Демʼян Дудля має тонку, поетичну натуру. Пише поезію. Мріє про власну справу. А щастя відчуває від звичайних, побутових речей та від близьких людей поруч.
Про себе: Я звичайний: не надто впертий, не надто закритий. Спільну мову можу знайти з усіма, лише питання, чи варто її з усіма знаходити. Я скритний. Мені не подобається, коли люди багато знають про мене. Можливо, боюся пускати людей ближче, щоб потім не було боляче. Просто, я дуже вразливий.
Я пишу вірші і репчик. На вірші мене кохання надихнуло. Хоча зараз воно все по-іншому сприймається. У дитинстві багато слухав музики і читав, певно, це все відклалося. Вірші відрізняються від репчика тим, що вони більш глибокі. По репчику можна сильно не запарюватися, головне, щоб качав.
Щоб вірш зачепив, він має бути небанальним, без “любов-морков”, або не на банальні теми. Я за правду у віршах. Але після війни у мене з творчістю не дуже виходить. Пісні пишу, але ще ті, що були написані до війни. Треба дописати, щоб воно від мене відчепилося, щоб звільнити душу.
До війни і на війні: У 2014 році, коли я закінчив школу, мені казали: “Вступай на пожежника, щоб не забрали на війну”. Тож, я чотири роки провчився в інституті і потім трохи працював інспектором. Мені не сподобалося. Я втік в Польщу різноробом.
Потім мій друг навчив суші крутити, я працював кухарем. Піцу пік.
Ще був період, коли я працював в кол-центрі. Близько місяця пропрацював і звільнився, дуже мене та робота морально виснажувала.
Коли мені було 25 років і почалася повномасштабна війна, я пішов сам у військо. Хоча мав “білий квиток” і батько в військкоматі працював. Він після участі в АТО туди влаштувався. Мені можна було не йти на війну, але я знав, що не зможу всидіти вдома. Напевно, було відчуття правильності — це було правильно піти на війну. Мене б сумління загризло, якби я не пішов.
Я АГСник. 11 квітня ми заходили на позиції, відбивали наступ. По рації передали, що працює авіація і одразу щось прилетіло, не почув як воно свистить. Ногу перебило осколками. Відчув різкий біль, потім не відчував ногу — бачив, що вона є, але не міг нічого нею зробити. Петрович, напарник мій, наклав турнікет. І ми 40 хвилин чекали на евакуацію.
Про прийняття травми і про любов: Я розумів, що втратив ногу, але перший час під дією препаратів, дуже про це не переживав. Депресії не було.
Кілька тижнів минуло і настав тяжкий період. Почав усвідомлювати, що без ноги. Фантомні болі дошкуляли. Було відчуття, ніби запальничкою пʼятку підпалюють, чи ножиком штрикають, чи чухається нога. Рана не так боліла, як фантоми. Трошки дзеркальна терапія допомагала.
Біля мене була поруч дружина, вона не давала можливості загнати себе у думки. Бо я іноді можу сам себе накрутити.
Як тільки отримав поранення, думав, чи буде дружина зі мною. Але ми любимо одне одного, тому розуміння, що вона мене не покине, відіграло свою роль.
Ми з дружиною мало зустрічалися, одружилися вже під час війни і на момент мого поранення були подружжям лише пів року. Мені здається, що любов не минає, а з часом перетворюється у щось інше. Почуття стають плавнішими. А якщо якісь речі можуть дратувати, варто змиритися з ними, якщо любиш людину. Так простіше жити.
Зараз я менше переживаю щодо свого зовнішнього вигляду. Раніше мені важливо було мати гарний вигляд. Тепер це не має значення. Так само байдуже стало, що про мене подумають люди.
Про мотивацію і щастя: Після війни в мене зникла можливість робити щось, що робив раніше, наприклад, бігати не можу. Відтак, хочеться пробувати щось нове. Зараз почав займатися плаванням і цим компенсую старі захоплення.
Нас в інституті чотири роки ганяли щоранку. Навантажували на спину два балони, кілограмів 20, “бойовка” важка і рукав треба було тягнути. Так ми і бігали. Але я любив біг. Ще боксом займався.
Тоді нам щоранку говорили: “Будьте вдячні, що вам є де жити, вас годують…”. Тепер я відчуваю щастя зі звичних речей: що лишився живим, що маю дружину і нам є, де жити, що зараз на тренуваннях у класній обстановці, де можна розвіятися, поспілкуватися з купою нових знайомих…