«Весною 2014-го, коли почалася війна, мені був 21. Тоді минуло менше року, як я закінчив львівську «сухопутку» і прийшов на службу до 25-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Мій підрозділ одним із перших вирушив на фронт. Свої 22 я зустрів уже на передовій. Буквально за місяць після окупанти вчергове обстріляли нас з мінометів недалеко від нині окупованого Дебальцевого. В результаті обстрілу мені посікло та обпекло ледь не все тіло. Один з уламків перебив хребет, зачепивши спинний мозок.
16 серпня 2014-го, без перебільшень, мій другий день народження. Зазвичай поранених привозять, спочатку, у польовий госпіталь чи просто до медиків прямо на передовій. А мене евакуювали одразу до Харкова. Якби зробили інакше – я би, певно, не вижив.
Після поранення була тривала реабілітація. Спочатку лікарі казали, що я встану за 4-6 місяців. Але ті прогнози, на жаль, не справдилися. Найбільший уламок з мої спини витягали у Львові. Звучить просто, але насправді це була надскладна операція, від якої залежали мої шанси на відновленні і, врешті, шанси на нормальне життя. Все, на щастя, пройшло без ускладнень.
Коли мене запитують, що є моїм стимулом, – завжди дивуюся. А що є вашим? Не потрібно думати, що ми якісь інші. Жалощі і гіперопіка – взагалі, на мій погляд, більше руйнація, ніж користь. Упевнений, тим, хто отримав подібне поранення, особливо, у такому ж молодому віці, як я, треба просто думати про себе і про своє життя після травми.
Військові мають прийняти, що їх війна на передовій закінчилася. Проте можна продовжувати війну тут, у тилу. Я, наприклад, відновився на військовій службі, і зараз викладаю у рідній львівській «сухопутці». Сподіваюся, моя історія надихає курсантів, а мої знання допомагають їм стати гідними офіцерами. Словом, найкращий стимул – ти сам. І твоє власне бажання жити далі.
Пам’ятаю, як був ще у шпиталі в Одесі. Там зі мною у палаті був військовий, якого поранило в голову. Я бачив, як сильно він мучиться від головного болю, як інколи незвично реагує на ті чи інші подразники. Він боровся за себе, перемагаючи фізичний біль. Я собі тоді думав: «Ніколи не зупинюся, теж буду завжди за себе боротися».
Повертаючись у мирне життя після складного поранення, також важливо не зациклюватися на тому, чого ти не можеш зробити. Краще думати про те, що ти можеш і будеш здійснювати. Я не звертаю увагу на бордюри чи сходи. Перевів машину на ручне управління, і є цілком мобільним. У мене чудова дружина, класні друзі. Я – щаслива людина.
Звісно, трапляються і неприємні ситуації. Якось, наприклад, я чекав дружину поруч із магазином у Львові. Клацав собі щось у телефоні, аж тут підійшов чоловік і простяг мені гроші. Чесно кажучи, я тоді зірвався і досить різко йому відповів. Хіба я виглядаю, як людина, яка потребує допомоги? Можливо, той чолов’яга й справді з добрими намірами підійшов, але жалощі, повторюся, радше, шкодять.
Спорт – невід’ємна частина мого життя. З таким пораненням, як у мене, дуже важливо тримати себе у гарній фізичній формі. На фіналі Ігор Нескорених у Гаазі я би хотів взяти призове місце. А ще сподіваюся власним прикладом мотивувати інших військових з пораненням прийти на відбір Invictus Games наступного року»