Владислав Капканець підписав контракт із ЗСУ, коли йому виповнилося 18 років. Про армію мріяв з дитинства. Під час виконання одного з завдань, відчув панічну атаку. Відтоді кілька років живе з цими приступами та відверто розповідає про таке відчуття, і як з ним впоратися самому та навколишнім.
Про себе. Я одинак, але в мене є кілька близьких і комфортних людей. Я не дуже люблю масові заходи. Так сталося після травми. Я хворію на панічні атаки. Воюю з 2016 року і той я, який був до війни, відрізняється від того, який є зараз. Я це відчуваю, розумію і намагаюся прийняти себе таким.
Я з міста Верхівцеве на Дніпропетровщині. У дитинстві був невгамовним. Мама постійно сиділа на уроках на задніх партах, бо її викликали через зірвану дисципліну. Але, попри це, мене всі вчителі любили. Коли навчався у коледжі в Камʼянському, почався Майдан. Я був на першому курсі, а на третьому в нас вчився Сергій Нігоян. В нього так сильно росла борода. Зранку приходив поголеним, через чотири пари в нього вже відростала борода. Всі кричали на нього через це.
Про патріотизм і службу в ЗСУ. Мій батько пішов служити по мобілізації. А нас було три товариші, в нас грав дух патріотизму, ми бігали, кричали гасла, вішали прапори, підтримували військо. Мене навмисно ніхто не виховував патріотично, але я з дитинства знав, що хочу служити в армії.
Коли мені було 16 років, ми з мамою виїхали до Білорусі. Батько залишився вдома, на той час він звільнився з ЗСУ через поранення. Це був 2015 рік. Через кілька місяців і я повернувся в Україну. Закінчив коледж, й одразу підписав контракт. Я просто розумів, що йде війна і треба йти захищати. Потрапив у 59 бригаду, в Попасну.
Згодом до мене підтягнулися двоє моїх кращих друзів. Коли в нас у 2018 році була ротація в Маріуполь-Водяне, вони тоді ще “зелені”, розповідали, як уявляли, ніби їх на пікапі заберуть, десь висадять і вони бігтимуть до своїх під обстрілами і снарядами ще три кілометри. А насправді їх просто привезли до нас.
Наш батальйон згодом перетворився у міні Верхівцеве: я покликав свого батька, друзі покликали своїх батьків, батьки — співробітників. Наш взвод складався з одних верхівцевських. Батько жартував: “Як вийдеш, ніби по Верхівцеве ходиш, всі свої, всі знайомі”.
З одного боку — за всіх переживаєш, з іншого — це давало змогу виконувати завдання на довірі і на найвищому рівні. Ми знали чого очікувати одне від одного. У Маріуполі була найважча ротація, у нас тоді було вісім втрат у взводі.
Потім було ще багато ротацій і кожен з нас розвивався у своїй службі.
Про психологічну травму. Це ще сталося під час ротації в Маріуполі. Ми майже заїхали на позиції до сєпарів. Почули по рації про нашого пораненого, взяли ноші і бігли його евакуювати. Я знав кожен окоп, куди він веде, але тоді зненацька розгубився, постійно перепитував, куди повертати, куди бігти. Врешті, я так і не добіг. В мене сталася панічна атака. Я впав у ступор. А мозок працював. Даю сигнал мозку — підняти руку, а рука не підіймається. Це тривало не довго. Товариша врешті врятували. Але відтоді в мене ці панічні атаки повторювалися. Постійно крутилася голова, я не міг нормально функціонувати. По вісім панічних атак у день могло траплятися. Мені психіатр пояснював, що панічна атака може трапитися від запахів чи від пози тіла, яка була в тригерний момент.
У маріупольському шпиталі мені тоді порадили відпочити, мовляв, трошки перевоював. Але це не залежало від втоми чи небезпеки. Навіть коли додому приїжджав, у зовсім спокійній обстановці це повторювалося. Тільки щось хвилююче траплялося, або хтось не так подивився — мене накривало. Бувало, знайомого зустріну і від емоцій панічна атака траплялася. Людина запитує: “Що з тобою?”, а я нічого не можу відповісти, навіть порухатися не можу.
Про підтримку і допомогу. Комусь в таких випадках потрібно, щоб хтось був поряд, давав водичку чи підкурював цигарку. Мені навпаки треба спокій. Зараз я вже приловчився, зрозумів, що мені треба, щоб мене не чіпали, не привертали зайвої уваги. Мій мозок це розуміє, а тіло не слухається, я не можу сказати людині, щоб дала мені спокій і не намагалася допомоги.
Я довго намагався лікуватися, думав, що це алергія чи ще щось, заспокійливі приймав. Все не допомагало, доки не опинився у психіатра, який усе пояснив. Я розумів, що служу в піхоті і раптом під час прориву схоплю панічну атаку, все зіпсую. Але мені дуже допомагало, що мій підрозділ знав, що зі мною і як реагувати.
Якось був на змаганнях з кікбоксингу, все чудово було, доки не вийшов на ринг. Сам собі кажу: “підійми руки”, а підняти не можу. Дуже часто думав, що краще б мені ногу відірвало, аби цієї “вавки” в голові не було.
Найбільше бісить, коли наді мною починають труситися, щоб допомогти. Я швидко заводжуся і швидко втомлююся. Іноді виникає апатія. Такий в мене збій в системі.
Зараз у спеціалізованих закладах починають боротися з проблемами панічних атак і вчать справлятися з цим. Але цивільні цього не розуміють. Так само як не можуть усвідомити про контузії чи ПТСР. Я з цим стикаюся практично щодня в рідному місті. Але не знаходжу відповіді на запитання: “Чому, якщо мене розуміють мої близькі, не можуть зрозуміти сторонні?”
Повномасштабна війна. Я підписував кілька контрактів, і у грудні 2021 року звільнився. Ми тоді знали, що щось готується. Я планував, як зазвичай, — відпочити і знову повернутися до строю. Трохи не встиг.
Напередодні мені написали: “Пропускаєш велику двіжуху. Але може ще зустрінемося”.
Моїх хлопців перекинули на Олешки, а в ніч на 24 лютого 2022 року за тривогою вони виїхали в село Рикове — навпроти Криму. Зайняли рубежі оборони. І тоді майже всіх тих, кого я привів в армію, не стало: пішли російські колони, танки, БТРи…
Я прокинувся зранку і отримував повідомлення: той 200, той 200… Мій найкращий друг отримав поранення, а другий зумів відкотитися. Та їхні батьки загинули. І за тиждень помер мій батько. Напевно через нерви і переживання.
Я з одним товаришем мали приєднатися до всіх, вже купили квитки на потяг, але нам написали, що Херсон окупували, хлопців розбили. Нам просто не було куди їхати. Наші якимись чагарниками кілька місяців виходили з окупованої території (одяг змінювали, жили у цивільних по підвалах, гроші платили, щоб виїхати), два товариші потрапили в полон. Одного обміняли, другий досі там.
Я дуже закрився в собі, намагався все якось усвідомити. Ходив, думав, слухав музику, щоб ставало легше.
Згодом я опинився в іншій бригаді у розвідці. Приступи нікуди не поділися. Був випадок, коли по нас викинули пакет “Граду”, і коли ми бігли, відчув, як в мене плутаються ноги. Тоді попрощався з собою, бо розумів — зловлю приступ, не впораюся. Але якось зумів вибігти.
Про розвиток після війни, спорт та Ігри Нескорених. Зараз я повернувся до своєї школи, працюю вчителем фізичного виховання. У мене є гуртки, фітнес, дівчата ходять займатися. У перший день прийшло 20 дівчат на фітнес і це для мене був великий виклик: треба було пояснити, показати, всі на мене дивилися. Але це допомагає опанувати себе. Особливо, коли все минає добре.
Спорт мені завжди допомагає. Особливо бойові мистецтва. Зараз я перейшов у професійний рівень у змішаних єдиноборствах. Кікбоксинг дуже сильно подобається.
Мені хочеться відокремитися, побути наодинці. Але в колективі нашої збірної Ігор Нескорених відчуваю, що ми дуже дружні і обʼєднані. Навіть по собі відчуваю, як мене коло своїх заново відкриває. Між нами не потрібно багато слів. Хтось щось сказав по-військовому, решта підхопили. Обожнюю чорний гумор, тут його багато і це надихає. У цивільному житті пожартуєш, на тебе дивляться, як на дурачка, а тут всі розуміють. Ці люди — це мій барʼєр, за який я не виходжу, щоб не зловити панічну атаку.
Окрім того, я хочу показати, що у військових є невидимі травми і з ними тяжко. Переконаний, що я не один такий, і, можливо, це комусь допоможе.