Військова кар’єра
У 1990 році закінчив військове училище. До 2000 року служив на різних посадах. Звільнився за вислугою років. Мав невдалу спробу знайти себе в бізнесі. Далі працював на різних посадах, в різних організаціях. Потім пішов в одну фірму. Там заступником начальника охорони працював досить довго.
У 2014 році призвався по мобілізації. Спочатку в офіцерах не дуже була потреба у Збройних Силах. Залишився у військкоматі. Потім, як з’явилися посади у бойових частинах, перейшов до 81-ї бригади, 5-ї батальйонно-тактичної групи. Недовго там був і через пів року перейшов до 36-ї бригади морської піхоти.
З вересня 2015 року, був на посаді начальника штаба десантно-штабового батальйону морської піхоти. Красива посада.
Мій батальйон один із перших, який заходив у Широкине, який там був. Тоді місцевих звідти вивозили. Навіть в деяких будинках залишалися на столах чашки з недопитим чаєм. Видно було, що це не сєпари пили, а господарі так залишили. Машини в гаражах стояли. Не встигли люди їх забрати.
Потім, за станом здоров’я, я перейшов знову до військкомату. То мої хлопці при мені рік були в Широкино і після мене ще рік були. За цей час ми віджали селище повністю в сєпарів, трошки пройшли вперед. За це отримали по шапці з комбатом, бо не узгодили з вищим командуванням свої дії – оперативна обстановка так склалася, що треба було йти вперед і займати позиції. Тоді було мало командирів, які могли взяти на себе відповідальність.
Зараз я також чинний військовий – призваний за мобілізацією. А коли вона закінчиться, ніхто не говорить.
Люди втомлюються. Я от трохи в Бахмуті побував у підпорядкуванні 93 бригади “Холодний Яр” – це залізні хлопці. Прийнято, що десантники не дуже люблять піхоту (ну, зараз вже люблять), але ці піхотинці там з першого дня. Вони там завжди. У них тиждень для того, щоб поїхати особовий склад доповнити. Вони там живуть. Їхні хлопці такі бойові! Це ж вони під Ізюмом наступ росіян зупинили.
Багато залежить від командира. Чи він по плацу всіх муштруватиме, чи бойовою підготовкою займатиметься. Авторитет командира важливий – що він вміє, знає, що пройшов. Підлеглі тягнуться до таких командирів, навчаються і діють, як один організм. В 93-ій всі командири користуються великим авторитетом. Так, командири батальйонів молоді – по 27-28 років, але вони сидять в окопах зі своїми хлопцями.
Велика війна
Під час повномасштабної війни я був на Харківщині і на Донеччині. А до цього спокійно працював провідним фахівцем Кременчуцького льотного коледжу. У мене в колективі багато військових і ми розуміли, що буде більша війна. Але 24 лютого, як сніг на голову, це все впало.
Кременчук своє відхопив у цій війні: на Кременчуцький нафтопереробний завод прилітало, в торговий центр “Амстор”, на Дормаш – завод дорожніх машин. Були прильоти загалом по місту досить часто. Над нами й зараз літає. Від нас дамба недалеко, – бажана ціль для росіян.
Син мій вже дорослий, донька також заміжня, її чоловік, теж військовий, забрав на захід країни, а мати і дружина весь час в Кременчуці.
Мене призвали 11 березня. Сім’я відмовляла, казала, що я своє відслужив. Але події не припинялися, і я зрозумів, що в армії принесу більше користі, ніж просто вдома охоронятиму свою родину.
Потрапив у новосформовану частину на посаду заступника командира батальйону. Тільки в нас був не батальйон, а загін. Поки провели злагодження, привели все до ладу, – на бойове завдання пішли в травні. В Ізюмські ліси. Ми трошки “віджали” лісу, як єгерська бригада, діяли в лісовій місцевості. Непогано в нас це виходило. Дійшли аж до Співаківки.
І в росіян діяли такі “цікаві хлопці”. Це тільки кажуть, що якась шантрапа стояла, але навпроти нас були і спецпризначенці. Спецпризначенці – завжди є спецпризначенцями. Видно по погляду, очам, ході. Часом доводилося зустрічатися з ними, то розходилися без бою. Вони навіть самі не вступають в бій. Нам один полонений розповів, що вони йдуть в екіпіровці, і щойно зав’язується бій, скидають екіпіровку. На них залишається бойовий комплект, автомат і всі розбігаються. У кожного навігатор – куди і скільки він має пройти. А ще вони добре говорять суржиком нашим. Там же купа “днрівських”. Росіяни гарно окопуються, в них хороші інженерні споруди, бліндажі. Вони навіть в лісі копають таке глибоке… Наші хлопці трохи ліниві в цьому питанні.
А потім нас зняли Харківщини і відправили на Бахмут. Тоді місто ще стояло гарним. У вересні ще люди з дітьми гуляли. У Соледарі також люди ще були.
День-доба перерви і знову в місто. Коли мої побратими туди потрапили, говорили: “Що ж ви не сказали, що тут аж так? Ми б той Ізюм голими руками взяли”. Такі веселі хлопці були, а після бойового як зустрічав їх – зовсім інший погляд.
Потім здоров’я мене почало підводити, відправили на ВЛК. Признали обмежено придатним до військової служби і призначили на менш бойову посаду – заступник командира батальйону з логістики. Продовжую службу.
Яким своїм вчинком пишаєтеся найбільше?
Думаю, такий вчинок ще попереду.
Хто надихає і спонукає до дій?
Може жінка. Донька хоч і каже: “Коли ти вже завершиш свою службу?”, але знаю, що пишається мною. Назад дороги немає. Згадую своїх вчителів, наставників. Не хочеться впасти обличчям у грязюку.
Що для вас армія за всі роки служби?
У мене була невелика перерва. Трохи відбулися зміни: трохи більше української мови, трохи ретельніше документи оформлюються, погони інші, форма трохи інша. А спілкування, організація, все таке, як було. Офіцеру, який трошки служив, легше влитися в колектив і далі працювати. Але у цивільному житті важче. Як кажуть воїни: “Можу копати, можу не копати. Є наказ –нема наказу. А цивільне життя –це свобода. Понюхали ми цієї свободи, вона нас з квітами не зустрічає.
Які відчуття в командира, коли плануєш і не виходить?
Таке було. Але якщо спланувати, щось та й вийде з того, що планували. Так, може вийти не 100% того, що планується, а якийсь відсоток, але навіть якщо 10% вийде – це вже непоганий результат. Я не кажу, що це гарний результат, але непоганий. І це спонукає надалі ретельніше все обдумувати, готуватися, і більше приводити в дію ці речі.
Що вас вражає під час війни?
В 2014 році самоорганізованість народу. Особливо “Правий сектор”, які в капцях і шортах пішли і зупиняли колони. І зраз самоорганізованість народу вражала.
Хто для вас приклад у житті?
Мій батько був гарним прикладом. Він багато чого знав і вмів. Був гарним чоловіком, товаришем і батьком.
По службі в мене є десантний батя –приклад для наслідування.
Для чого вам “Ігри Нескорених”?
Я давно за цим слідкую. Десь у 2020-2021 роках трапилася мені інформація про “Ігри Нескорених”, думав подавати заявку, але мене товариш відмовив, мовляв, хай молодь працює.
Invictus Games –це справжні чоловіки. І дівчата. Справжні воїни, які знаходять в собі сили не просто займатися спортом, а показати іншим, що спорт – це здоров’я, реабілітація. Справжня реабілітація. Люди починають жити в іншому світі, в спілкуванні. Відходять від пляшки, від бійок, зберігаються сім’ї, підтягують до себе інших. Це не змагання, це більше навчання. Я такий здивований, думав, що тут спортсмени, а тут все інакше. Спортивний результат – це ще не досягнення, це більше допомога товаришу.
Для мене участь у відбіркових змаганнях була вже досягненням. Комбат був здивований, що я потрапив, вдома теж здивувалися, але зраділи.