Олексій Тюнін з Харківщини. З початком повномасштабної війни захищав рідну область. Згодом перейшов до 3-ї штурмової. Після війни Олексій — телеведучий, бажає розвиватися у напрямку стріму. Участю в Іграх Нескорених хоче довести, що втративши кінцівку, людина не втрачає себе і може досягати нових вершин.
Про себе й переконання. Часом я здатен приймати імпульсивні рішення. Можу, до прикладу, прокинутися і вирішити, що мені треба кудись поїхати, просто, тому, що я там ще не був.
До повномасштабної війни довгий час працював у торгівлі. Починав ще з мережі “Мобілочка”, а згодом перейшов в гуртову торгівлю.
Одне з моїх захоплень — компʼютерні ігри. Мені подобається GTA, DotA.
Я переконаний, що в житті все стається без напрягу. Для чого нервувати, якщо те, що має статися, станеться. А ще переконаний — немає хорошого і поганого. Кожен може робити, що йому заманеться. Єдине — ніколи не потрібно забувати, що за все треба відповідати. І у всього є своя ціна. До прикладу, мені хотілося жорсткої бійні, але за це я заплатив. Вважаю, зі знижкою. Але все, що хотів, я отримав.
Я дуже стриманий щодо агресії. У мене був досвід роботи охоронцем у нічному клубі. Там дуже можна заточити спокій, навіть коли тебе провокують. На будь-які провокації дивився з максимально спокійним обличчям. Ніхто ж не знає, про що я думав в цей момент.
Ця робота додала мені стриманості. Тому зараз я намагаюсь не доводити до конфліктів. Якщо назріває конфлікт, намагаюся абстрагуватися. Бо розумію, які можуть бути наслідки. Але заради чого? Логічний вихід з конфлікту — це повалення супротивника, коли забираєш у людини найцінніше — життя. Інакше, який сенс у сварках?
Про переддень великої війни. 23 лютого 2022 року я забрав закордонний паспорт, і мав їхати до Польщі, працювати водієм вантажівки. Надумав, що це нескладна робота, за неї обіцяли хороші гроші, ще й Європу подивився б. Прийшло сповіщення про документи, думав забрати наступного дня, але пішов саме 23-го, ніби відчув.
А наступного дня вже було відчуття, ніби якийсь мудак зайшов до мене додому, образив мене, образив мою родину, а я що, мав змовчати? Я хотів максимально їх всіх покарати, зробити так, щоб кожен росіянин розумів — не можна просто так прийти, до***тися до когось і не отримати за це. Так в житті не буває. Це була основна моя мотивація.
А ще мотивацією було те, що мені це страшенно подобалося. Так, це страшно. Але й круто. Звісно, мені не подобається, коли гинуть люди, побратими. Але цей двіж — це щось справжнє. Тут немає масок, одразу видно людей. Трапляються такі хлопці, що їм на зустріч страшно вийти, а при потребі вони панікують і бояться. А є навпаки — непримітні у цивільному житті, стають воїнами. І таких більшість. Війна — це максимальне відчуття свободи.
Про початок війни. Коли все почалося, дружина поставила ультиматум, щоб я не йшов на війну. Вона була проти, але я розумів, що, все одно, потраплю в цей двіж. Спершу вивіз її, а сам ще з хлопцями допомагав місцевим із Салтівки. Я сам з цього ж району, в мій будинок кілька прильотів було. А ми допомагали речі забирати чи машину, до прикладу, переганяли, бо людям страшно було в цей район потикатися. Мені навіть цікаво було на сам край міста ходити, дивитися, що відбувається. Загалом я люблю піротехніку, коли все вибухає.
До кінця квітня я чекав, щоб потрапити у підрозділ до свого товариша. Але в них штатка була забита. Мені здавалося, що зараз все закінчиться, а я нікуди так і не увірвуся. Поїхав на навчання до ДУК “Правий сектор”.
Спершу я був у зведеному підрозділі і воювали на Харківщині. Це хоч і моя рідна область, але через війну дізнався про багато населених пунктів. Потім ми були на Донеччині. А коли Харківщину відбили, я перевівся в третю штурмову — хотілося максимальних двіжів.
Звісно, часом бували думки про загибель. Всі ж усе розуміють. Але накручував себе не через те, що зі мною може трапитися, а через те, як це сприймуть близькі, уявляв як вони плачуть наді мною. Це були жахливі думки, я їх відштовхував. А насправді усе, як у фразі з фільму: “Тут класно, тут ніхто не *бе тобі мозок, ти можеш робити все що хочеш. Єдиний мінус, — тебе можуть вбити. Але ти все одно про це не дізнаєшся, тому яка різниця”.
Про поранення. Це сталося біля села Андріївка. Від нашого взводу треба було три людини. Я збирався з кайфом, а побратим мій, Андрюха, казав, що там напевно буде рубілово.
В мене був мій рюкзак, РПГ, сім “карандашів” – все це важке. Нас задалеко висадили. Пів посадки ми кляли все на світі, а решту пів посадки нас “супроводжували” п***ри, ще й артилерія працювала. Шестеро нас були неабиякою ціллю для них. Це була складна дорога — три кілометри ми йшли з 10 ранку до 9 вечора.
Переночували і на ранок я шукав собі кращого місця, щоб працювати з РПГ, перебігав до розбитого бліндажа і відчув, удар по нозі. Мене покосило, я втратив рівновагу, впав. Працював кулемет. 7,62 калібр. З одного боку, де був насип, виявилося, що в росіян нора і вони звідти стріляли.
Мені перебило коліно, відкритий перелом стегнової кістки. Я стрибнув до ями, нога почала дуже пульсувати, і мала вигляд каші.
Попросив наших кулеметників затягнути тугіше турнікет, передав по рації, що я 300-ий. Прибігла медичка і Андрюсі каже: “Він чорний”, – мовляв, вже все.
Він просив її зробити щось. А в неї у переддень помер друг у подібній ситуації. Але вона під обстрілом в цій ямі робила все можливе, щоб мене врятувати.
У мене було відчуття образи. Ніби все лише починається і мене першого вивели з гри. Я добу сюди йшов, щоб одразу отримати…
Через дві години мала бути евакуація, хлопці спробували мене винести на ношах, але росіяни дуже накривали. Вони старалися прицільно бити саме по цій ямі, щоб мене добити.
Я просто лежав, дивився в небо і все. Курив одноразову електронну цигарку і якоїсь миті в мене опустилася рука, не міг її підняти, не міг зігнути пальці. Сказав про це побратиму, він викликав медичку. Вона знову під обстрілами прибігла до мене й знайшла ще одну незакриту дірку, з якої поступово витікала кров. Перерізала турнікет, закрила цю дірку, довго шукала вену, щоб влити фізрозчин. Зробила крапельницю і мені стало краще.
Не думав ні про що серйозне. Розумів точно, що ноги в мене не буде. Було просто цікаво, що буде далі. Бо навіть не уявляв, як мене витягнуть. Мене вже не цікавила ані політика, ані війна. Думав про якусь свою поведінку у школі, про персонажів у компʼютерній грі, про те, що може варто собаку завести.
Навіть говорив з богом, казав йому, що не вірю в нього, але якщо це все якось вирішиться, то спробую не говорити, що він — це маячня. Але я не дотримався слова. Надурив бога.
Коли по нас увалили з танка, мене підкинуло в ямі, на кілька секунд в мене все перестало боліти. В очах почорніло. Я подумав: “Напевно, так виглядає кінець. Не цікаво. Можна було випилятися яскравіше”. За секунду промайнули обличчя рідних, подумав: “Оце ж їм напевно буде боляче. Хоч би вони дуже не переживали”.
Одразу повернувся біль і я зрозумів, що ще не кінець. Близько 5 години вечора Андрюха вирішив мене витягати з цієї ями, бо все навколо горіло, щоб я не вчадів. Хлопці мене витягли до кінця посадки і там мала заїжджати нова штурмгрупа, щоб росіян протискати далі. Біля нас впала 120-ка чи щось важке, Андрюха залишався зі мною, над нами літали дрони, била арта… Приїхала наша “коробочка”, почала палити їх. Натомість росіяни не від неї відбивалися, а били по нас — по хлопцю, який тягнув 300-го. Врешті ми встигли в цю машину, набиту людьми. Вона виїжджала під обстрілом. А я думав, що це буде повне фіаско — терпіти цілий день, щоб потім згоріти під час евакуації.
Після стабілізаційного пункту, я отямився через дві доби.
Про реабілітацію. Перший час мені було дуже соромно перед хлопцями. Навіть дружині було соромно зізнатися, бо вона переживала. Вважав, що це я винен, що отримав поранення, значить десь недотренувався, недопрацював. Є ж гасло: “про*бав – убило”. Але єдине, що мене рятує від цих думок — розуміння, що ті хлопці, які загинули, вони ж не про*бали.
Насправді ще в 2022 році я надивився відео хлопців на протезах і казав побратиму: “Якщо відірве ногу, ще й ліву — то пофіг”. Бо правою на автоматі їздиш.
Мені не потрібне було особливе прийняття травми. Але розумію, що вже забув як це — просто встати і піти. Бо на протезі не виходить йти на автоматі, треба контролювати, щоб не впасти. Або лікоть хочу на ногу поставити, а він провалюється. Коли граю в ігри чи дивлюся фільми, — дивлюся на ноги персонажів, як вони просто ходять. Навіть вночі, прокидаючись, треба знайти милиці. Ці нюанси не впливають на якість життя, але вони є.
Найгіршим були фантомні болі. Я не знав, що це. Це дикі болі, які нічим не можна втамувати. Коли не спиш місяць, ніяк на них не можеш вплинути, дуже злишся. Я тоді думав: “Добре, давай, боли ще сильніше, скотино. Подивимося, хто кого!”. Згодом сприймаєш це, як етап, як певне посилення свого духу. Ти не думаєш про те, коли це закінчиться. Але рано чи пізно все закінчується.
Про сприйняття себе і реакцію людей. Я сам собі снюся. Але влітку вперше побачив себе без ноги. Щоправда, без лівої.
Розумію, що ніхто мені нічого не винен. Вважаю, потребу в особливому ставленні — якимсь посттравматичним розладом.
Помічаю як люди дивляться на протез, але нехай. Мені байдуже. Це не виглядає стрьомно, навпаки — це виглядає ох***но. Тому, хай дивляться. Мені завжди трапляються класні люди, ставлять цікаві запитання. Якось в Києві на вокзалі, чоловік довго не наважувався підійти, але зрештою сказав: “А можна запитати? Чи боляче?” Йому було дуже не зручно, але він уточнив, чи можна запитати.
Мені не потрібні подяки від людей, проте, це приємно. Я так у відповідь і кажу: “Дякую, мені приємно”.
Про зміни після війни. Я б не сказав, що змінився чи в мене зʼявилися якісь потреби. Я максимально щасливий. Це відчуття зʼявилося ще на Салтівці, коли в моєму будинку залишилося три квартири, де жили я, бабка і дід. Я дивився у вікно, як крили мій район “Градами” і розумів, що попри це я щасливий. Просто в моменті.
У мене немає мрій, є бажання — великі, малі. Але нічого надзвичайного. Вважаю, що треба купувати, що хочеться, чи робити, що хочеться і не відкладати. Люди часто провтикують все, очікуючи на невідомо що. І думають, що у них багато часу.
Час від часу я повертаюся думками у ту яму, в якій пролежав цілий день, і згадую, що тоді мене не хвилювали ані мій соціальний статус, ані мої фінанси. Нічого. Треба просто приймати життя.