Частина армії
Я з Запоріжжя. Останні чотири роки працював водієм навантажувача на підприємстві під назвою “Сільпо”. Але 26 лютого 2022 року я вже був на розподільчому пункті, тримав автомат в руках, вже був частиною армії.
Ще 22 лютого, я звільнився з роботи. Мене все це вже дратувало, я був байдужим до всього. Мені здавалося, що маю потенціал, а топчуся на місці, не можу розкрити себе. І оце топтання – це просто гаяння часу.
Я хотів якогось розвитку, зміни картинки. Бо свою роботу я робив вже на вищому рівні. Досягнув свого максимуму. Стало не цікаво.
Після звільнення один день посидів вдома – мені треба був час, розібратися, чого ж я хочу, а потім зателефонувала знайома і запросила поїхати в один гостинний комплекс на виїзді з міста, відпочити.
24 лютого всі спали, а мені, як завжди, не спалося. Зробив собі кави, взяв телефон, на годиннику був початок п’ятої ранку. У робочому чаті, в якому я ще був, побачив оголошення, про те, що ніхто на роботу не виходить. Я вперше таке бачив. Ми пережили і ковід, і все, і ніколи не припиняли роботу. Такого розуміння, як склад, який забезпечує 64 магазини, зупинився, не було. А тут написали, – війна.
Найперша думка, яка виникла – мені потрібні засоби для оборони, зброя. Не знайшов нічого. Почув першу інформацію про роздачу автоматів усім підряд, простояв у черзі три з половиною години, зрозумів, що до мене автомат не дійде. До мене зателефонував друг, з яким ми дружимо вже 10 років, сказав, що він у Дніпропетровській області, у розподільчому центрі, вже отримав автомат. Я зібрався і поїхав до нього.
Там було понад тисячу людей, мене провели, і швидко видали автомат. Через дві доби наш сформований батальйон прикріпили до бригади і так ми стали Запорізьким ТРО.
Знайшов своє
З Дніпропетровської області ми виїхали у Запорізьку. Їхали у бік села Біленьке. Там був наш пункт постійної дислокації. Там я потрапив у загін розвідки при батальйоні. Але через свої бажання щось робити, проводити активні дії, не зійшлися характерами з командиром. Наше завдання було – спостерігати. А це спостерігання закінчувалося виявленням тих чи інших суб’єктів, де ми виходили на групу швидкого реагування при батальйоні, яку змушували працювати. Нам сказали, що ми надто активні, і група швидкого реагування забрала нас до себе. Це було моє.
Не знаю, звідки в мені взялося розуміння як діяти. Десь нас навчали старші і досвідченіші, десь спрацьовувало інтуїтивно. Я тоді сказав своєму побратиму: “Можливо ми з тобою у перші місяці нікого і не вб’ємо, але запобігти зможемо багато чому”. І першу свою галочку для себе ми заробили тим, що вийшли на слід ДРГшника, якого передали потім СБУ і з нього випитали інформацію, що їх ще троє – у селах вздовж берега, а четвертий був там, де наш ППД. Вони передавали один одному інформацію про наше розташування і пересування. Цей ДРГшник був місцевим. Тоді ми зрозуміли, що не стоїмо на місці. Хай орків не вбиваємо, але запобігаємо можливості просочуватися.
Але я б не сказав, що в Запоріжжі була тяглість до Росії чи росіян. Особливо зараз, коли це все почалося, дуже сильно морально б’є те, скільки людей гине або отримує поранення. І коли чуєш, що знайомий “300”, але не сильно, то видихаєш з полегшенням.
П’ять діб
Тижні два ми пробули в Запорізькій області, а потім батальйоном висунулися у бік Донецької області. Приїхали туди, зайняли позицію, розташовувалися там певний час, потім вийшли по команді на підтримку. Але це була не підтримка, це був чистої води виклик ворожої арти на себе. Ми були живою ціллю. Коли арта відповіла, – хто встиг, той встиг, хто не встиг, той там залишився. Росіяни пішли в наступ, батальйон відійшов. Ми рано вранці висунулися назад, оскільки були розвідкою при батальйоні. І вимушені були ці п’ять діб викликати на себе вогонь. Так працює розвідка.
Не так, як у фільмах, коли розвідка підповзає до ворога, лежить в траві з усілякими приладами нічного бачення, а ворог ходить підошвами у них перед носом. Насправді все значно простіше, – виїжджає група на відкриту місцевість і починає шуміти поки ворог не помічає і не починає шмаляти. Щойно вони по нам починають шмаляти, наші, відповідно, бачать позиції, відкривають вогонь у відповідь.
Ці п’ять діб були важкими. Тоді я вперше відчув такий холодний вдих, невидимої, потойбічної сили, під назвою смерть. І тоді не було думок про друзів чи ще щось. Тоді була одна думка, – де в цьому дворі я героїчно гинутиму. Тому що, в принципі, все до цього йшло.
Важкі п’ять діб: без зв’язку, без води, без світла. Ми просто рухалися селом, пересувалися з однієї точки в іншу. І це було питанням часу – коли за нами прийдуть і повбивають нас – 13 чоловік. Ми створювали видимість того, що там є наші війська, щоб викликати на себе вогонь і викривати їхні позиції.
В селі, звісно, були місцеві. Серед них і корегувальник – дід, 74 роки, колишній військовий, за “рускій мір”. Тому точність їхніх мінометів і арти була ідеальною. Я тоді вперше в житті бачив таке, як в кіно… Але кіно – це кіно, це прикольно дивитися по телевізору.
…Місцеві, які не захотіли виїжджати з села, жили не в своїх хатах, а трималися купи і жили в когось одного в підвалі. Ми мали забрати жінку, під’їхали до одного будинку, щоб набрати води, взяли з собою багато пляшок, а потім повернули до неї. Ніби все складалося як треба.
Коли ми під’їхали до будинку цієї жінки, вона з подругою почала нам передавати продукти. І, ось, тримаю яйця, мені передають шматок сала, і раптом чую звук, бачу приліт в городі. Андрюха, з яким ми були разом, натиснув на газ, ми вилетіли з цього села, але нас так накривали, що падало з усіх боків. Ланос стрибав по горбкам, як горний віслюк, яйця, сало – все виглядало так, ніби в міксері збивають. Це було страшно. Дуже точно і прицільно вели вогонь. А коли того діда вичислили, – все стало на свої місця.
Росіяни вже замикали це село в кільце. На шостий день ми на свій страх і ризик виїжджали єдиною дорогою, яка залишилася з цього села. Залишатися там – це 100% залишатися на смерть. Щоб не потрапити в полон, у кожного з нас була граната.
Поранення
За ті п’ять днів ми знайшли один торговий центр. Там були люди. Рація постійно в нас працювала. Був божевільний нічний бій, все палало. Я спустився вниз відпочити. Вже мало світати. Гортав телефон, а в мене там багато фотографій з дітьми, з різних відпочинків. Мені так стало тяжко, я запитав: “Скажи мені, Господи, чи я побачу ще своїх дітей?” Одразу ж увімкнулася рація, і по ній комбат передав, що у нас бік рухається підмога… Тоді моя віра у Бога стала міцнішою.
І тоді я зрозумів, що миритися рано, що я побачу дітей. Відчуття, що ранок для нас не наступить, зникло.
І дійсно, ми вийшли звідти. Відступили під Гуляйполе. Нам дали два тижні на те, щоб батальйон зібрався. А потім, одного дня приїхав замкомбата і сказав, щоб розвідка збиралася і висувалася в село – сусіднє, звідки ми виривалися.
Висунулися, зайняли будинок, переночували. Зранку 19 травня вибралися на позиції… Ауді легкова перед нами пройшла, а ми на Паджеро уп’ятьох наїхали на противотанкову міну. І це сталося швидше, ніж кліпають очі. Бо я бачив Ауді і за секунду вже був у темному просторі.
Я сидів біля дверей, отямився на вулиці. Автомат з одного боку, люди з іншого. Машину розірвало з правого боку. Серьожа лежав з відірваною ногою. Другої майже теж не було. Ще шматок автомата йому в ногу вліз. Крики. Саша – водій – лежав і ми думали, що він вже не живий. У мене текла кров, я не бачив лівим оком. “Куба”, його Назар звати, у нас був медиком. Зараз він у нас в батальйоні бойовий медик. А п’ятим був “Чудо”. З іншого підрозділу. Дійсно “Чудо”, бо на ньому ані подряпини.
“Куба” кликав мене. Тоді я вперше побачив картинку в чорно-білому кольорі. І звуки чулися, як ультразвук. Просто не розумів, що відбувається. Ми з “Кубою” діставали Саню. Я це робив на автоматі. Він залишився живим, але втратив око.
Серьожа там помер. Хоча “Куба” за нього довго боровся. Напередодні у нас з “Сиротою” – це позивний Сергія – був конфлікт. Перед смертю він сказав “Кубі”: “Скажи “Молдавану”, щоб на мене не ображався”.
Потім, замість ВЛК, мене повернули на позиції. Але я дізнався, що не так все має бути… Мої командири подали мене в СЗЧ (самовільне залишення частини). Через півтора місяці мене відправили у військовий госпіталь, той самий, який відправляв мене без лікування назад. Тепер вони сказали, що моя травма переросла у хворобу, але коліно прочистили.
Потім я повернувся на позиції, потрапив під обстріл з АГС – влетіло в ту саму ногу. Я вірю в Бога і мені здається, це він натякає на те, щоб я вже трохи поберіг себе.
19 травня ми підірвалися, а 23 травня у моєї дружини день народження. Сиділи за столом і я просто переварював все, усвідомлював, що цього вже могло не бути. Що ці люди могли зібратися, але привід у ці дні вже був би інакшим…
Як ти любиш відпочивати?
Щоб мене ніхто не чіпав люблю. Сісти за кермо, увімкнути музику і їхати. Взяти попутника – кого-небудь, якщо людину потрібно підвезти. Можу в більярд сходити пограти, люблю більярд. В сауну можу поїхати сам.
Як опишеш свій характер?
Я незручний. Мені з моїм характером не складно, людям складно зі мною.
Якщо я кажу ні, – то вмовляти мене немає сенсу. І якщо треба когось вмовляти, то мене це починає дратувати. Я, як поїзд, – хто сів, той поїхав, хто не вирішив – залишився на пероні.
За що ти можеш покарати своїх дітей?
Я завжди на їхньому боці. Я їхній союзник, захисник і гарант у будь-якій ситуації. Навіть якщо вони не праві. Навіть якщо я знаю, що вони не праві. Навіть якщо я на власні очі бачив, що вони не праві, я все одно на їхньому боці. Але за брехню вони отримають.
З тобою є сенс сперечатися?
Якщо є аргументи – будь ласка, вступайте в гру. Я не керуюся фразою “Я так сказав”. Слухаю вагомі аргументи.
Де береш натхнення?
В ліс ходжу. Мені самому добре. Якщо якийсь собака вчепиться чи звідкись візьмется кіт, мені буде добре. Я люблю всіх тварин.
Чого ти боїшся?
Уже нічого.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Я не прийшов сюди, мене доля привела. Я добився реабілітації для себе в лікарні, але перед цим мені мали дістати осколки, з якими я півтора місяці продовжував не просто жити, а й служити. У палаті зустрів головного сержанта по забезпеченню мого батальйону. І він запитав, чи не хочу я поїхати в Дюссельдорф. Розпитав, чи займаюся спортом, подзвонив “замполіту” і каже: “Ти мене викресли, я не поїду. Впиши Кобиляну, хай він їде”. Потім мені пояснили, що поїздка у Дюссельдорф – це не просто так. Спочатку потрібно приїхати у Львів, пройти відбіркові змагання, потрапити в збірну… Я розумів, що тут люди з пораненнями, але не думав, що настільки.
Коли приїхав – ці хлопці мене надихнули. Я дивився на них і розумів, що деякі проблеми в житті взагалі не можна вважати проблемами. А у них ще й почуття гумору, ентузіазм.