«У 2014 році багато хлопців йшли на передову з патріотичних настроїв, бо розуміли, що треба захищати Україну. Я – не виключення.
Добре пам’ятаю, як отримав поранення. Це було у жовтні 2014-го року під Волновахою. Ми їхали в колоні, супроводжували машину з пальним та продуктами. І трохи помилилися блокпостом – у 2014 році з ними ще була плутанина. В машині – «таблетці» – нас було 11 людей. Коли хлопці зрозуміли, що заїхали на блокпост противника, то почали розвертати машину, але ворог вже відкрив вогонь. Я завжди сидів в машині ззаду, щоб, у разі чого, відкривати двері. І постріли почали потрапляти саме у цю частину автівки.
Мій побратим, який сидів навпроти, отримав чотири кульових поранення. Я стільки ж, до того ж, багато куль потрапило у бронежилет. Напевно, якби ми з тим хлопцем там не сиділи, то полягли би всі, хто знаходився в машині. А так багато бійців зазнали лише легких поранень – комусь зачепило руку, комусь ногу. Я ж одразу зрозумів, що моє поранення важке, у хребет. Поки хлопці відстрілювалися, мене витягли з машини, надали першу допомогу, перев’язали, загрузили у попутку.
І все. До тями я прийшов через два тижні. Лише в мені було мінус 20-30 кілограмів. Після поранення я тривалий час перебував у штучній комі, і, коли мене з неї вивели, було відчуття, що життя поділилося на «до» та «після». Я одразу зрозумів, що у мене не працюють ноги, що буде важко.
Я ні про що не шкодую. Навіть перед тим, як йти воювати, я усвідомлював, що можу повернутися з інвалідністю. Депресії після поранення у мене не було. Якщо людина опустить руки і буде чекати, що її всі жалітимуть, то нічого не доб’ється в житті. У мене характер такий, що я постійно ставлю перед собою цілі і не помічаю того, що обмежений в русі, що я на візку. Поки свого не досягну – не заспокоюсь.
Я два рази брав участь у відбіркових турах «Ігор Нескорених». Але ще до того самостійно займався спортом. Більшість мого оточення – це ветерани і волонтери, у нас в Мукачевому є цілий свій рух. Тому друзі мене розуміють і дуже підтримують.
Я думаю, що головне у цих змаганнях не медаль. Головне – поспілкуватися з ветеранами з інших країн, щоб показати, що й у нас є люди, які поранені, але нескорені й сильні духом. Які можуть представити Україну на вищому рівні.
А ще це – приклад для інших, хто має поранення і депресує з цього приводу. Можливість сказати їм: «Подивіться, є хлопці, які не опускають руки навіть з важкими пораненнями, займаються спортом». Тож, «Ігри Нескорених» – це нові обличчя, нові знайомства, позитивний досвід і крок у майбутнє».