, а хтось втрачає руку на війні. Має бути різниця і повага.
Про зміни після війни. За три роки повномасштабна війна змінилася. А я змінився після поранення. Став трохи спокійнішим, дещо спокійніше сприймаю те, що більше не ходжу у виходи, а працюю на місці. Поки не накриває.
Участь у війні повпливала на мене і фізично, і морально. Щоночі уві сні я воюю. Ці сни завжди погані. Хоча я вже звик.
В голові я, все одно, готуюся йти зі зброєю на бойовий вихід. Я завжди готовий, куди б ворог не прийшов.
Про бажання для себе. До поранення мені завжди хотілося гарно виступати в кросфіті чи в армреслінгу. Зараз це все відступило. В голові крутиться одне: зосередься на бойовій підготовці, у нас війна. А те все згодом наздоженеш.
Про перемогу. Про плани на перемогу будемо думати, коли переможемо.