Заробітки в Москві
Ще до війни в Україні я їздив на заробітки в Москву. Туди було простіше, ніж в Європу добиратися. У мене була мета – заробити грошей, стати незалежною і забезпеченою ланкою суспільства, створити сім’ю і побудувати будинок.
Вже тоді відчувалася різниця у наших менталітетах. В Росії навіть найпропитіший пияка, який не шукає роботу, кричав, що “Россия – большая страна”. Він на себе не дивився, але популяризував все, що чув з телевізора.
До нас вони ставилися так, ніби вони вища раса. А я пригадував, як дідусь говорив, ще коли я малим був: “Не вір мос**леві, як псові. Він 99 разів до тебе обернеться, на сотий раз він тебе покусає”. Я приглядався до них ще в Москві – випити, погуляти – це вони люблять. Все решта – обман.
Щойно приїхав у Москву – у нас почався Майдан. Нас було кілька чоловіків з одного району, повернулися додому. Хлопці згодом ще раз їздили в Росію, а я вже не їздив, бо не бачив сенсу.
Коли пропонували їхати на Майдан, я переконував, що в Києві всіх багато, а цьому дереву зла потрібно рубати корені в кожній області.
На війні, поранення, травми
Я навіть не думав, що буде, коли піду воювати, було внутрішнє переконання – якщо хочеш щось змінювати, потрібно щось робити. В мене просто було відчуття, що я маю бути в армії. Розумів всі ризики, але перший час думав, що потрібно дати країні можливість підготуватися. Щоб навіть той, хто не думає про війну, мав час.
Я розумів наскільки велика в росіян армія. І вони на нас напали.
Служив в протитанковій батареї у 24 бригаді. Найперший мій пункт призначення – колишній Артемівськ – Бахмут. Звідти мене і забирали, і не давали шансів, що я виживу…
Це не було поранення. Я захворів, але ніхто не знає, що це було за захворювання. Липень, спека, а в мене температура 41-41,7. Медик спершу думав, що я придурююся, а я вже мало що усвідомлював. Мене поклали в спальник, під машиною, мовляв, полежить і мине. Потім евакуювали в польовий шпиталь, потім ще в один і так я опинився в Харкові.
Консиліум лікарів зібрали, а вони не знають від чого лікувати. Згодом я пригадав, що їхали хлопці з Соледару і їх пригостили пиріжками. Ще й сказали, мовляв, то пиріжки зі Львова. Згодом хлопці розповіли, що я один потрапив в лікарню, а вони перенесли температуру 38 на ногах.
Так я був в рівненському, львівському шпиталях. Близько двох місяців мене лікували.
Я пропустив кілька “двіжух” на війні, і радо поїхав знову після лікування. Опинився в Кримському на Луганщині. Страшенно не люблю це село. Я там так мерзнув. У січні 2015-го прилетіла міна. І я отримав осколок в руку. Мені казали: “Ти людина-катастрофа, але ангела маєш сильного”. Я вдячний, що відносно легко обійшовся.
Як виявилося, в мене ще й контузія була. Хоча спершу лікар сказав, що все нормально, мовляв, у всіх болить голова. А я не міг спати, ліз по стінах. Зараз на зміну погоди дуже болить, а загалом, відчуваю біль весь час. Це злить, не можеш думати, стаєш, як зомбі.
Здавав аналізи, прийшов до кардіолога, а вона каже: “Давай тобі кардіограму зробимо”. Зробили. Викликали швидку. Виявилося, я переніс інфаркт. Я зовсім його не відчув. Ну, так, тиск часом підіймався. Багато на що списуєш, але явно думаєш не про погане. В 33 роки інфаркт – це дуже неочікувано.
Адаптація до цивільного життя
У мене практично одразу виникла ідея займатися фермерським господарством. В мого дідуся 12 дітей було, з яких вижило 10. Він займався фермерством – мав землю, коней, свиней. В таких умовах в голову дурні думки не лізуть, бо в тебе весь час зайняті руки.
Мені трапився грант, за умовами якого давали не гроші, а купували обладнання. Я написав бізнес-план. Хотів взяти два гектари для того, щоб вирощувати овочі. Мені не дали землю, через це пролетів з грантом. Може тоді був не той час.
І коли з городом не вийшло, почав займатися спортом. Бо, якщо нічого не робити, можна збожеволіти. Я побачив, як наші в Сіднеї змагалися у 2018 році, знайшов хлопців зі Львова, які були в Invictus також, написав і вони покликали до себе тренуватися.
Мені дуже сподобалася стрільба з лука. Я почав цим займатися не заради якихось призових місць, а заради кайфу. Це, як хобі. От, чоловіки ходять на риболовлю, вони можуть нічого не зловити, але їм добре від процесу, поспілкувалися, відволіклися.
Ось і я ходив в наш ветеранський колектив навіть не так постріляти, як ляси поточити. Але ми говорили не про травми і важкість, а жартували. Немає сенсу сотий раз переговорювати про те, як було важко. Я навпаки говорив, що потрібно шукати шляхи розвитку і реабілітації, підтягувати до себе інших. Вважаю, що плакати немає сенсу, треба щось робити. Це, як кажуть: “Коли козак співає, його душа плаче”. Тому робити потрібно з посмішкою.
Звісно, і в мене трапляються моменти відчаю. Один-два рази напився, а на ранок одні мінуси: голова болить, по грошах влетів, загальний стан поганий, а нічого не здобув.
Я пішов на роботу, але мене там пригнічувало. Майже кожен вважав за необхідне запитати в мене “як там було?”. Я терпів, терпів, а потім попросив не говорити зі мною про це. Розумію, що їм цікаво, але якось сказав: “Хлопці, кому цікаво, можу дати номер військово частини, заведу, покажу і будете знати як там”.
Стрільба з лука
Два роки я працював над собою, займався стрільбою з лука, слідкував за харчуванням. Щоб підтягуватися, краще ж не 100 кілограмів жиру тягнути, а 50 кілограмів м’язів.
Потім мені показали блочний лук. Це те саме, що й класичний, тільки з системою тросів. Це, як їхати на велосипеді і на мопеді. Принцип той самий, але там крутиш педалі, а там є мотор.
На класичному луці я не справлявся, бо сіпав рукою. А на блочному луці мені було трохи простіше.
Від інфаркту дотепер я був з луком. Не кидав його, бо він не дає навантаження на серце, навпаки, допомагає стабілізувати. Часом думаю, яким би я був, якби не займався. Я став здоровішим, покращив харчування, підтягнув тіло, а все тому, що хотів покращити стрільбу з лука.
Як ти себе опишеш?
Я – люди емоцій. В мене все загоряється дуже швидко. Але через кілька днів вже заспокоююся.
Коли погано, що рятує?
Кіт. Просто приходив кіт, я його гладив і мені ставало легше.
Віриш в забобони?
На початку повномасштабної війни мене дуже накривало, впадав в депресивні стани і мені дуже потрібно було знати дату своєї смерті.
Чи тобі важливо відчувати вдячність від цивільних людей?
Люди, яких безпосередньо торкнулася війна, розуміють і вони вдячні військовим. Ті, хто відмежувався від цього, їм байдуже. Я б дуже не хотів, щоб люди, які дають гроші на армію, хотіли від військових чогось. Мені важливо, щоб наші люди йшли один одному на зустріч. Це означатиме, що нація народжується. Бо наразі в наше суспільство легко кинути кістку і розділити.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Якось я пробував і не пройшов у збірну, але це було щось схоже на дитячу мрію. Мовляв, от хлопці проходять і я хочу. Пробував, пробував… Всі вже в мене втратили віру. А зараз, коли пройшов в збірну, бачив цей неприхований подив людей. Та, разом з тим, я бачу, що тоді, коли не пройшов вперше, я був на дві сходинки нижчим за себе теперішнього – фізично і інтелектуально.
Дуже важливо показати в Німеччині, що ми представляємо свою країну і продовжуємо за неї боротьбу. Важливо показати, що в нас є люди, є меседж. І доцільно подякувати.