Перший рік війни
До 2014 року я працював в Києві – встановлював металопрофільні конструкції. А на війні став добровольцем, гранатометником. На той час спрацювало моє его, я розумів, що треба. На строковій службі я ж був десантником. Я був зобов’язаний це зробити. Потрапив у другу хвилю мобілізації.
Мені ніколи особливо любов до країни не прищеплювали. Поки я був на строчці, чи на роботах, по телевізору показували про могутність Росії, про її озброєння. Я це пам’ятаю, але тоді на це особливої уваги не звертав.
Зі своєю дружиною я познайомився у 2012 році, а у 2014 я пішов на війну. Ми ще були неодружені. Вона, напевно, тоді до кінця не розуміла куди я йду. А я розумів, що йду на смерть, та у моєї родини ще залишається троє синів – мої молодші брати – мої батьки не залишилися б самі. Загалом тоді у мене страху не було, я не знаю чому.
Нам навіть не розповідали, куди ми їдемо, це спершу бентежило. Одразу нас привезли на трасу Маріуполь-Волноваха-Донецьк. Це ми зрозуміли не одразу. А спершу були без рації, без техніки, на ЗІЛах їздили.
Багато різних моментів було. Якось нас залишили в лісосмузі, і я орієнтовно розумів, де має бути наш блокпост. Сходив, подивився – наші, все нормально. А наступного дня з тих позицій по нас стріляв танк. Пішов знову туди, а там вже не наші. І зв’язку немає. Добре, що в мене фотографічна пам’ять і я добре орієнтуюся на місцевості. В результаті ми таки вийшли на своїх.
Почув, що хлопці кричали: “Мико-о-ола!” – по-нашому.
Я, коли йшов на війну, розумів, що повернуся з неї або пораненим, або мертвим. Про полон не думав. Хоча хлопці дуже переживали, наслухалися байок про кадирівців і про те, що вони роблять з полоненими. А я чомусь цього не сприймав. Вважав, що найкраще – вбити в собі страх і не забивати голову дурними думками. Як буде, так буде. Бо, якщо почнеш себе думками заганяти – ти себе накрутиш, буде гірше.
Першочергово на війні треба думати про те, як зберегти життя своєму колезі. Намагатися прикрити один одного, брати відповідальність на себе. Я намагався допомагати іншим. Наприклад, бачив, що хлопці не можуть дати раду, йшов по воду для всіх, намагався поремонтувати нічний приціл на РПГ. Був активним не лише на передовій, а й в штабі.
В армії, як в школі, всі намагаються кучкуватися – ті з тими, ті з тими. Я ні з ким не кучкувався, намагався тримати рівні взаємини з усіма. І, оскільки я не конфліктний, намагався розгладжувати чужі конфлікти. Я ж розумів, що ми всі зібралися не просто дружити, а захищати країну.
Поранення
Минуло дев’ять років від отримання поранення, все одно чітко все пам’ятаю. Хлопці тоді почули постріл і розбіглися. А я сховався за деревом. Це був вересень 2014 року. В той момент, коли я отримав поранення, розумів, що не хочу дивитися на ноги. Я подивився на вцілілу руку і побачив, що великий палець вивернутий в інший бік і були рвані рани. А на іншу руку вже не хотів дивитися, бо все розумів.
Намагався якось на лікті повзти, відштовхуючись лівою ногою. Намагався повзти спиною, невідомо для чого і куди. Міна ж двічі в одне місце не прилітає.
Весь час був у свідомості, до того моменту, як мене накололи Налбуфіном. Пам’ятаю вертоліт, мене розбудили, запитали, яка група крові. Я сказав: “Друга, плюс чи мінус – не знаю” і відключився. Знову прокинувся вже в Одесі. Лежав, як мумія, перебинтований.
Лікар наказав медсестрам пильнувати, коли я прокинуся і в мене буде шок, мати поряд заспокійливе. Але я нормально все переніс. В мене були дихальна трубка, я не міг говорити. Прокинувся від того, що захотів їсти. Розплющив очі, підбігла медсестра, а я їй мукаю і показую на живіт. Вона думала, що в мене болить живіт, а потім здогадалася, що хочу їсти. Їжа через трубку дуже неприємна на смак. Я її вирвав. А коли мені забрали трубку, перші мої слова були: “Ну, тепер я можу поговорити”.
Попросив телефон. Я був, як робот, який має за будь-що виконати свою місію – прокинувся – подзвони. Завжди хлопцям говорив, що вони мають напам’ять знати один номер телефону, бо всяке може статися і телефона може поряд не бути, а номер треба знати. Подзвонив дружині. Вона була шокована. Мати вихопила слухавку, я сказав, що все зі мною нормально. Але вони вже знали, що я в Одесі. Приїхали наступного дня. Сльози на очах, довелося заспокоювати.
А потім мені розповіли, що мене доправили в 61-й мобільний госпіталь. Там намагалися стабілізувати. Провели операцію з рукою і ногою. Є ще відео, де світло вимкнулося під час операції і з ліхтариком мене зашивали. Хтось не хотів, щоб я вижив. Але я вижив.
Прийняття, реабілітація
Мені більше заважали не травми, а моя голова. В мене, напевно, був ПТСР, я не розумів людей, не міг їх сприймати. Не агресував, але потім попросив волонтерів, щоб знайшли мені психолога. Я хотів зрозуміти, чи з моєю мовою, логікою все в порядку. Здавалося, що для себе я був адекватним, а для суспільства міг видаватися дурачком.
Щось в мене всередині перевернулося. Хоча, я не став екстрасенсорною людиною, як то буває після коми. Але я зрозумів, що після смерті немає нічого – ні пекла, ні раю. Людина, коли помирає – для неї це мить. Для мене шість днів в комі пролетіли ніби за секунду. Коли сильно втомлюєшся, прикриваєш очі і потім розплющуєш, а насправді минає лише секунда.
Ще в лікарні я дивився, читав які бувають протези. Бо дуже хотілося ходити. Візок візком, але ходити хотілося. Мріяв скоріше виписатися і поїхати протезуватися. Перед 2015 новим роком виписався і десь на 16 лютого потрапив в Харківський інститут протезування.
Там це все було довго. Я нормально це сприймав. Мені не було куди поспішати. Коли в мене були руки, ноги, я міг впасти в депресію і мав комплекс. До війни був невпевнений в собі, вважав, що не подобаюся дівчатам. А коли мене перевели в палату – цей комплекс зник. До мене приходили волонтери і я зачаровував їх впевненістю в собі і посмішкою. Тоді я зрозумів, – раз так трапилося, зберися, будь впевненим у собі й інші тебе полюблять. Вони бачитимуть цю впевненість і тягнутимуться до тебе та підтримуватимуть. А якщо нести постійно один негатив – ніхто не зможе тобі допомогти.
На ногу зробили протез, а без руки насправді важко. Хоча, без протеза значно простіше. Я вже адаптувався. Не активна людина може носити протез руки, але дуже активній він заважатиме.
Повномасштабна війна
Повномасштабну війну переживаю важко. У порівнянні з попередніми роками, зараз у шпиталях дуже багато поранених хлопців, без рук, без ніг. Я не можу їх підтримати, бо вони переконані, що за кілька тижнів отримають протез і знову повернуться на війну на свою посаду. Але коли немає двох ніг, – це практично неможливо. Я намагаюся підтримати окремо когось одного.
Оскільки сам не воюю, то займаюся вантажними перевезеннями. Перевозив цукор, дошки, цеглу, аміак. В нас в Черкасах дають кожному ветерану грошову допомогу у розмірі 100 тисяч гривень. Я отримав ці гроші і думав, на що можу їх витратити. Мені вистачило їх на “відро з болтами” – так я називаю свою фуру. Я її купив у 2020 році, весь 2021 рік – сам її ремонтував, а у 2022 почав виїжджати.
Тобі довелося багато чого переучуватися робити однією рукою, однією ногою. Чогось незвичного навчився?
Багато з’явилося того, що називають лайфхаками. Наприклад, коли людина їде за кермом і однією рукою тримає кермо, а іншою телефон, вона вже не може увімкнути поворотник. Коли я бачу, як перелаштовуються у смугах без поворотника, кажу: “Безрукий їде”. Я вмикаю поворотник, а він не може. Зрозумів, що багато чого можна дійсно робити однією рукою.
Ти відповідальний?
Я завжди намагаюся допомагати. Можу підказати, можу помогти.
А як сам реагуєш на пропозицію допомогти?
Хочете – допомагайте. Розумію, що людині приємно, коли вона допомагає. Чому б не дати цю можливість. Зараз люди злі, а треба хоч трошечки принести радість.
Помічаєш як суспільство реагує на твої травми?
Мене запрошували в школу, показував дітям протези, розповідав. Діти повинні бачити ветеранів, з протезами, без протезів, зі шрамами, повинні спілкуватися з ними. Діти повинні розуміти, що в країні війна, бо деякі батьки обмежують їх в цій інформації. Покоління наших батьків не бачило ветеранів війни, бо їх в радянському союзі ховали. А зараз ми є і ми не ховаємося.
Чи змінюється ставлення в людей?
Потроху змінюється. Але ми, ветерани, повинні суспільство трохи направити, бо як даси слабину, вони сядуть на шию. Люди повинні дякувати ветеранам за службу, як в Америці: “Thank you for your service”. А взагалі повинні сприймати нас як звичайних людей, не акцентувати на інвалідності або контузії.
Коли одна людина дякує за службу – це вибиває з рівноваги і робить стрес. Але коли дякуватимуть багато – це надаватиме впевненості ветерану. Ветерани знатимуть, що не даремно були на війні.
В тебе є людина, яка надихає?
Для мене приклад Вадим Свириденко. Ми з ним познайомилися у 2015 році, коли разом летіли в США на реабілітацію.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Я хочу підтримати себе в формі хочу. Хочу відволіктися від своєї роботи голови ОСББ. Хочу перемогти на змаганнях в Німеччині.