Євген Тюрін родом з Донецька. До лав Національної гвардії України доєднався ще у 2017 році. Воював на сході, а після повномасштабного вторгнення – брав участь в обороні Києва. Євген зізнається, що його завжди захоплювала робота розвідки, саме через те, наскільки вона є важливою у війні. Після поранення продовжує активно займатися спортом, бо в цьому бачить нові можливості.
Про випадок, який змінив характер. Я займався велоспортом: шосейні перегони і по бездоріжжю. Якось ми їхали на змагання в Марʼїнці, з хлопцем з іншої команди ми дуже добре себе показали. Назад поверталися дуже виснаженими. Я їхав останнім у колоні. Подув сильний вітер і дуже штовхнув нашу колону на великах. В мене різко звернулося колесо, з нього злетіла спиця. Коли я зупинявся, щоб показати, що трапилося, мене ззаду збила машина. Але на адреналіні я не розумів, що відбулося, сів на велосипед і поїхав далі. Лише згодом мені стало погано, а в лікарні виявили струс мозку.
З часом я зрозумів, що під час удару втратив свідомість на кілька секунд. Не памʼятаю моменту, коли мене “включило”. До цього я був спокійним і більше вислуховував людей. Вони могли мені виговорюватися, але я нічого не радив. Часом навіть думав, що не варто висловлювати свою думку на ту чи іншу ситуацію. Після цього випадку я став активнішим, упевненішим у собі, більше висловлював свою думку, навчився відстоювати своє бачення.
Про життєве правило. Я швидко приймаю рішення. Бо саме швидкі рішення, як показує життя, виявляються найвірнішими для мене. Я досить стресостійкий. Так, можу спалахувати, але умію знаходити вихід із складних ситуацій та давати конкретику. Якщо я чогось не розумію, то знайду людей, які мені пояснять.
Ще зі служби зрозумів, що немає нічого страшного у тому, щоб звертатися до підлеглого з питаннями, якщо чогось не розумію і він знає краще.
А ще я лінивий, відтак, у роботі намагаюся максимально автоматизувати процес. Спілкування з абсолютно різними людьми по службі мене дуже навчило розбиратися у людях і розуміти, що до кожного має бути свій підхід.
Про життя у Донецьку. У 2014 році я закінчив бакалаврат та пішов навчатися на магістратуру. Навіть не думав, що буде такий складний час з окупацією міста. Коли стало зрозуміло, що окупація надовго, я почав дізнаватись як перевестися, щоб отримати нормальне навчання і зрештою мати дійсний диплом, а не такий, які видавали у так званій “ДНР”.
На жаль, це все затягнулося надовго, було багато нюансів з виїздом. Планував виїхати до Краматорська, але там виявилися заповненими гуртожитки, та ще були різні моменти, через які я залишився вдома, закінчувати магістратуру. Мені залишалося кілька місяців.
Був час, коли я шукав себе в Києві. Тоді стикнувся з тим, як приймали переселенців з Донбасу — до нас була недовіра, багато хто був невдоволеним. Доходило до того, що мене — студента, звинувачували в тому, що мало не я власноруч не пускав українську армію звільняти Донеччину. Люди судять з телевізора, чи з якоїсь однієї ситуації, яка породила упереджене ставлення до всіх переселенців.
Я працював на меблевій фабриці, у колцентрі. А коли зрозумів, що не можу знайти хорошу роботу, вирішив піти на контракт у 2017 році.
Про армію. Я прийшов на посаду навідника, але навчався, розвивався, дійшов до посади — командир танку. Прослужив танкістом близько чотирьох років. А згодом перейшов у розвідку. За рік до повномасштабної війни тренувався з хлопцями, набував досвіду, переймав знання, максимально вивчав цей напрямок. Я прагнув правильно і добре виконувати поставлені задачі, вміти вірно розставляти пріоритети. До прикладу, в танкістах я так добре не розбирався у топографії, як довелося це робити серед розвідників, але хлопці, які були поруч дуже добре усе пояснили, максимально доступно. До того ж значну роль відіграє фізична форма — потрібно було себе постійно підтримувати. Дуже багато треба ходити, бігати.
На цій роботі я відчував себе на своєму місці. Мені дуже хотілося служити, розвиватися. Я фанатів від роботи диверсійних груп. Це така непомітна робота, яку ти виконуєш, але потім дуже відчутні її наслідки. До прикладу, знизити противника, зробити так, щоб він не доїхав до наших позицій, пошкодити техніку, яка не зайде чи не доїде, знищити бойовий комплект противника… Це дуже цікаво, адреналіново, продуктивно. Така робота дуже заводить.
Про поранення. У червні 2022 року, під час бойового виходу у Попасній, отримав поранення. Я подзвонив мамі наступного дня з лікарні Часового Яру, взявши телефон у медсестри. Сказав, що в мене все добре, тільки є невеличка проблемка. Потім мене доправили до Дніпра. Водій швидкої на повній швидкості по Дніпру гнав, а в мене припинило діяти знеболювальне і я відчував усі ями. І в Часовім Яру, і в Дніпрі ногу мені не ампутували, лише почистили тканини. Навіть казали, що вдалося зрештою її зберегти. Але не помітили в ній кулю. Потім мене переводили до Львова. Дорога туди була важкою.
Мене переносили на гнучких ношах, зачепили апарат Ілізарова на нозі, у мене порвалася судина і відкрилася кровотеча. Мені навіть турнікет заново накладали, після чого стало значно легше. Але після цього випадку в мене піднялася температура і почали рватися судини, легше не ставало зовсім. За тиждень сказали, якщо ситуація не зміниться, доведеться ампутувати ногу. Тоді відкривалася ще одна кровотеча. Зрештою, рішення було прийняте.
Спершу я подумав, що нарешті ця нога мене не турбуватиме. Тоді до мене підходила медсестра-анестезіолог, лікар, казали, щоб не переживав, що все буде добре. А мені так легко було, нічого не боліло, знеболювальні діяли, я жартував…
… до наступного дня. Все повернулося знову: температура, запальний процес, ніхто нічого не розумів. А в мене вище стегна пройшла куля, не дійшовши до кісток, застрягла з зовнішнього боку. Чомусь її не виявили одразу.
Днів за десять стабілізувався. І почалися фантомні болі: пʼятка “горіла”, пальцями ніби ворушив, під коліном чухалося… Говорив з хлопцями, які також мали ампутації, вони радили працювати з фантомними болями, говорити самому з собою, пояснювати, що ноги немає, тож немає чому боліти. Я сідав на ліжко і просто дивився, щоб мозок скоріше адаптувався і зрозумів, що ноги немає. Після отримання першого протезу, фантомні болі почали зникати.
Весь час мене підтримували батьки і дівчина, — саме та, яка була медсестрою-анестезіологом в госпіталі. Вона до мене приїжджала в реабілітаційний центр, відвідувала, мені було приємно, захоплювало те, що нам було цікаво разом. Розуміння, що навіть у такому стані, без ноги, я їй подобаюся, було певною мотивацією швидше стати на ноги, максимально гарно ходити. Згодом вона стала моєю дружиною. Зараз у нас є однорічна донечка.
Про зміни після війни. Війна змінює усіх і однозначно. Мені дуже хочеться повернутися назад, бо розумію, що маю досвід і він важливий. Я розумію, що хочу зробити ще більший внесок у захист нашої країни.
Про нове бачення життя. Я дуже засмутився, коли зрозумів, що не зможу повернутися на службу, не зможу виконувати у повному обсязі завдання, не зможу бігти. Щоправда, згодом я дізнався про те, що є в армії хлопці навіть з високою ампутацією.
Вже після одруження, мене дружина вмовила переїхати до Львова, за умови, що ми знайдемо, куди мені перевестися. Виходячи зі своїх знань та умінь, я розумію, на які посади можна претендувати.
Про спорт. Мені дуже цікаво шукати для себе щось нове. Це в мені підтримує вогник. А ще, знайшовши нові напрямки, можу підказувати іншим. Мені важливо допомагати, щоб людина не зчахла.