Артур Милін до повномасштабної війни і зараз працює в Академії наук у Києві, має ступінь кандидата хімічних наук. У складі наукової команди двічі вигравав гранти на проведення досліджень і став стипендіатом президента для молодих учених. Захоплюється паверліфтингом. Тренується сам і допомагає іншим досягати результатів.
Про себе. Останнім часом замислювався над тим, що для мене справді важливо. Є люди, які прагнуть визнання, багатства чи уваги, але я збагнув, що зараз найбільший спокій та умиротворення мені дає те, коли в моїй родині все гаразд, робота є продуктивною, а для занять улюбленим спортом є час та здоров’я. Можливо, це пов’язано з війною, але зараз мені достатньо знати, що близькі в безпеці, а життя рухається вперед. Водночас це не означає, що я не маю цілей — вони є, просто пріоритети стали чіткішими.
Мені не потрібно багато людей поруч, але я не одинак — мені комфортно працювати в парі. На навчально-тренувальних зборах мене поселили з Владом (Владиславом Капканцем), і ми швидко знайшли спільну мову. Він спокійний, і разом нам було комфортно.
Подібний товариш був у мене і на Майдані — людина, на яку можна покластися. Завдяки йому мій оглядовий кут розширювався зі 180 до 360 градусів, бо ми завжди прикривали один одному спини.
Так склалося і на війні. Там поруч був Макс, і з ним я почувався впевнено. Навіть під обстрілами було легше — бо я знав, що не сам.
Про бажання. До восьми років я жив у селі на Дніпропетровщині, а тоді переїхали в Дніпро. Ще років через десять переїхав до Києва. І ось, вже як наближався до чергового десятиріччя на новому місці думав, чи не переїхати мені кудись ще. Я мало подорожував, бо короткі поїздки на тиждень чи два не давали мені відчуття повноцінного досвіду — усе здавалося поверхневим, встигаєш відвідати лиш найпопулярніші місця. Тому я завжди бачив подорожі інакше: не як короткий відпочинок, а як можливість пожити в іншому місці місяць, пів року чи навіть кілька років.
В мене склалося враження, що до емігрантів добре ставляться у Канаді, тож, налаштовував себе, що можна туди переїхати. Уявляв, що декілька років прожитих у Канаді могли б дати мені новий досвід, інший погляд на світ, який, можливо, я згодом зміг би імплементувати у себе вдома. Вирішив вивчати англійську. До цього базові знання мав, але не розумів, для чого її вивчати, якщо, навіть працюючи науковцем, її не було, де застосовувати. Нас не відпускали за кордон, на конференції, через страх втрати молодих вчених. А тепер я їду в Канаду на Ігри Нескорених. Ця ситуація як зайве нагадування, що з бажаннями треба бути обережним, або точніше пояснювати всесвіту, що саме ти хочеш!
Про професію. У науково-дослідному інституті я працюю з 2012 року, відколи після університету в Дніпрі вступив до аспірантури. Ми не просто займаємось теоретичними розрахунками — наша робота спрямована на отримання практичних результатів. Часто це різні напрями, але головне, що ми створюємо реальні продукти, реєструємо патенти й працюємо над тим, що має актуальне застосування.
У хімії є свої нюанси — робота з токсичними речовинами, контакт із небезпечними матеріалами, але мене захоплює саме процес. Для нас важливий не просто набір цифр чи визнання, а можливість побачити, відчути, випробувати те, що ми створили.
Завдяки цій гнучкості ми змогли змінити свій напрям і зараз працюємо над розробками, які можуть бути застосовані в обороноздатності нашої країни. Це вже не просто наука, а внесок у виживання та майбутнє.
Саме тому мені складно наважитись на зміну роботи, про що мене спонукає задуматись нещодавно отримана травма. Для мене важливо вкладати сили в щось вагоме, працювати над дослідженнями, які матимуть значення навіть через роки. Іноді, навіть незначна, дотичність до цих процесів приносить мені відчуття причетності до чогось справді важливого.
Про революції. Думаю, моє відчуття патріотизму зародилося ще в дитинстві. На мене сильно вплинули розповіді бабусі про Голодомор, про те, як у Радянському союзі за необережне слово чи навіть жарт могли відправити в табори. Це показало, наскільки важливо вчасно відстоювати свої інтереси, не бути байдужим, бо якщо цього не робити, ситуація може зайти надто далеко, і тоді боротися з наслідками буде значно важче.
Ще у 2004 році, під час Помаранчевої революції, я цікавився тим, що відбувається, хоч і був ще школярем. Тоді символіка революції була досить розповсюдженою, і я теж прикріпив помаранчеву стрічку на свій рюкзак. Пам’ятаю, як вчителька її зрізала. Не думаю, що це було її власним рішенням — швидше за все, просто намагання не допустити політики в школі. Але сприймалося це як вказівка зверху — прибирати будь-які символи, хоча всі чудово розуміли, що ця революція була правильною, бо йшла проти недолугого Януковича.
Під час Революції Гідності 2014 року я був у складі Правого сектору. Для мене це був не просто протест, а бажання захистити людей від несправедливого насильства, з розумінням, що іноді краще, аби я і ще одна людина отримали по одному удару, ніж одна людина отримала два удари і загинула. До подій в лютому я не жив на Майдані, а приїздив з гуртожитку, моя роль полягала в тому, щоб підтримувати оборону і не давати “Беркуту” прорватися через наші блоки.
Памʼятаю момент, коли “Беркут” таранив протестувальників, страшно було, відбувалася маленька, квартальна війна, а поряд були дівчата і вони цілували незнайомих хлопців, щоб підтримати. Картина яку не щодня побачиш, але тоді здавалось все дуже серйозним, на межі життя і смерті, ми і уявити не могли, що на нас чекатиме далі. Запам’яталось як в МакДональдсі в центрі Києва, то був наш притулок після спалення Будинку профспілок, мені напарник вистриг першого мого оселедця. Але в голові лишилася картина з викладеними на Хрещатику тілами загиблих протестувальників. Здавалося, що це нереально. Декілька років я не ходив на Майдан. Не дивився жодного фільму про Революцію. Майдан багато у чому змінив бачення.
Насправді, страшні речі, які бачив на Майдані і на війні, намагаюся не переказувати, щоб вони не карбувалися.
Про національну силу. Мене іноді дивують розмови на кшталт “якби не було росії…”, адже всього кілька десятиліть тому більшими ворогами для нас були німці. Суть в тому, що як нація, ми маємо бути завжди в тонусі, постійно сильними, незалежно від того, чи є зараз загроза і з якого боку кордону. Паркан на кордоні з росією не вирішить всіх проблем. Нам потрібно будувати свою силу, створювати потужну армію, годувати її, забезпечувати, поважати її.
Також важливим є розвиток освіти, науки та технологій. Високотехнологічною зброєю воювати значно ефективніше, ніж піхотою. Сила вчених і технологів здатна створити такі рішення, які можуть змінити хід війни без необхідності великих людських жертв.
Важливо формувати в дітях любов до своєї країни, бо з них все починається, і один з вдалих способів, на мій погляд — це подорожі. Коли діти відвідують різні регіони, вони починають прив’язувати ці місця до спогадів, бачити їх особливості, знайомитися з людьми, що там живуть. І ці міста, ці люди стають для них ближчими в серці. Так вони розуміють, що відмінностей між різними частинами країни не так вже й багато, а наша земля — єдина і рідна для всіх.
Про війну. Вечір 23 лютого був напруженим. Я провів його в «Мусафірі», а перед тим довго вибирав книгу в сусідньому магазині. Знайшов одну, яка мені сподобалася, але вирішив: якщо завтра війна не почнеться, то її куплю, а якщо почнеться — часу на читання вже не буде.
Війна для мене почалася о четвертій ранку, коли зателефонував друг і сказав: «Це почалося». Я відповів: «Якщо почалося, навіщо ти мене будиш? Мені треба виспатися, щоб бути повним сил для війни».
Рішення піти до військкомату, мабуть, і стало відповіддю на питання, яке давно не давало мені спокою: що для мене дім? Село, де народився? Дніпро, де провів юність? Київ, де жив на той момент? І коли я стояв на захисті свого району, Святошинського, зрозумів — це моя домівка. І це відчуття тільки закріпилося, коли я повернувся сюди після реабілітації.
Я потрапив до складу 131-ї бригади. Перші два місяці ми сиділи на Ірпінському напрямку, але нас не залучали — всі були «зелені». Дякувати механізованим бригадам ЗСУ, ворог далі Ірпеня не просунувся. Коли росіяни відійшли від Києва, ризики трохи знизилися, але після місяця на позиціях хлопці вже почали хвилюватися. Було розуміння, що активні бої тривають на півдні та сході. Це помітило і командування, тож почали відбирати найбільш витривалих і мотивованих, хто був готовий їхати в гарячі точки. Так із нас сформували першу зведену роту 131-го батальйону, і після місяця злагодження нас відправили на схід.
Там ми потрапили в 24-ту бригаду, і завдання, які нам давали, виявилися надто складними. У перших боях ми зазнавали важких втрат — нас кинули в Комишуваху, де ми не орієнтувалися, без належного супроводу. Було дуже прикро, що все відбулося саме так, але на той час так і воювали.
Потім наша «подорож» по бригадах продовжилася: ми воювали в складі 80-ї, 111-ї бригад, можливо, ще якихось, бо командування змінювалося, і для мене все зливалося в один потік.
Про травму. Коли я вперше побачив своє фото без ноги, здалося, ніби це фотошоп. Мозок просто не міг цього усвідомити, наче таке взагалі неможливо. І це відчуття досі мене не полишає. Часом, коли бачу людей без кінцівок, всередині ніби спрацьовує якийсь захисний механізм — мозок не хоче в це вірити. Навіть на себе дивлюся і ловлю думку, що це якась магія, що ногу просто «замалювали».
Коли після вибуху я впав, то подивився на ногу — стирчала кістка і білий нерв. Я торкнувся до нього і відчув пульсацію. Було відчуття, ніби це відбувається не насправді, а уві сні. На той момент мені було 32, і я подумав, що люблю всіх, але все ж прикро, що не дожив до 33 років, віку Христа.
У дитинстві я не був особливо активним чи агресивним, але так склалося, що через певні ситуації майже кожні п’ять років щось лікував в операційних. Тому, коли потрапив туди з травмою, мені, мабуть, було трохи легше її прийняти та ставитися до лікування спокійніше.
Завдяки цьому досвіду прийняття травми та втрата ноги пройшли простіше. Є речі, які міг би робити з обома ногами, але ж і не робив. Тож зрозумів, що головне – правильно адаптувати навантаження.
Щоправда, були моменти, коли, наприклад, хтось сідав на ліжко біля мене в лікарні, а я ловив себе на думці: “Там же мала бути моя нога”. Був період фантомних болів. Я сам із собою говорив, переконував, що немає чому боліти. Дуже боявся підсісти на знеболювальні. Одну ніч терпів, на другу просив пігулку.
Я не поспішав із реабілітацією, давав собі час “похворіти”. Мені пощастило, що я не був сам. Мама була поряд, друзі приїжджали навіть з інших міст. І досі ніхто з мого оточення настільки не зважає на відсутність ноги, що нічого не змінилося у ставленні до мене чи у сприйнятті. Насправді, голова витіснила негативні думки. Я розумію, що є тільки зараз і тільки тут.
Про мислення. Причин, щоб знайти смуток зараз дуже багато: війна, втрати, стосунки, люди, байдужість, влада. Засумувати можна від всього. І я почав розуміти, що є люди, з якими ми не однодумці, в нас різні погляди і ми можемо сваритися. Я цього не хочу. Вирішив концентруватися на однодумцях, оточувати себе ними, як колом захисту від втомлених війною персонажів та концентруватися на позитивних дрібницях. Інакше, можна зʼїхати з глузду.
Про підтримку поранених. Коли до мене звертаються за порадами для когось, хто також отримав поранення, перше, що я кажу — “Довідник військовослужбовця після поранення”. Одне з перших питань, яке виникає в багатьох після поранення: “Мені відірвало ногу, як далі жити? Треба збирати гроші”. Бо на війні про протезування не думаєш, на війні взагалі про поранення не думаєш. Там або загинеш, або виживеш. Подумати про поранення неприємно. Але цей довідник дає відповіді на багато питань, які виникають після поранення.
Коли я повернувся до цивільного життя, вже було багато реабілітованих військових з пораненнями, якими я надихався. Їхній пройдений шлях став для мене новим, але, бачачи їх, я зрозумів, що, можливо, і мені вдасться пройти цей шлях. І навіть не знаю, чи сприймають мене так, але можливо, так. Я бачу для себе дуже багато прикладів, які надихають мене не зупинятися і жити нормально, можливо і я є таким прикладом для когось.