Студентка
Я з міста Лубни, Полтавської області, жила там з бабусею до 9 класу. На 10-й, 11-й клас батьки мене забрали до Києва, щоб я нормально вступила. Вже 12 років живу в Києві.
Насправді не могла уявити, що в мене життя складеться саме так. Я навчалася на факультеті кібернетики в університеті ім. Т. Шевченка. Мала бути системним аналітиком, але планувала далі будувати наукову кар’єру. Я дуже добре знаю історію України, тому долучалася до різних громадських активностей. Але мені постійно ставало погано в громадському транспорті або у натовпі, мені не вистачало кисню. Не могла уявити що я кудись піду двіжувати. Уявила.
Коли я планувала будувати наукову кар’єру, у нас були можливості виїжджати на подвійну магістратуру або подвійну аспірантуру до іншої країни. І я хотіла хоча б аспірантуру взяти подвійну з якоюсь ще країною. Хотіла поїхати повчитися і повернутися вже сюди. У мене країна завжди була тільки одна, і своє життя я з нею пов’язувала.
Майдан
Найперший вечір, коли студенти збиралися на Майдані, я пропустила, проспала. Прийшла наступного дня. Тоді не так мені треба був Майдан, як Майдану треба були люди. Хоча, деяких моїх знайомих, які раніше виходили на якісь акції виганяли з університету. Мені взагалі не подобався ні режим Януковича, ні політика Януковича, ні куди він намагався відправити країну. Я розуміла, що якщо буде якийсь великий антисистемний протест, то я в ньому візьму участь. Взяла.
На Майдані я багато де була. В громадському секторі Євромайдану новини зводила. В інфоцентрі розказувала, куди кому піти, кому куди поселитися. Потім мені сказали, посидіти в комендатурі на гарячій лінії. Я на ніч брала людей, селила їх в себе вдома, бо я з Києва. Мама була дуже щаслива. А сама йшла ночувати туди. В Профспілках підлогу помила двічі, бутерброди робила. Бачила, є робота, – треба робити. Треба цеглу носити – пішла носити. Треба бутерброди носити – пішла носити.
Мене подруга покликала в Мистецьку Сотню, бо я грала на п’яти музичних інструментах. А виявилося, що кастинг був не надто великий. Треба було приходити на організовані заходи. Я пунктуальна, організована, тому просто приходила, і мені сказали: “Все, ти тепер координатор”.
Після Майдану мене трохи “поплавало”, пів року десь поковбасило, бо я тоді побачила, як людей просто забивають ногами в асфальт. Я стояла на сходах Українського дому з подружкою, в синіх касках, з медичними наплічниками, а “Беркута” раптом погнали людей. І в нас було просто “шикарне” видовище. “Беркута” не церемонились з людьми. Якщо хтось падав, вони по ньому бігли – навмисно всі пробігали по тій людині, яка впала. Мені потім це снилося.
До війни я вже була готова. А на Майдані не була морально готова до такого. Тому що я туди не йшла когось бити. Я прийшла як плюс один, висловити свою незгоду.
Я якраз закінчувала четвертий курс, пішла на магістратуру вступати. Потрапила на першу перездачу в своєму житті. До того в мене був комплекс відмінниці, але факультет кібернетики дуже швидко обламав всім нам роги. З 16-ти кращих, яких вони відбирали по Україні, обдзвонювали, запрошували, в результаті після першого семестру поставили стипендію лише чотирьом. А всім іншим трійки вліпили.
На перездачу я прийшла в шортах, бо в мене за чотири години був потяг в Маріуполь. Але до Маріуполя я тоді не доїхала. Мені сказали, виходити в Бердянську, бо Маріуполь був не наш.
Я вчилася домедичній допомозі, бо мені на Майдані доводилось надавати домедичну допомогу, особливо під час гарячих фаз в лютому.
Моя бабуся мріяла вступити в медичний університет. Але її мама не пустила, бо в неї чоловік загинув на війні і перша дитина померла під час війни. Бабуся все життя страждала. Моя мама боїться крові, її сестра теж. А я з чотирьох років комусь дула на ранку, несла пластир, і бабуся “призначила мене медиком”. Оскільки я з нею жила до 9 класу, вона мене дуже вимуштрувала по медицині. Я вивчала на пам’ять довідники фельдшера, інші довідники, біологію. Я мала слово в слово, абзац в абзац переказати. Інакше не йшла ні гуляти, ні спати.
Перші роки війни
В Мене загинула близька людина в Іловайську. Кілька місяців я пробула в такому дивному стані, не дуже хорошому. Просто приходила на пари, сідала, дивилася в одну точку, пари закінчувалися, я йшла додому, лягала спати. Так десь місяці три. А потім приїхав мій інший знайомий. І розказав, як той загинув. Не знаючи, що то моя близька людина. Загинув він через відсутність достатньої кількості медичного персоналу. А в мене на той момент вже були знання. І я зовсім вже не могла сидіти вдома.
Спочатку влаштувалася комірником в ДУК. Там мені сказали: “Ти вже стільки курсів пройшла, починай викладати потроху”. Почала викладати тактичну медицину. І в 2015 році навесні я вперше поїхала в Дзержинськ. Зараз це Торецьк. Там ми аптечки роздавали, викладали такмед. І ми ще стоматолога привезли, тому що в хлопців після зими повилітали пломби, попсувалися зуби, багато видалень було. Лікарю потрібні були просто руки, асистент. Я асистувала стоматологу.
Мені запропонували поїхати парамедиком в ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь). Але ротацію посунули на сім днів. А в мене за ці сім днів чотири іспити. Їм не підійшло, що я затримаюся. Так в ПДМШ я не потрапила. Написала Яні Зінкевич. І написала Хоттабичу з ASAP RESCUE. І Хоттабич мені відповів перший. Так я поїхала з ASAP RESCUE. Парамедиком влітку 2015: Бахмут, Попасна, Майорськ, Зайцеве. Бахмут взагалі на той момент був мирним містом – алея троянд, Піца Челентано, купа машин ОБСЄ поряд.
В 2015-му було трошки більше роботи і гірше забезпечення. Часом доводилося купувати засоби за власні гроші. В 2016-му стало краще. Однозначно. Періодично, коли не було роботи, ми виїжджали на профілактику на блокпости: комусь глюкозу виміряти, комусь допомогти.
Насправді було важкувато поєднувати ці поїздки з навчанням. Їздила на канікулах, або знаходила час між навчанням. До того ж фактично, всю стипендію витрачала на свої поїздки. Добре, що жила з мамою, хоч за гуртожиток не доводилося плати. Першу свою форму я купила за свою стипендію. Ми такі були – цікаві. Влітку я закрила дві ротації. А потім інструкторством зайнялася.
Перше поранення
Потім я поїхала на наукове стажування, але почувала себе досить некомфортно, бо люди воюють, а я сиділа в Польщі, вчилася, на євростипендії. Мені наснився той близький, який загинув. Наснилося, що він живий. Я прокинулася і відчула, вперше за дуже довгий період, щастя. Було відчуття, що він живий. Бо до того в мене світ був якийсь неправильний. Коли йдуть молоді люди і такі світлі, красиві, а ти дивишся і думаєш: “А що тоді залишається? А в чому тоді сенс?”.
І я повернулася, написала, що хочу далі на ротації. Поїхала на зимову ротацію з ASAP. І міну зловила.
Мені подзвонили, сказали, що треба виїхати за важким пораненим. Я відрапортувала, що на точці, готова приймати. Ну ми і прийняли. Зв’язок був незахищений. Можливо нас прослуховували. Цей блокпост у сєпарів був пристріляний і вони туди відправили чотири міни. Одна міна впала там, де я сиділа. Мені скло повилітало в обличчя, осколок влетів в лоба, два осколки в руку залетіло. Водій сказав, що треба виходити з машини, я відкрила двері і впала обличчям в щебінь. Потім друга міна прилетіла, а як були третя і четверта, то ми вже сховалися.
Третя міна лягала дуже близько з бліндажем, і дерев’яні палі почали хитатися. Ми ще пожартували, що ще трохи і закопувати не треба буде, можна хрестик поставити і все.
Так трапилося, що тоді я була єдиним бойовим медиком на кілька кілометрів. Я там залишилася на ніч. Зранку мене забрали в Бахмут в лікарню. Там мені з руки дістали осколки, підшили.
Складний період
Я не бачила себе в армії. Просто, є такі часи, коли треба виконувати певну роботу. Якщо ти не будеш виконувати певну роботу, то горітиме Київ, горітиме Львів, горітимуть Чернівці, вони будуть так заходити місто за місто, викошувати його, знищувати. Я покаталася по Донецькій області, бачила як там все “красиво”, що до приходу росіян було краще.
Я розуміла, що можу виконувати цю роботу, бо я емоційне гальмо і коли навколо якийсь пи**ець, я не просто думаю, а думаю креативно.
2016-2017 роки я їздила на ротації в різні місця Донеччини.
В 2016 році я вже і в “Госпітальєри” почала їздити. Яна (Яна Зінкевич – командир Медичного батальйону “Госпітальєри”) проводила співбесіду. У 2017 році Яна мене затягнула ще в комунальне підприємство “Госпітальєри”, яке займалося навчанням спеціальних категорій населення, як надавати домедичну допомогу. Мене зробили начальником навчально-методичного відділу.
Коли мені було дуже погано, я лежала в мами на балконі місяць в спальнику, з яким їздила на фронт. Як треба не їла, не вставала. В мене була сильна депресія, як наслідок того, що мені неправильно полікували панічні атаки. Які, своєю чергою, виникли через велике навантаження. Лежала і кидала монетку – кидатися мені з 12 поверху чи ні. Загадувала на “орла”, а двічі випала “решка”.
Мама час від часу запитувала, чи мені щось хочеться. І цього разу запитала, чи мені взагалі хоч колись, хоч щось хотілося. Я згадала, що в дитинстві мені хотілося мати собаку. Кажу мамі: “Собаку хочу. Лабрадора”. Мама каже: “Добре, купимо тобі собаку”. Я знала про каністерапію і вирішила, що треба пробувати. Допомогло.
Депресію не прибрало, але його треба годувати нормальним кормом. Я пішла в ІТ-компанію на роботу. Гуляла з ним зранку і ввечері.
Велика війна
Перед 2022 роком у мене був період, коли я трошки попрацювала на спільну з хлопцем справу – ми займалися аптечками. І періодично проводили тренінги.
Але аптечки купували не так добре, чи ми їх продавали не так добре і це не прогодувало б нас обох.
Я розуміла, що буде велика війна. Промахнулась, думала, що вона почнеться десь квітні, з “зеленочкою”. В громадській організації “Український легіон” я закуповувала розхідні матеріали і вони в мене зависли – 24-те число, частина не виготовлена, частина на “Новій пошті”. А гроші за них сплачені. І війна на вулиці. Я думала, – війна закінчиться років через 20, а я ще буду ці гроші віддавати. Прийшло через два місяці.
В “Госпітальєрах” був визначений мені екіпаж, але хлопець з екіпажу мав патрулювати Київ, дівчинка надавала комусь допомогу, а я прилаштовувала собаку…
Коротше, я прийшла в військкомат. Показала УБД. Вони питають: “Стабілізаційні пункти розгортати вмієш?”, Кажу: “Вмію”. “Йди, розгортай”.
Мені дали тимчасове військове посвідчення з військово-обліковою спеціальністю “фельдшер”, де написали, що мене мобілізували, але не написали куди і посаду. Трошки побула в ТРО. А потім в Києві і області все затихло.
І в результаті пішла в “Госпітальєри”. Спершу поїхала на ротацію в Запоріжжя, а потім в Харківську область. Там ми виїхали за важкими пораненими і машина перед нами наїхала на протитанкову міну. Екіпаж тієї машини загинув. А в нас вже летіли залишки.
Тупий період реабілітації був. Я пошкодила одразу обидві ноги. І праву пошкодила значно гірше, ніж ліву. На ній розірвані всі зв’язки, які тримають гомілковостопний суглоб. Нога була синя і розпухла. Я стрибала на переламаній нозі, на оцих розірваних зв’язках. І розвинулась патологічна нестабільність. Загалом, багато проблем маю не лише з ногами.
Дуже важко не воювати, коли йде війна. Людей дуже не вистачає на фронті. А людей, які мають хоч якийсь досвід, ще більше не вистачає. Людей, які мають більший досвід, які можуть чогось навчити, щось руками робити, ще більше не вистачає. Людей, які мають хоч якусь освіту, ще більше не вистачає…
Чому в тебе позивний “Печенька”?
Ще під час Майдан я приносила з дому печиво, з родзинками смачне і оскільки я печиво не дуже їм, то його комусь згодовувала. Бачила якусь сумну людину, простягала їй і казала: “Печенька”. І мене потім один хлопчик почав так називати. Коли мені сказали, що треба вигадати псевдо, згадала тільки це.
Який в тебе характер?
Я насправді спокійна, але коли бачу щось, що мені видається дуже несправедливим відносно інших, то тоді в мене вмикається нарваність. А якщо мені треба щось за себе, то я така – піду посплю.
Поза армією ти хто?
До широкомасштабного вторгнення я планувала, що активно попрацюю, зароблю певну суму грошей і хотіла робити свій невеликий реабілітаційний центр. Який працюватиме по доказовим протоколам, який розбиратиметься саме у специфіці військової травми. А зараз в цьому ще більша потреба.
Справа у тому, що треба ще не тільки робити хороші реабілітаційні центри, а і вчасно, попри потік поранених, приділяти увагу кожному пораненому. Тому що зараз цього дуже не вистачає. Наприклад, контузії, дрібні осколки залишаються недіагностованими і нелікованими. Воно все накопичуються, а потім з кожним місяцем, роком їх стає важче лікувати.
Як ти уявляєш країну після перемоги, після війни?
Частина буде працювати на відбудову, частина житиме, як її жили. Ми ж чекали контрнаступу, щоб сидіти з попкорном і дивитися, як карти стають іншого кольору, що це вже наше. Ніхто не думає, як в цей момент медики без сну возять просто нескінченно поранених. Тому що наступ, це взагалі не красиво. Це не те, що карта гарненько змінила колір. Це бруд, соплі, сльози, кров, кал, сеча і все, що завгодно. Нічого красивого.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Якось з Veteran Hub мене запросили на фотосесію. Приїхала, а там Тарас Ковалик і каже: “Подивися на Invictus”. Я кажу: “Ні, в мене лапки”. А він відповів: “Там люди без лапок, а в тебе дві. Вперед”. Я думала подаватися на Invictus, але коли у форму прийду. Вирішила спробувати себе на відборі і подивитися як інші працюють. А мене обрали в збірну.
Я хочу гідно представити Україну. Вважаю, що це хороша можливість.