Футбольний фанат і військовий
Я фанат футболу і дуже вболіваю за «Динамо Київ». Крім цього, більше ніяких клубів не підтримую. В дитинстві займався в клубі ЦСКА в Києві. Потім його перейменували у клуб «Арсенал».
А за професією я військовослужбовець. Служу 13 років. У мене був вибір: піти у футбольну кар’єру, стати військовим чи сидіти на маминій шиї. Я обрав військову кар’єру, бо побоявся, що у футболі в мене може бути якась травма. Футбол – це ж дуже травматичний вид спорту. І на той час мати не заробляла таких великих грошей, щоб я займався футболом. Тому вирішив, що треба йти в армію.
Строкову службу пройшов в місті Севастополь. З Севастополя перейшов в Очаків. Завжди дуже хотів стрибнути на воду з парашутом. Це офігенний стрибок, самий крутяцький. Він не болючий.
Я служу в ССО. Нас готували до війни. Ми відпрацьовували різні моменти, наприклад, засідки, нальоти, закордонні техніки ведення бою, з різними видами зброї. У ССО ще ж треба дійти до полігону… До прикладу, 30 кілометрів пройти полями, з рюкзаком, автоматом, натерти трусами попу, натерти ноги… І це тільки в один бік. Але все треба пройти самому, щоб відчути і зрозуміти, що це таке.
У 2014 році ми поїхали під Харків, в район Слов’янська, Краматорська. Нас туди доправили літаком, а потім трьома гелікоптерами. На гелікоптерах я ніколи так не літав – ми летіли, як на американських гірках. Між полями і між високими деревами, щоб з ПЗРК не зняли наші групи. Пілоти – аси.
Тоді було багато втрат через поганий взаємозв’язок. Гинули навіть наші командири. Олексій Зінченко, Юрій Олефіренко. На честь одного назвали вулицю, на честь іншого – корабель. Багато матросів, старшин, офіцерів загинуло. Велика честь їм за те, що навчали нас.
Полон на окупованій території
Я і в тодішньому Артемівську був. Сьогодні усім відомий Бахмут. Там я потрапив до полону.
Того дня я і ще двоє військових вийшли на задачу з Артемівська, я був старшим розвідником. У певний час знав в якому місці мені потрібно бути – під Горлівкою. Вночі, щоб мене ніхто не побачив, я зайшов в окуповане Гольмівське, передав інформацію, а коли почало світати, думав як вибратися. Та виявив противника, побачив їхнє велике скупчення, їх було дуже багато. Цих людей ставало все більше і більше. Окрім проросійських військових, було й багато місцевого населення. Вони були і ніби налякані, але всі були за цих сєпарів. Мені здається, навіть після звільнення Донецька, якщо в тих містах, які окуповані з 2014 року, сказати, що ти з ЗСУ, навряд чи зможеш звідти виїхати живим.
Почався бій, двоє моїх хлопців відійшли, я отримав поранення – в мене були прострілені ноги. Мене повезли у міську лікарню Горлівки, там було багато цивільних. Прийшли якісь “днрівці” у блакитних беретах і з незарядженого пістолета вистрілили мені в голову. Люди, які лежали поряд, потім сказали: “Мы думали, ты будешь тепленький”. А зі мною все було нормально – не обісцявся. Тоді мені сказали: “Если тебя здесь оставят, мы тебя убъем”. Мене перевезли в інше місце. Не знаю куди і хто, але там я побачив прапори ЛДПР – партії Жириновського. Він завжди підігрівав росіян щодо війни в Україні. Коли мене оперували у Горлівці, лікар робив операцію під дулами автоматів “днрівців” і представників ЛДПР. Ці люди і ці прапори дали мені чітко зрозуміти, що воюють з нами росіяни.
При собі в мене не було документів, сєпари думали, що я просто мобілізований. Якби вони дізналися, що контрактник з Сил спеціального призначення… Вони згодом дізналися хто я – подзвонили жінці і вона розповіла, що мене з полігону повезли в район бойових дій.
В полоні пробув три місяці. Звільнили, тому, що прострілена нога почала гноїтися. Мене повезли до їхнього санітарного закладу, а там сказали, – якщо мене не поміняють, відріжуть ногу.
Тоді мене поміняли. Волонтери допомагали вийти з полону.
Боротися за всіх
Спочатку мене повезли до Харкова. Там запитали, куди я хочу поїхати на операцію. Перший раз мене прооперували в Одесі. Це вже був 2015 рік. А потім я повернувся на службу. Тільки ж не розвідником, бо там треба стрибати, стріляти, ходити. Зараз я психолог.
Моє гасло: “Кожен мій прожитий день – кращий, ніж я прожив учора”. Може це грубо, що я живу одним днем, але вчорашній день я намагаюся не згадувати. Намагаюся реалізувати плани у сьогоднішньому дні. Намагаюся побути з дітьми, допомогти жінці. Ось, наші чоловіки забувають, хто такі жінки. Не кожен військовослужбовець перетворюється на джентльмена і не кожен згадує, що дружина може підтримати краще за будь-кого. Коли я був в полоні, моя дружина вийшла на американських волонтерів. Так мені люди і допомогли.
На початку 2022 року я не те, що розумів, що буде велика війна, я боявся, щоб не було гірше. Військові могли бути військовими, боявся, щоб цивільні не підтримали Росію, щоб не здалися. А ще росіяни могли знищити одразу атомні електростанції. Але в нас херсонці встали, миколаївці, сумчани, харківці – всі встали. Харків взагалі перекришив росіян. Київ встав. Росіяни їхали на парад в Київ. Приїхали?
Раша – терорист. Я хотів би, щоб люди знали, що ми боремось не тільки за свою культуру, за свій народ, а боремось ще, щоб цей тероризм, який відбувається в нашій державі, не торкнувся інших країн. Те, що ми воюємо з військами, – це ми воюємо з військами. Ми розуміємо, за що отримуємо поранення і за що можемо загинути. А те, що вбивають дітей та жінок, це, вважаю, тероризмом. Росіяни також хочуть стерти нашу культуру, щоб нас взагалі не існувало.
Я росіян навіть людьми не називаю. Ми з жінкою кажемо на них “чорти, демони”. Вони звірі. Я не недооцінюю їх, вони ж теж вбивають наших військових. Але я їх зневажаю.
З 2014 року, відколи росіяни на нас напали, я вважаю, що ця війна – одна подія. Як бомба заповільненої дії. Але наші хлопці дуже-дуже професійно кришать росіян. І якщо в нас буде більше новітньої техніки, ми ворога виб’ємо швидше.
Головне, що треба мати, щоб бути розвідником?
Щоб бути розвідником, треба бути фанатом цієї справи. Мені навіть операцію на носі робили, щоб я міг занурюватися під воду і проходити барокамеру.
Що тобі допомагало морально триматися?
Мої діти. Вони мене надихали. Вони народжувалися, коли я служив. А розвідників вдома не буває. Коли я вийшов з полону, син обійняв, донька злякалася, навіть не впізнала. Це було боляче. Я тільки згодом почав усвідомлювати, що варто було б з ними проводити більше часу. Можливо, я і дружині хотів показати, що я чоловік. А міг би служити в Києві, їсти мамині пиріжки. Та я сам обрав цей шлях.
Яким своїм вчинком пишаєшся?
Я записався в Invictus Games. І хочу досягнути своєї мети. Хочу стати дитячим футбольним тренером після війни. Мені навіть масажист казав: “Саша, я в тебе так вірю!”. Але поки війна – ми на ній до кінця. Я військовий, в мене зброя, тому я хочу захистити людей, які не мають зброї.
Ти віриш у те, що ця війна остаточна і що ми повинні поставити крапку?
Вірю. Щобільше, я бачу, що в нас зараз працюють нові технології. І ми мусимо перемогти. І найголовніше – ми повинні всі історичні моменти боротьби з росіянами розповідати молоді. Усі наші наступні покоління повинні розуміти, що наша країна незалежна. І повинні розрізняти, хто є нашим ворогом, а хто наш друг.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
У мене є мрія. Через “Ігри Нескорених” хочу довести усім, що попри поранення, чи вроджені проблеми варто йти у спорт і завдяки цьому досягати інших вершин для себе.