Олександр Андрієнко, єдиний поліцейський у збірній. Родом з Авдіївки, чекає на звільнення міста. Поранення отримав у липні 2023 року у рідній області, внаслідок якого втратив ногу. Любить свою роботу і юридичний напрямок у ній. Хоче довести собі, що досі може бігати, навіть з протезом.
Про себе. Я дуже люблю футбол і бігати. Зараз, на жаль, вже так не побіжу, навіть з біговим протезом, це вже буде не той біг. Мені було б цікаво довести собі, що я це можу. Після поранення, коли був важкий період, мені треба було доводити собі, що я все можу, що й міг до цього. Так і з бігом — хочу поставити собі галочку, що пробіг на протезі.
Хоча, за характером я не надто впертий. Буду дуже старатися, але якщо бачитиму, що це недосяжно, можу відступити.
Можу бути дратівливим. За це буває соромно, але все залежить від мого стану. Проте, вибачення теж вмію просити.
Похвала для мене не важлива. Головне — бачити результат. А коли хвалять, то навіть ніяковію, ніби я кошеня якесь.
Про початок служби. Закінчив Національну академію внутрішніх справ, факультет кримінальної поліції, у народі ми — опера. Але ми мали можливість обирати посади і я сам попросився на посаду слідчого. Подобався саме юридичний напрямок. Тільки в слідчому підрозділі Національної поліції рахується юридичний стаж. Але не лише це мені подобалося.
Працював слідчим в рідній Авдіївці, Донецької області, з 2016 по 2020 рік. У нас в Авдіївці не було розподілу на відділи, як це робилося у великих містах, у великих райвідділах. У мене було загальне спрямування. На початку розслідував крадіжки, зберігання наркотичних засобів… Згодом вже і вбивства розслідував.
Оскільки Авдіївка розташовувалася на лінії розмежування, ми обслуговували не лише саме місто, а й прилеглі села. В цьому районі базувалося дуже багато військових. Тож, ми фіксували воєнні злочини, скоєні РФ. Ми їх кваліфікували, як терористичний акт, відкривали кримінальну справу, і передавали СБУ. Окрім цього, розслідували і цивільні та внутрішньовійськові справи. Дуже багато роботи було, ми добами працювали. Навіть часом до сварок вдома доходило, бо, окрім того, що мене часто не було, могли й вночі дзвонити, викликати на роботу. Згодом дружина звикла до мого графіку.
У 2023 році повернувся в поліцію. Пройшов конкурс до підрозділу поліції особливого призначення штурмової бригади “Лють”.
Про повномасштабну війну. 24 лютого 2022 року я застав вдома. Але для Авдіївки звуки вибухів звичні з 2014-го. О 4 ранку мені зателефонував начальник із запитанням: “Спиш?” Я не зрозумів спершу “яка війна почалася”, адже вона триває з 2014-го. Але начальник сказав, що обстрілюють Краматорськ, всю країну. Мені дали годину на добирання до управління в Дружківку.
Я зайшов в інтернет і зрозумів, наскільки все серйозно. Родину вивіз на Дніпропетровщину, сходив на чергування, а через добу пішов до тероборони. Мені сказали, що вже немає місць. Та від роботи нас відрядили до місцевої поліції.
Всі попередні роки я не думав, що лінія розмежування у наш бік посунеться. І з початком повномасштабної війни був певен, що все буде нормально. Зараз Авдіївка окупована. Але багато місцевих говорять, що коли місто повернеться під контроль України, вони готові жити там в наметах і відновлювати його.
Моя донька пішла у перший клас в іншому місті, я в неї запитую, чи памʼятає Авдіївку. Говорить, що памʼятає свою кімнату, іграшки, які там лишила, переживає за них. Майданчик не дуже памʼятає.
Про поранення. В липні минулого року біля Курдюмівки ми перебували в тимчасовому укритті, і дрон скинув гранату. А там так мало місця було, ми набилися, я стояв крайній. Вона біля мене вибухнула. Я у шоці ще якийсь час біг. Мені у вухах дзвеніло. Хлопці затягнули в інше укриття, наклали турнікети. Спершу кричав, щоб мене добили, потім, що не треба мені ніяке знеболювальне колоти, потім — коліть вже, що є.
Коли приїхала евакгрупа, мене під обстрілом хлопці несли до машини, ризикуючи власними життями. Я дуже їм вдячний за це.
Машину обстрілювали також. А я думав: “Хоч би вижити”. Відтоді я думав, що хочу жити, бодай через те, що хлопці ризикували життями, щоб зберегти моє, я не міг тепер інакше. Дружина, коли приїхала, почала говорити, мовляв, з таким пораненням можна жити, не думай про погане. А я навіть не збирався.
Дві ноги були в турнікетах понад шість годин. В Дружківці одну ногу ампутували. Друга була під питанням. Лікарі сказали, якщо ліва запрацює, тоді її врятують. Відтак, я одразу прийняв втрату правої ноги, і налаштувався на збереженні лівої.
Заплющував очі і уявляв, як рухаю пальцями на цій нозі. Розплющував, — а пальці не рухаються. Понад тиждень щоранку я постійно уявляв, як рухаю пальцями. Одного ранку відчув ледь-ледь помітний рух. Це були неймовірні емоції. Я вірив і справді ногу врятували. Для себе я довів силу думки. В жовтні вже ходив на милицях.
Про Ігри Нескорених. До поранення я не чув про Ігри Нескорених. Але у квітні цього року побачив у соцмережах інформацію про те, що у травні буде кемп, нацзмагання. Це про “галочку, що я можу”. Мене зацікавили одразу командні види спорту: волейбол, баскетбол. Але треба було обрати три види спорту. Я ніколи не пробував стрільбу з лука. Відіграли роль можливість спробувати щось для себе, побути в атмосфері з ветеранами.
Я в цій компанії відчуваю неймовірну підтримку. Навіть чорний гумор не образливий серед нас. Поки був на протезуванні, в лікарні, вдома, мені хотілося масової двіжухи серед ветеранів.
Дружині розповідав про нацзмагання, що атмосфера мене надихнула, я досягнув психоемоційної адаптації і спортивного розвитку. Не вірив, що потраплю у збірну, але дружина казала, що вони в мене з донькою вірять.
Про підтримку. Підтримка після поранення в мене була такою, якої я потребував. Дружина скрізь і весь час була поряд, побратими відвідували. Коли я зателефонував дружині і розповів, вона заплакала, донька запитала, що трапилося. “Тато захворів”, – сказала дружина. А мала відповіла: “Але коли я хворію, ти ж не плачеш! Одужає”.
Її привезли вже в травматологію. Мені було ніяково, що я без ноги, навіть просив дружину з ковдри викладати “ногу” та накривати.
З мене стирчали трубки і донька близько не підходила. Казала: “Папа, я тебе дуже люблю, але боюся підійти, щоб не зробити тобі боляче”.
А коли вона вже в жовтні дізналася, що в мене немає ноги, казала: “Я знаю, що тобі зроблять нову ніжку”. Спершу протеза трохи боялася, не чіпала. А потім я дозволив наліпки наклеїти і відтоді нормально сприймає. Буває, бешкетуємо з нею, або вона гладить протез.
Я хвилювався коли мав вести її до школи, щоб її не запитували, чому у тата немає ноги. Та було дуже спекотно, я одягнув бриджі. Всі бачили, але нічого не запитували. А донька каже: “Папа, я тобою пишаюся!”. Діти кажуть часто: “Дядя-робот”. Мене це смішить.
Від суспільства мені не потрібна особлива увага чи подяка. Насправді я не знаю, що відповідати, коли мені кажуть: “Дякую”. Значно простіше з тими, хто теж на протезі. Якось, на початках, мене навіть заспокоїла зустріч з одним хлопцем на протезі. Він розповів, що ходить, водить машину, має повноцінне життя, я тоді, непротезований, зрозумів, що і в мене все буде добре.
Маю знайомого, який на милицях грає за “Шахтар” у футбол, то я жартую, мовляв, мав би дві ноги — не потрапив би до “Шахтаря”.
Тепер для мене важливо бути прикладом — прийти в лікарню, поспілкуватися, показати. Я знаю, що мені особисто це колись дало надію. Хочу давати надію іншим пораненим.