Ярослав Шаркий мав 25 років, коли розпочалась повномасштабна війна, він працював на “швидкій” і мав бронь від служби. Проте, пішов воювати і потрапив в спецпідрозділ бойовим медиком. Ярослав хоче своїм прикладом надихати поранених військових не опускати руки, а рухатися вперед до власних перемог над собою, бо вважає, що всі перешкоди тільки в голові.
Про дитинство. Я виріс в селі і мав звичайне сільське дитинство. З хлопцями любили лазити по деревах, впасти з них пару раз. У квача по деревах грали. По ліщинах полазити любили, горіхи зубами поколоти, абрикос зелених поїсти. Моє дитинство було дуже класним. Не було інтернету, але в мене був касетний плеєр, на якому я слухав Rammstein і Linkin Park. А коли телефон з’явився, десь у класі 7 чи 9, почав слухати репчик, 50 Cent. А коли у нас зʼявився канал QTV, я дуже любив дивитися реслінг.
Років в шість зрозумів, що я не людина села. Я ніколи не розумів, для чого впахувати на городі, якщо частина овочів могла згнити в погребі і все одно доводилося купувати. Село — це дуже тяжкий труд, який не окуповується. А ще мені траплялися лицемірні люди, які в очі усміхалися, а за спиною обговорювали, де в тебе щось не так. В селах всі один одного знають, тому й обговорюють постійно.
До першого класу я хотів бути поліцейським. Бо в мене батько поліцейський. А потім зрозумів, що це невдячна робота. Батько сідав на велосипед “Україна” і їхав 15 кілометрів на роботу. Він працював за будь-яких умов і погоди. А у 2000-х роках зарплату місяцями затримували. І я зрозумів, що ця робота не варта таких зусиль. Почав мріяти про ракетобудівництво. А потім математика відбила це бажання.
До 9 класу я не знав, ким хочу бути і що робитиму, але вирішив їхати з села. Батько пропонував вивчитися на юриста, та я обрав медицину. Це круто — ти допомагаєш людям і тобі вдячні.
Про себе. Мене мама все дитинство називала нарцисом. Я був вредним, самозакоханим і нікого не любив. Але перше кохання мене дуже змінило. Мені було 18-19 років і тоді я зрозумів, що ті стосунки зруйнував я, бо поводився егоїстично. Тоді усвідомив, що потрібно змінюватися. А кардинально змінився вже після війни і поранення. Навіть знайомі говорять, що я став іншою людиною.
Хоча також в дитинстві мені часто говорили: “Та, не починай, все одно не вийде”, або, “Щоб стати успішним, треба народитися в такій сім’ї”. І я часто в собі сумнівався. А на війні я зрозумів, що життя дуже швидкоплинне і часу немає, треба брати й робити. Там коли страшно, коли сумніваєшся, все одно, мусиш зробити. Тобі дуже хочеться назад, до мами, але ти зараз в лісі, по тобі валить 120 мм (міни), а тобі ще йти півтора кілометра один бік, а потім ще назад, а може і гірше. На війні мені значно додалося впевненості у власних силах.
Про медичну роботу. Я мав практику в різних відділеннях, і в реанімації, і в швидкій. Мені медицина дуже сподобалася, але я дуже боявся. Насправді, багато лікарів бояться через власну тупість втратити пацієнта. Я знав, що в мені є цей страх, тому, обираючи професію, хотів його побороти. Щоб побороти свій страх, з ним треба зіткнутися. Те саме з війною.
Я працював фельдшером у двох селах і якось зрозумів, що хочу серйознішої роботи. Пішов на “швидку”. Впевненість у собі зʼявилася після першого ж виклику. Це була аварія. Баба з дідом відвозили онука, він сидів в баби на колінах на передньому сидінні. І на швидкості 140 км/г в них влетіла машина. В баби був переламаний таз, і малий був теж переламаний, але ми їх врятували. “Швидка” – це дуже стресова робота. Але згодом вона робить з тебе сталь.
На “швидкій” ми їздили на виклики до цивільних, а на війні не вистачало медиків. Я хотів рятувати військових. До того ж, на мене дуже вплинув фільм “З міркувань совісті” – про бойового медика, який у Другій світовій війні рятував, без зброї. Я подивився і подумав: “Я теж так хочу”. Кожен чоловік повинен захистити свій дім, без вийнятку. Якщо ти цього не робиш — ти не чоловік.
Про війну. Мені було страшно на війні перший час. Під час “учебки” дивився на всіх тих, хто воював, як на супергероїв. А як нас привезли і хлопці почали розказувати, які сильні обстріли, і що добре було б хоча б добу протриматися, зрозумів, що в мене квиток в один кінець.
Та я вірю в долю і розумів, що скільки б мені не судилося, я все проживу.
Спершу мене визначили в піхоту. А потім розповів командиру розвідки, що я медик і він запропонував до нього. Хоча, насправді, мені тоді було без різниці — піхота, розвідка… Я розумів, що потенційний 200 і що з батьками говорив востаннє. Ти так думаєш доки поряд не падає снаряд. Тоді так одразу хочеться жити.
Серед розвідників я виявився наймолодшим і найзеленішим. Вони всі мені сказали, що я дов****б, бо сам у 25 прийшов на війну. Єдиний, хто мене підтримав — начальник розвідки, який мене і покликав. Я зрозумів — мені треба добитися поваги.
На війні, щоб добитися поваги, треба ходити на виходи. Перший вихід у нас був на вісім днів, по нас били з усього, чого можна. Після повернення, до мене почали ставитися не як до синка, а як до рівного.
Я не відмовився від виходів жодного разу. Навіть попри втому і страх. Згодом ти дещо починаєш орієнтуватися у побуті війни. Але своє поранення я отримав того дня, коли мені перестало бути страшно.
Про поранення. Минуло девʼять місяців моєї війни і я був таким втомленим, що багато до чого став байдужим. На нашу ділянку заїхав російський “Шторм z” і штурмували нас по пʼять-шість разів на день. За день до поранення я слухав рацію і чув: “200, 300, 200, 300”. Розумів, що хлопців з піхоти, яких я знав, вже немає. Я був вражений. Але найбільше хотів відпочити.
10 липня мав їхати додому, командир погодив. Але мав ще завдання — поїхати і забрати загиблих хлопців. Так не хотів йти у цей вихід, що вперше за службу подумав: “Зараз вийду, підверну праву ногу і залишуся”. Потім совість замучила.
Спершу все пішло не так, ми виїхали у незапланований час. Вже світало. Ми не встигли дійти, як по нас почав бити танк, міномет…
Ми забрали тіла загиблих. І двоє піхотинців, що були з нами, хотіли забрати з позиції кулемет браунінг. На ньому стояла сигнальна розтяжка. Ми встигли відійти метрів 30, як почули вихід арти. Прилетів 152 мм снаряд. Потім ще один. Ми зрозуміли, що третій влучить просто в нас. Забрали одного загиблого і бігли, скільки мали сил. Не далеко, щоправда. Але третій снаряд прилетів туди, де ми були.
Потім нас засік дрон. Вшістьох ми тягнули нашого загиблого. Двом було погано від трупного запаху і вигляду, ще в двох сталася істерика. А нас обстрілюють. По рації нам передали точку зустрічі, де мала чекати підмога. Виявилося, що п***ри теж знали, де була ця точка.
Дійшли до місця, я приліг під деревом, праву ногу витягнув, ліву підігнув під себе, дістав цигарку. Біля мене ще й сапери лягли і я проґавив той момент, що ми всі у купі.
Раптом вибух, у вухах писк, в очах картинка трясеться. Я не зрозумів, що трапилося, відчув тільки, що щока пече. А потім ноги почали дуже боліти. Одна була на місці, а з правої стирчала кістка. Це прилетіло чотири “Василька”. Одразу почались обстріли з “Града”.
Одному з саперів пробило спину, аж так, що в нього нирка викотилася. Він стік кровʼю. Я не міг йому допомогти. Окрім ноги, в мене місиво було в районі сідниць.
Мені дуже хотілося пити, аж пив з калюжі. І дуже хотілося спати. Один з хлопців, з позивним “Елвіс”, сів біля мене і задовбував питаннями, щоб я не відключився. А я просив мене пристрелити, бо не хотів помирати в агонії. Залишилося двоє вцілілих, я розумів, що ще пʼять кілометрів мене не дотягнуть. Ті піхотинці, які забирали браунінг, звалили одразу, двоє з мого підрозділу, які істерили, а перед цим вихвалялися своїми бойовими виходами, просто переступили через мене і теж звалили.
Зі мною залишилися двоє — наймолодші хлопці. На них чомусь у мене було найменше надій. Вони не були ще на бойових. Та саме вони залишалися зі мною до самої евакуації.
Я лежав і думав, що мені лише 25 років, я жодного разу не був за кордоном, багато чого не спробував, у мене немає сімʼї, нащадків, а завтра для мене вже не настане.
Потім почув, що припинив кричати поранений сапер, чомусь повернув до нього голову і побачив, як він застигнув з розплющеними очима. Ця картина, як скріншот, мені ще довго буде снитися. Я не міг заплющити очі, бо зразу бачив його обличчя. Не міг їсти нормально, бо довго відчував запах землі, пороху і трупів. Ще й ноги боліли так, що я 23 дні не спав.
Про підтримку. Коли мене тільки завезли в Харківський хірургічний госпіталь, я розминувся з одним чоловіком. Він мав кнопковий телефон і запитав у мене, чи я маю телефон. Я не знав, де подівся мій. І цей чоловік віддав мені свій телефон. Я спитав: “Так, а як я тобі його поверну?”, а він відповів: “Передаси комусь іншому”. Тоді в мене зʼявилася віра в людей.
А далі мені трапилися чудові люди в ірпінському шпиталі. Та спершу я пошкодував, що вижив. Так усе боліло, думав, ніколи цей біль не припиниться. Навіть в хірурга просив зробити щось зі мною. Але він мене сварив за це. Цей хірург мені дуже допоміг. Санітарки та медсестри доглядали за мною, як за малою дитиною. Коли я побачив таке ставлення до себе, вирішив, що не вмиратиму.
Найпершій я подзвонив сестрі, сказав, що сталося. Вона розповіла батькам. Батько зателефонував і каже: “Як добре, що ти поранений, але живий”.
У мене в сімʼї підтримка була взаємною. Хоча часом й мені доводилося підтримувати рідних. Батько мужньо переносив. Він приходив з камʼяним обличчям. Видно було, що йому мене шкода, але він не виказував цього. Мама плакала. Але батьки їздили до мене щотижня з Полтавської області, мама готувала різні смаколики і все це привозили мені.
В мене був час подумати про те, як жити далі. Тож, вирішив, коли поставлять протез, наліпити на нього наліпку Мазераті і як знайомитимуся з дівчатами, казатиму: “Я на Мазераті підскочу”.
Про зміни після війни. Раніше я був дуже запальним. Зараз це змінилося. В мені зʼявилося багато впевненості. Захотілося жити. Не існувати день за днем, а саме жити. Річ у тому, що є лише сьогодні. Якщо бувають дні, коли нічого не хочеться, я сиджу і граю в ігри спокійно.
В мене дуже змінилося відношення до життя. До війни я не знав, що за відчуття — щастя. А там я його відчув. Там ти щасливий просто. Прокинувся зранку і вже щасливий. Тобі не треба грошей, не треба нічого. Ти просто прокинувся. І п’єш “Маккофе”, і бачиш, як сонечко встає. І розумієш, що живий.