Костянтин Копелюк з Волині. Отримав поранення і втратив частину стопи на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу у липні 2022 року. Має неконфліктний характер і вважає, що сварки можуть психологічно зламати людину. Обожнює поїздки в гори і відчуття спокою там. До повномасштабної війни працював барменом.
Про себе. Характер у мене дуже спокійний. Мене дуже складно вивести з рівноваги, але коли, до прикладу, ми граємо у командні види спорту, відбувається якась суперечка, екстрим заводить, стає складно змовчати. Але розумію, що ця вся суперечка шкодить команді. І шкодить самій людині. Вона навіть може психологічно зламати. Можна накрутити себе, мовляв: «А чому вони на мене гонять? А що таке? Я ж граю». Я намагаюся бути стриманим. Деколи виходить, деколи не виходить. Дружина каже, що їй пощастило зі мною. А я їй навпаки говорю, що мені пощастило з нею, вона теж спокійна.
Єдине, що мене може роздратувати — сильна перевтома і якась конфліктна ситуація в цей момент. Насправді, мені простіше змовчати, уникнути конфлікту. Я краще поступлюся, а наступного дня на спокійну голову, можна все обговорити, вирішити, що трапилося і хто був неправий. Я вмію визнавати свою неправоту і вмію просити вибачення.
Про захоплення. Обожнюю поїздки в гори. Мені подобається душевний спокій, який я там відчуваю. Люблю жити у невеличких будиночках серед полонини, щоб виходити зранку і відчувати колорит цієї місцевості.
Мене дружина підсадила на гори. Вона дуже любить подорожувати, не може всидіти на місці. В горах відчувається відновлення.
За спеціальністю я лісник, але працював барменом у місцевому закладі. Мені дуже подобалася барменська справа з усіма трюками з пляшками. Але після травми не можу повернутися у професію — потрібно 14 годин бути на ногах, для мене це вже складно.
Про армію і війну. У 2019 році я закінчив лісовий коледж і одразу призвався в армію. З 2019 до 2024 року, коли я звільнився, цивільного життя мав лише девʼять місяців — між строковою службою і війною.
Мені було не надто тяжко знову повернутися до війська — я молодий, та й часу відвикнути було небагато.
З перших днів повномасштабної війни я опинився на Київщині: Бородянка, Макарове, Буча. А потім ми поїхали на Миколаївщину, звідти в Ізюм, а вже потім Бахмут, Соледар.
Війна неслася з такою силою і швидкістю, що не було часу думати про те, як її сприймати. В мене по десять діб не було можливості виходити на звʼязок з рідними, усіх загиблих і поранених сприймаєш, як наслідок війни. Налаштовуєшся так, що війни без загиблих не буває, інакше, це неможливо витримати. Не було часу думати про підтримку. На той час підтримкою було моє відділення, хлопці, які були поряд. Вони стали дуже рідними. Вони ж були і мотивацією йти вперед. А ще мене мотивували хлопці, які залишалися у боях на “Азовсталі” — у повному оточенні, але продовжували битися.
Зі мною служив побратим з моїх країв, він час від часу панікував і його забирали з позицій, то він допомагав тим, що дзвонив до батьків, казав, що зі мною все нормально.
Ця війна така страшна, що дзвінок додому міг коштувати життя. Я намагався дзвонити, коли не було активних боїв, щойно хтось брав слухавку, казав, що живий і завершував дзвінок. Перед виходами, попереджав рідних, що буду не на звʼязку.
Але якось біля Ізюма нас підняли вночі, наказали швидко збиратися. Я був кулеметником, тож зібрав речі, кулемет, патрони і навіть не мав часу написати повідомлення. Вимкнув телефон. Тоді мене не було на звʼязку одинадцять діб. Ми були в Ізюмському лісі, там зовсім не було звʼязку.
Але там був свій кайф. Першого ж дня ми наткнулися на групу противників. Це було 1 травня — одне з улюблених росіянами свят. Вони приїхали цивільними машинами в ліс просто смажити шашлик. В нас тоді був один загиблий, а в них, мінімум, троє і двоє поранені.
Той ліс був настільки густим і щільним, що росіяни чіпляли між деревами датчики, повз які коли хтось проходив, їм це спрацьовувало і завʼязувався бій. То я додумався одного датчика накривати фольгою від пачки цигарок, щоб не було сигналу. Так ми й пересувалися.
На такі датчики наткнулася наша третя група, яка йшла до нас на допомогу. Близько пʼяти хлопців тоді загинуло.
Я не вірю у відчуття долі, але знаю одне — якщо Бог перевернув сторінку на твоє імʼя, значить щось станеться. Ти ніколи не знатимеш, коли він переверне цю сторінку.
Про поранення. Це сталося 1 серпня 2022 року. Я просто відпочивав і почався артобстріл. Ще подумав, раз почався артобстріл, значить п***ри не лізтимуть. Я почув приліт і відчув свербіння в нозі. Подивився, і побачив, що з ноги сталася розочка — наклав турнікет. На адреналіні дійшов до поста спостереження, попросив викликати евак.
Перша машина еваку заглухнула. Її трохи підшаманили. Та в дорозі нас накрили касетними бомбами і машина заглухнула остаточно. Але приїхала інша машина, куди мене перенесли. Від отримання поранення до евакуації минула година.
Я розумів, що в мене буде ампутація, бо з того, що сталося з ногою, не вийде її вберегти. Сам собі сказав: “Чого горювати? Що сталося, те сталося. Я розумів, куди йду і що може статися”. У перший день повномасштабної війни я сам собі сказав: “Якщо не моя війна, то не моя країна”. Я не хотів прожити марне життя. І розумів, що з війни можна повернутися або пораненим, або загиблим.
Про вплив війни. Перший час я відчував, що участь у бойових діях на мене вплинула. Я був нервовим, міг різко чи голосно говорити, не спав ночами через переживання і флешбеки. Мені казали, що коли засинав, уві сні говорив: “туди не їдьте, туди не йдіть”.
Я працював з психологом, який також мав досвід бойових дій. Він допоміг впоратися з цим нервовим станом. Він просто слухав, розумів, про що я говорю.
Найкраща терапія для мене — це заняття спортом. Настільний теніс, де треба концентруватися на мʼячику і командні види спорту. Я люблю такі двіжухи. Колись я грав у пляжний волейбол, тож, вирішив грати у волейбол сидячи. А коли на відборі побачив баскетбол на кріслах колісних, зрозумів, що я його колись спробую. Це такий осередок свого. Коли навіть я сидів на трибунах, просто дивився на гру, розумів, що моя душа з ними. Я це все відчував.
А ще полюбив сплав по річках.
Про прийняття травми. Я намагався налаштовуватися на те, що все буде добре. Мені дуже допомагала дружина, яка підтримувала, підказувала, створювала все для того, щоб мені було комфортно. Вдома був ковчег доброти і спокою. Родина мене підтримувала і побратими, які залишилися воювати. Хлопці казали: “Ми розуміємо, що ти не повернешся на фронт, але нам потрібна підтримка з тилу”. А ще дуже допомогло те, що я майже одразу став на протез і пішов на тренування з настільного тенісу. В січні я повернувся з США після протезування і після свят вже займався тенісом.
Настільним тенісом я займався й до війни. У 2019 році, якби не пішов в армію, мав би вже кандидат в майстри спорту. Мені дуже подобалось тренуватися ще й тим, що мій тренер, який привів мене в школу, колишній військовослужбовець, учасник АТО, ООС. Ветеранське оточення — це острівець розуміння.
Після Ігор Нескорених хочу розвиватися у настільному тенісі. У нас в Ковелі має відкритися ветеранський простір, хочу допомагати ветеранам. Хочу просто продовжувати жити.