До війни
Я сам з Рівненщини, з Зарічного. У 2014 році закінчив школу. На той момент мій брат вже був прикордонником і воював в АТО. Всі переживали, а я хотів доєднатися до нього. Подав заявку в “Азов”, але мені тоді було 17 років, а вони тільки з 18 приймали.
Тоді я вирішив, що потрібно складати іспити і вступати до університету. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету ім. Івана Франка. У Львові мій погляд, ця життєва позиція, трохи замилилися. Перелаштувався на інше. На те, що потрібно вчитися. Гострого відчуття війни вже не було. А поки я навчався, інтенсивність воєнних дій зменшилася і я навіть на військовий облік не ставав, бо не хотів служити строкову службу.
За професією я не працював жодного дня. Ходив на співбесіди, але пропозиції були якісь принизливі – три-шість місяців стажування і зарплата три-шість тисяч. На той момент я вже зустрічався з дівчиною, яка у майбутньому стала моєю дружиною. Тоді я мав амбітні плани – жити разом, орендувати житло, організовувати побут… Мені потрібно було заробляти.
Якось поговорив зі знайомим, в якого батьки мали будівельний бізнес, і він в них працював, – він запропонував мені посаду виконроба. Так я і працював. А згодом став керівником проєкту.
І все. І почалася повномасштабна війна.
Повномасштабна війна
Я знав, що буде велика війна. У мене багато знайомих воювали і ми це обговорювали. Чітко усвідомлював, – якщо щось буде серйозніше, то для мене навіть питання не стоятиме, йти мені чи не йти. Я знав своє стовідсоткове рішення. Я українець, для мене поняття України, цілісності, і Крим в тому числі, ніколи не виникало. І я це довів діями.
24 лютого пішов до військкомату. Оскільки приписаний в Рівненській області, подав документи, мене записали на листочку і сказали, що передзвонять. Напевно, не знайшли мою справу, бо ніхто не передзвонив.
Три дні я почекав, взяв свою зброю – в мене є нарізний карабін, і пішов до хлопців з тероборони на блокпост.
П’ять днів простояв з ними на блокпосту біля львівського аеропорту, зрозумів, що вони нікуди не їхатимуть, а через Волинську область навряд чи буде напад на Львівську. Зрозумів, що це не моє.
Там було два хлопці, які в 2015 році воювали в “Айдарі”, обидва мали поранення. З ними ми вирішили їхати на війну.
О 10 годині 6 чи 7 березня ми поїхали в Київ. Він на той момент був напівоточений. Ми їхали через одну дорогу, через Білу Церкву, заїхали в Житомир, в Попільню, до ще одного військового. Приїхали до ДУКу, “Правий сектор” – інших варіантів, куди йти, на той момент не було.
Поки ми приїхали, поки нас доєднали, поки провели інструктаж, поки видали забезпечення, Київщину звільнили. Активної участі там у боях я не брав. Це більше було – привезти, відвезти, щось поносити. Може це і добре, тому що я зміг якось підготуватися, морально в тому числі.
А потім ми легалізувалися, ДУК ПС став сьомим центром ССО. У нас там був умовний відбір до окремої штурмової групи, який я пройшов. В цій групі нас було 16. Ми поїхали з Київщини на тренування, на повноцінну підготовку. Вона тривала близько місяця і після того ми поїхали в Донецьку область, у Мар’їнку.
Зараз Мар’їнки офіційно не існує, вона розбита. Коли ми туди заходили, там ще були якісь будинки, навіть деякі люди жили, та минув місяць і там все зруйнували. Але тоді було не до переживань за руйнування міста. Там розумієш, що кожного дня гинуть люди, ти їх витягуєш і бачиш, як вони помирають. І це важливо. А будинок – не важливо. Хоча ми бачили, заходили в деякі будинки, які просто кинуті з усім. Вони напів вигоріли, але видно, що люди якось працювали, жили, якісь фотографії стоять… Розумієш, що хтось працював над цим все життя, а його просто зруйнували.
Але це можна відновити, а життя людське не відновиш, воно найцінніше. І тому там пріоритети зовсім інші були. Я навіть на руйнування не звертав увагу, бо це закономірні речі під час такого широкомасштабного вторгнення і настільки активних обстрілів з російської сторони. Там за день могло 600 снарядів прилітати. Росіяни ніяк не могли посунутися вперед в місті, і в них був один єдиний варіант. І, в принципі, він спрацював – просто знищити все, вибити абсолютно все. Бо по-іншому вони би не зайшли.
Вони намагались там по полю пройти, танками виходили кілька разів, але славнозвісний батальйон К2 не давав їм жодного шансу – нищив танки. У Кирил Кирилича (командир батальйону К2, Кирило Верес) все було максимально сплановано, розумно і круто. А потім К2 перекинули на інший напрямок, зайшла нова бригада…
Поранення
6 серпня мав бути мій останній день в Мар’їнці. Ми мали виїжджати, а 14 серпня взагалі мали вийти на ротацію. В мене були такі плани. Мав освідчитися дівчині, поїхати десь на тиждень на відпочинок і готуватися до наступної ротації.
А 5 серпня було сонячним, прекрасним і крутим. Таке сонце світило і небо було таким блакитним. В мене навіть є відео з GoPro, де я після поранення, коли вже затягнув турнікет, зрозумів, що моєму життю нічого не загрожує, просто залишалося вибратися – включив GoPro, щоб зафіксувати цей момент. І на відео таке блакитне небо, без жодної хмаринки.
Напевно це зі мною трапилося, тому, що було відчуття певної розслабленості. Ми там провоювали три місяці, ходили у різні зони і з’явилося відчуття безпеки.
Того дня мав бути на третій лінії – це умовно 500 метрів від нуля. Там вже можна було в підвалі попити кави, відпочити хоча б трошки, бо знаєш, що перед тобою є хлопці. Але при тому, була бойова готовність.
Тоді в нас був поранений – Ваха, такий кремезний чоловік, нічого не боявся взагалі. Прилетів ПТУР в бійницю, в окоп, і його поранило в голову, в око. Він ще в реанімації кілька тижнів пробув і помер.
Його йшли витягати наші хлопці. І мав йти мій побратим – Василь Геник, мій товариш. Він потім загинув. Рана від його втрати кровить в мені й досі. Тоді я вирішив йти замість нього, щоб він відпочив.
Залишив рацію на зарядку і пішов. Почався обстріл, працював “Васильок” (міномет 82 мм) і АГС. Вони так мене підбадьорювали, що я трошки пришвидшив свою ходу. І перед тим, як перейти дорогу, й направитись напряму до укриття, на перехресті біля вулиці Прокоф’єва я сів під великою грушкою, накинув активні навушники, щоб послухати, чи немає наді мною “пташки”, щоб не знали нехороші люди, де в нас є ВОП. Нічого не було, я відкинув навушники, зробив три кроки і в мене під ногами відбувся вибух. Оскільки працювали з АГС, я подумав, що може це від нього прилетіло, але було дуже дивно, що був тільки один вибух, бо зазвичай серія по п’ять летить.
Мені відірвало п’яткову кістку. Воно якось ззаду підірвалося, а не знизу. Швидше за все, коли переступав, зачепив, і вона спрацювала. Мені не відірвало ногу, бо не було натиску, не було компресії, а було куди енергії розійтися, і воно просто мені вирвало кістку.
Я наклав одразу турнікет, почав відповзати. Як потім виявилося, хлопці мені розказали, що там поряд ще штук 10 тих “Лепесков” (протипіхотна міна натискної дії) було. Мені пощастило, що я почав відповзати у правильний бік. А вони ще такого бурого кольору, їх навіть не помітно. Там листя випалене біля цієї грушки, міни максимально були замасковані.
Побратими нещодавно мені казали: “Сем, шматочок тебе завжди буде в Мар’їнці”. Мовляв, мені відірвало п’ятку і вона десь там в Мар’їнці. А я жартував, що собаки і коти її з’їли вже, а вони казали: “Ну вона ж все одно якось мусила вийти. Тому він по-любому на місці”. Я кажу: “Добре, ще колись повернусь, можливо”.
Коли мене вивозили, дорогою вкололи знеболювальні, мені стало прикольно. Я жартував, розказував анекдоти. На той момент ще не розумів, що відбулося, тому що, коли отримав поранення, побачив, що розлетілися шматки. Так зрозумів, що мені відірвало ногу, і що там все тримається на шкірі, на штанах або ще якось.
Дівчині тоді подзвонив, сказав, що мені відірвало ступню, але все нормально, щоб не переживала. Вона була з друзями і навіть спочатку не зрозуміла. Сказав їй, що все буде добре.
Освідчився їй вже 18 лютого 2023 року, а 25 травня ми одружилися.
Лікування
Мені вставили шматочок штучної кістки, щоб прикріпити ахілове сухожилля, щоб я міг стопою рухати. І закрили шматком шкіри зі стегна, – з жировими клітинами, з судинами, з усім. Зараз в мене там гулька поки, бо її треба сформувати ще. Моя основна опора — це пальці і середина стопи.
10 годин тривала операція. Коли я прокинувся, мені сказали, щоб дуже не радів, що ногу не ампутували, – треба 10 днів, щоб воно все прижилось.
Минуло 10 днів, воно прижилось. І все, почався час відновлення.
Під час реабілітації мені дуже допоміг пес мого друга – тибетський мастиф. Це великий пес, і від нього відчувається такий спокій, така сила. Це моя душа, моя сила. І, можна сказати, моя підтримка. Це мій реабілітолог. Я не міг ходити, але ходив до нього, щоб вигулювати, і розходжував ногу через жахливий біль.
І я відчував, що він відчуває мене, бо він швидко не йшов, завжди слухняний.
А ще в мене є прекрасна кицька. Дружина якось писала, що другий день перекидає вазу з квітами, до цього не робила такого. А я кажу, що вона за мною сумує, і вже шкодить.
Ти імпульсивний?
Я б не сказав. Мені не властиво імпульсивно приймати рішення. Я обдумую 100%. Люблю добре подумати перед тим, як щось робити.
Тебе легко роздратувати?
Я вмію себе стримати. Це приходить з віком, мені здається, бо раніше я не був такий стриманий. Зараз я можу багато чого пропустити.Після війни сформував якийсь орієнтир, що таке погано, що таке добре, і що можна взагалі не сприймати.
Що тебе підтримує найбільше в житті?
Напевно сам себе. Не даю собі розслабитись. У мене таке кредо по життю –все, що стається зі мною, –це наслідки моїх рішень, моя відповідальність. Я ніколи не потребував особливої підтримки. Мені не потрібно, щоб мене жаліли або хвалили.
Не розвішую шмарклі. Відірвало п’ятку, – ну відірвало. На війні люди гинуть або складніші поранення отримують.
Як ти любиш відпочивати?
Можу поїхати на рибалку. Це заспокоює. Загалом, природа заспокоює. Вода — це моя сила. Коли їду в гори, гуляю і там є якийсь потічок, можу сидіти біля нього годинами. Так я наповнююся силою максимально.
Яким своїм вчинком ти пишаєшся?
Мені було років 10 і я витягнув з річки свого однокласника. Ми пішли на рибалку і він почав тонути. Тоді я не вмів добре плавати, але спробував його витягнути, він мене тягнув на дно. Я думав, що втоплюся з ним. Але якось рукою схопився за кущик і витягнув його та себе.
А коли ми воювали в Мар’янці, там ходив пес, дуже молодий. Він мав поранення, в нього була перебита задня лапка. Якось я почув гавкання, підійшов до старого будиночка, а він там сидів, його закрили, залишили. Без води, без їжі. Я його нагодував, дав води, але хлопці сказали, його не випускати, бо він постійно за всіма ходить, створює багато шуму, демаскує. Його навіть пристрелити хотіли. В нас там була позиція поряд з будинком, в якому він мешкав. Позиція називалась “Вагон”, і пса назвали Вагон.
Тиждень ми його годували, а потім я його вивіз. Його і ще кицьку маленьку знайшов. Спершу я його вивіз в Курахове і планував вивезти далі. Але оскільки отримав поранення, то мої побратими його вивезли в Київ. Там його забрали в притулок. З притулку його забрали люди і зробили операцію. А кицьку побратим забрав у Хмельницький.
Коли ми виїжджали з Мар’їнки. У нас весь “течік” був забитий і водій сказав, що з собакою не візьме, бо має алергію на шерсть. А для мене це було принциповим рішенням, я вже був готовий пішки з псом виходити, але інші хлопці нас забрали.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”
Це для мене ковток повітря. Це витягнуло мене з моральної прірви. Я був в такому стані, коли важко на чомусь акцентуватися. Не міг повернутися на службу, бо в мене є поранення, і не міг себе якось реалізувати в житті.
Я просто зареєструвався, навіть не надавав цьому значення. Але на відборі кайфував максимально. “Ігри Нескорених” –це дух, де в кожного своя історія. Але кожен такий, як ти, умовно. Групові види спорту, –це взагалі максимальний кайф, суцільний позитив.
Якщо відверто –це подія масштабу всього життя. Це той орієнтир, який дозволяє жити повноцінно.
Розумію, що і здоров’я своє поправлю, і психологічне здоров’я, це виводить на зовсім інший рівень. Зараз я за моральним станом десь такий, як був до війни.