Руслан Сергійчук багато років працює з ветеранами у рідному місті, адже знає і розуміє, чого потребують люди після повернення з війни. З дитинства захоплюється козацькими історіями. Громадська діяльність хоч і забирає багато сили, але це те, без чого вже не зможе. А спорт — це метод перезавантаження.
Про козацьке коріння і громадську діяльність. Я родом з Дніпропетровщини і з дитинства мене захоплювали козацькі історії. Хоча, коли я ріс, то замість козацтва у нас з’явилися казачкі — ряжені в міліцейську форму з лампасами. Це було зовсім не те, як в книжках про Запорозьких козаків. Ми їздили на козацькі фестивалі на Луганщину, я бачив, як ті казачкі спілкуються і в мене не вкладалося в голові. Але в своєму місті ми змогли переламати, щоб познімали погони і повернулися до нормального історичного вигляду.
Я в громадській діяльності ще з 2012 року. Тоді ми розпочали свій молодіжний двіж зі створення організації «Лелека». Нашим гаслом було: «Нищити гадів». Ми тоді розуміли, що відбувається зросійщення. “Нищити гадів”, тобто тих, хто просував тоді “таможенний союз”, росію, російську мову. Тоді Новомосковськ (стара назва міста. Тепер це місто Самар на Дніпропетровщині) не був готовий. У 2013 році ми почали робити марші містом. Перший марш був присвячений Крутам — такого ніколи не робили, з гаслами і поясненнями. І ніхто не розумів, що це таке — йдуть хлопці, дівчата з прапорами, кричать «Слава Україні!». Люди з вікон вилазили, дивитися на нас.
Потім була Революція Гідності, ми брали активну участь у цьому процесі в місті. Також збирали людей, і з Дніпра їздили в Київ двома автобусами. Якраз у той день, коли Янукович мав підписувати Асоціацію з ЄС. Потім частина людей повернулася додому, зібрати віче у Дніпрі, а частина залишилася в Києві.
Ми організовували виїзди людей у Київ на Майдан і тоді зрозуміли, що таке фільми-бойовики. Тому що всі наші розмови прослуховувалися, всі наші точки збору маршруток накривали “тітушки” і тоді ще міліція. Нас переслідували, нам розбивали машини, розбивали скло. Умовно, коли різали колеса в однієї маршрутки на Київ і поки ми вирішували питання з іншою, в іншому районі міста, нас там вже чекали. Всі машини нам побили. І ми змогли тільки потягом виїхати.
Я часом дуже втомлююся від громадської діяльності. Але розумію: якщо воно все зупиниться, то і я зупинюся.
Про війну і поранення. У мене завжди було розуміння, що це моя країна, що я можу втілювати зміни, хочу це робити. Перший бій був під час Революції Гідності на вулиці Інститутській. Саме ті події дали розуміння, що час змін настав. Сама війна вже не так гостро сприймалася, бо я бачив все це ще у цивільному місті.
Потрапити на війну я спробував через військкомат, але в мене не вийшло, бо був непридатним до військової служби. Тому, іншим кроком був добровольчий батальйон. Підготовку пройшов у “Правому секторі”. Там дорослі чоловіки нам сказали: “Хлопці, ми не знаємо, що буде далі, тому їдьте додому і подумайте, чи вам це потрібно, якщо ок, повертайтеся, ми приймемо”. Ми поїхали, подумали і єдине, що змінилося — це підрозділ. З червня я з побратимом опинилися в нашій “азовській” родині. Ми були в Секторі М — це Маріуполь.
Коли я йшов в Азов, розумів, що нарешті займатимуся військовою кар’єрою, якою хотів. Поранення повернуло до того, що треба щось робить і тут.
Наприкінці 2014 року я отримав поранення очей, яке мене вивело зі строю. Ми їхали на завдання, я був в розрахунку ПТУРа, наш автомобіль, де нас було четверо, підірвався на міні. Двоє побратимів загинули. Я і ще один отримали важкі поранення. Тоді вціліла єдина рація, яку я зумів навпомацки знайти, бо очі залило кров’ю, викликав підмогу. Під час евакуації почався бій, але нас забрали.
У мене були осколкові поранення очей. Вважаю, що мені пощастило, у порівнянні з іншими хлопцями.
Про прийняття травми. Одразу як оклигав після вибуху, зрозумів, що з очима біда. Помацав, — на очах кров, пилюка, осколки… Я нічого не бачив.
Весь час евакуації до Маріуполя, потім до Дніпра я їхав без розуміння, що зі мною. Був у свідомості і мене дуже лякало те, що я нічого не бачу. В лікарні Мечникова тижні два ще нічого не бачив, ходив по стінах. Не розумів, чи повернеться зір, чи тепер так буде завжди — все в одну мить змінилося. Це був найважчий період. Тоді думав про все підряд. Це не були депресивні думки, я налаштовував себе почекати на відповідь лікарів. І якби вони сповістили про найгірший варіант, тоді би вже думав про те, що робити далі.
Прогнози були поганими — пошкоджені обидва ока, в них уламки… Це зараз в мене в очах замінені кришталики, зір, звісно, не такий, як був до цього, але можу бачити.
Багато людей з мого оточення відвідували мене. Часом я втомлювався від цієї надмірної уваги і опіки. А з іншого боку — було добре, що приходять. Вже спілкуючись з іншими пораненими хлопцями, зрозумів, що насправді багатьом не хочеться, щоб їх бачили у такому стані, одразу після поранення. Тут важливо знати міру.
Для мене найкращою підтримкою була тоді моя дівчина, тепер це моя дружина. Вона була поряд, так само, не знаючи, що зі мною буде далі. Також поруч був друг, який в палаті мене охороняв, їв зі мною усі банани, які мені приносили.
Півтора місяця тривало лікування, а реабілітація пройшла вже коли я був в ролі керівника громадської волонтерської організації. Мій колега керував, поки я служив, а потім ми з ним помінялися. Він мені сказав: “Ти вже тут, швидше за все, вже нікуди не подінешся. Ось тобі ГОшка, а я пішов в Азов”. Я тоді ще не відновився, але розумів, що треба рухатися. Одразу занурився в роботу, яка не давала мені часу на нудьгу і думки про сенси життя. Так активно і минула моя реабілітація.
Про мотивацію, коли є опір суспільства. Мене підсилювала боротьба і, власне, опір людей. Я навчався у Дніпрі в приватному університеті імені Альфреда Нобеля. Дніпро — російськомовне місто, я на першому курсі, підігрітий козацькими історіями, “Пластом”, зрозумів, що в моїй групі немає жодної людини, яка спілкується українською. Це для мене був остаточний перелом. Я зрозумів, що навпаки йду в противагу цьому всьому. Відтоді вже остаточно перейшов на українську мову. Розумів, що ми живемо в Україні, козацькому краї, де найбільше Січей, Дніпропетровщина — Січеслав — це для мене відіграло вирішальну роль.
Мене ще більше підбурювало до своєї позиції, коли на наших акціях підходили старші жіночки і казали: “А вы откуда украиноговорящий приехали к нам?” А я відповідав: “Я з Гвардійського — пʼять кілометрів від вас. І тут 20 років живу”. Вони не вірили. А я лише впевнювався у своїй позиції.
І коли згодом, з роками, у місті на касах в супермаркетах, до прикладу, або у відповідь переходили на українську, зʼявилося відчуття: “Ти передавив, ти сильніший у цьому”.
12 років я займався адвокатуванням питання щодо перейменування міста. Згодом, звісно, декомунізація пришвидшила цей процес. Відтак, ми маємо результат, який є правильним для міста, логічним, нормальним із тих всіх варіантів, які пропонували містяни. До прикладу, серед запропонованих був варіант “Новік”, мовляв, Новомосковськ називають Новіком. Це назва, щоб між собою поговорити, або генделик якийсь так назвати. Але це не рівень міста.
Дуже багато відчув тоді негативу, але я зрозумів, що результат є. Так, як і є люди, які ніколи нічого не робили і не робитимуть.
Про спорт та Ігри Нескорених. Я сприймаю цей проєкт, як можливість відпочити, бо через громадську діяльність на це завжди бракує часу. Для себе я займаюся спортом. Але тут зараз, ніби в санаторії: графіки, заняття, відпочинок, спілкування.
Через пересторогу щодо зору, до атлетики і бігу я повернувся за рік. У 2016 році знайшов людину, яка мені в цьому допомагала, навіть брали участь в змаганнях. І там виникла ветеранська спільнота, з якою багато спільного.
Я проходив відбори до команд Invictus Games, Warrior Games. Мені це давало більше спілкування з хлопцями, і можливість спробувати себе. Я добре стріляв, зараз вже не можу, але знайшов заміну — лук.
Мені подобається елемент стрільби і з луком простіше стріляти, ніж зі зброї. Це медитація і насправді не така вже й проста. Я спокійна людина, тому, лук мені на 100% підходить.
Коли мене накриває, я взуваю кросівки і біжу. Фізичне навантаження — це мій антистрес, який знімає з мене весь негатив, розвантажує і впорядковує емоції. Я почав захоплюватися забігами з перешкодами. Пробіг напівмарафон, після якого зрозумів, що потрібно розвиватися.
Про місце сили. Ми планували з сімʼєю зʼїздити на Волинь до родичів. І в мене перед очима завжди картинка, як ми з дядьком після обіду лежали під грушкою.
Про відчуття щастя. Сім’я мене робить щасливим. Й те, що поруч зі мною є люди, наш колектив, вони ростуть, розвиваються. Я бачу, як вони реагують на те, що відбувається, як ставляться до мене і до того, що ми робимо. Вони в це так само щиро вірять, як і я. А це означає, що ми йдемо правильним шляхом.