Invictus Games Vancouver Whistler 2025 presented by ATCO and Boeing 8-16 лютого 2025 року

ПРО НАС

Edit Content

“Нас в палаті було шестеро — підтримка один одного відіграла значну роль”, – Євген Каус

Євген Каус родом з Херсонщини. Каже, що до служби й не знав, яке Чорне море, бо любить рідне Азовське. Звик все життя працювати, а після поранення бачить себе у сфері реабілітації і тренування для ветеранів.

Про себе. Ячоловік, батько трьох дітей, маю двох синів та доню. Думаю, що я добрий. Мене важко вивести на агресію.

Займаюся греблею на ялах в Одеській області. Пазли складав, коли світло вимикали. Але все залежить від настрою — часом хочеться чимось активним займатися, часом хочеться щось перебирати спокійно. 

Через поранення я багато часу відлежав — треба рухатися. А до поранення в мене й не було вільного часу, завжди був зайнятий. Як каже моя мама: “Немає такого: не можу, не хочу. Є треба”. Я один в сімʼї і мене виховала одна мама — я привчений до роботи. Вона сама працювала на кількох роботах, а все господарство було на мені. Енергії було багато. Зранку до вечора працюєш, помагаєш, ввечері йдеш в клуб, а зранку знову встаєш, і до роботи. Психував, коли друзі йшли гуляти, а я мав пасти гусей, курей. Якось кинув каменюку і зламав гусці лапу. Довелося брехати, що вона сама заплуталася й зламала.

До війни. Я завжди працював на кількох роботах. Дім же був вільний (зараз рідний район Херсонщини окупований), то я ніколи вдома не сидів — треба було сімʼю утримувати. Часто їздив на збори військові. А у 2019 році пішов служити за контрактом. Я відчував, що буде більша війна. Між нами ходили чутки, що щось буде, щоправда, командування нічого не казало. 

Повномасштабна війна. Виконуючи завдання я піклувався про те, щоб вивезти родину з окупованого дому. Це було дуже складно морально. Росіяни коли окупували Херсонщину, одразу почали ходити будинками, де сімʼї військових жили. Тяжкувато родина виїжджала.

Про підтримку і прийняття травми. Поранення отримав 23 серпня 2022 року — на День прапора. У селі Олександрівка на Херсонщині був артобстріл, я бачив, що прилетіло в ноги, як вони на ганчірках теліпалися. Хлопцям кричав, щоб застрелили мене, бо не житиму таким. Я найбільше за все на війні боявся втратити ноги чи руки.

На День Незалежності прокинувся без ніг. Дружині не одразу сказав про поранення. Навіть, не памʼятаю, чи від мене вона дізналася, чи від побратимів. Мати точно дізналася не від мене.

З дружиною як зідзвонився, одразу сказав: “Шукай собі нормального чоловіка”. І зараз буває переклинює, можу таке сказати. А потім знову все ніби нормально. Я просто бачив багато ситуацій, коли жінки залишали поранених хлопців чи чоловіків. І я уявляю, що відчували ці чоловіки. Таке дуже страшно відчути. 

Перший час дружина була біля мене, а коли я навчився трохи справлятися і пересуватися сам, відправив її до дітей. Відтоді мені складно просити про допомогу, незручно і простіше самому. Не хочу нікого напрягати своїм становищем.

Мене годували ноги — працював на різних роботах, бігав то там, то там. А як втратив їх, подумав, що все, “гайки” мені. Діти ростуть, годувати треба, а як це робити. Такий відчай в мене був, зовсім не уявляв, що робити. 

Та мої діти не вважають мене інвалідом і це важливо для мене. Родина мене підтримувала, побратими. Нас в палаті було шестеро — підтримка один одного відіграла значну роль. А ще те давало сили, що я демонстрував хлопцям у палаті, що не падаю духом. Можливо, навіть надихав їх, бо вони мали апарати, але ноги й руки не втратили, а я без ніг рухався.

Важко і навіть страшно мені робилося в квартирі, де не було хлопців з пораненнями і я лишався сам на сам з думками. І дружина з дітьми поряд, хочеться з ними й туди сходити, й те зробити, а не виходить. Сам себе навантажував думками.

Я боявся показуватися на люди, соромився: це ж вони побачать, який я, подумають щось, чи скажуть… Було відчуття неповноцінності. Але треба виходити на вулицю, навіть іноді через не хочу. Рятувало те, що робив з дітьми уроки. Пів дня за тими домашніми завданнями проходило.

Сьогодні я дуже вдячний тим хлопцям, які мене витягнули, за порятунок. На жаль, більшості з них вже немає. 

Про суспільство та інклюзивність міст. Якось біля магазину в Южному (з 2024 року місто називається Південне) жінка намагалася всунути мені гроші. Я відмовився, звісно. Це було дуже незручно. Але через кілька днів ми знову зустрілися і тоді вона мені якусь подушку з фотографією песика подарувала. 

Загалом Південне для мене зручне за інфраструктурою, та був випадок, коли мене носили до стоматолога, бо в нього кабінет у будівлі без пандуса. Мене занесли в те приміщення і носили на другий-третій поверх до різних спеціалістів.

Насправді приємно, коли людина просто прикладає руку до серця, чи киває, коли ми зустрічаємося поглядами.

Я дуже хочу стати на ноги, пройтися, прогулятися з дітьми, не залежати від відключень світла. Ми живемо на восьмому поверсі. То доводилося і без ліфта спускатися. Три поверхи спускався на кріслі колісному, дружина підтримувала, а далі злазив з нього і спускався на руках. Підійматися важче.

Якось мені треба було о сьомій ранку їхати на зустріч, машина внизу чекала, але ліфт не працював. Ми через голову ОСББ спробували додзвонитися до ліфтера, а той відповів: “У мене робочий день починається о 9:00, нічого не знаю”. Довелося спускатися самостійно. Допоміг водій таксі. 

Про спорт. Ніколи особливо спортом не займався. А після поранення почав займатися стрільбою з лука для реабілітації. Мені тренерка з Одеси надіслала посилання на Ігри Нескорених. Так я тут і опинився.

Мені треба було кудись рухатися, щось робити, бо думки різні лізли в голову і погані теж. Я лук розглядав не як можливість зайнятися спортом, а як можливість відволіктися від цих негативних думок.

Про щастя. Мене сьогодні щасливим робить перебування у колі побратимів. Дружина, можливо, трохи ображається, що не тримаюся дому, але без цього я вже ніяк не зможу жити.

Прокрутити вгору