Дитячі мрії
Я з дитинства мріяв стати військовим, мені подобалося все мілітарне.Але я хотів бути не просто військовим, а… особливим. Спецпризначенцем.Я дивився на українські спецпідрозділи СБУ, “Альфа”, тоді ще “Беркут”. Та батьки були проти цього. В сім’ї не було військових. Мене відправили вчитися в Харківський інститут банківської справи. Але я робив усе, щоб там не навчатися – прогулював пари, був байдужим до навчання.
У 2013 році я написав заяву про академічну відпустку. І мені прийшла повістка на строкову службу. Батько каже: “Обирай, або “срочка”, або вступаєш в Академію внутрішніх військ”. І я вступив в Академію внутрішніх військ.
Там на співбесіді полковник з виховної роботи пропонував мені факультет менеджменту, мовляв, після банківської справи мені буде простіше. А в нього на стіні висіла картина, на ній хлопці в човні пливуть з автоматами, розмальовані, у банданах. “Ні, – кажу, – хочу туди!” Він мене відправив на командно-штабний факультет.
Відівчився. Чотири роки. За розпорядженням відправили служити в Запоріжжя, у конвой. Я зрозумів, що це не моє взагалі. Це не те, що я хотів.
У мене брат професіональний спортсмен по ММА. І він мене завжди змушував займатися спортом. Я займався дзюдо. І мені було просто підготуватися до вступу в “Омегу”. Хоча, фізпідготовку виявилося тяжко здати, побили дуже. Спочатку три кілометри бігаєш, потім сто метрів. Потім потрібно підтягнутися 20 разів, 60 разів зробити відтискання, 90 разів присісти, 80 разів качати прес. І потім ще три раунди з різними людьми відбоксувати. Я це все здав і потрапив у загін. Потім ротації почалися в зону ООС, став командиром бойової групи.
На війні
Ми базувалися в Рубіжному, а перша ротація була у Станицю Луганську, Золоте. Друга – у Маріуполь.
Напередодні вже повномасштабної війни, 23 лютого, я сказав батькам і дружині, щоб зібрали речі, бо завтра почнеться війна. Вони не повірили.
Я не знав точно, але мені здавалося це логічним. Бо 21 лютого ми вивезли з Харкова російських послів до кордону. Документи наші вивезли до Дніпра. 92 бригада висунулася до кордонів. Це були явні ознаки того, що щось буде.
А 24-го о 4 ранку мене розбудила дружина, я відчинив вікно і почув як луплять “Гради”. У нас в підрозділі було спеціальне слово, яке вигадав командир на випадок початку війни. Він мав його написати у всі чати, щоб всі зрозуміли. Слово “Вісконсин” – терпіти його не можу.
Дружина мені каже: “Ти якийсь ненормальний. Всі бігають в паніці, а ти кепку обираєш, яку візьмеш з собою на війну”. А в мене просто є фетиш з кепками. Ця кепка до сьогодні скрізь зі мною.
Першою 24 лютого у бік Циркунів висунулася 92 бригада, вона мала закріпитися на перехресті, щоб росіяни не потрапили до міста. Але натрапила вже там на російський блокпост. Нам командир сказав виїхати на підкріплення. Ми їхали дуже розслаблено, без жодної паніки – спецурка. Під’їхали до блокпоста, а він виявився “каца***ким”, йшов бій, ми просто в нього увірвалися. БТРи наші розвернулися, дали бій. Потім у одного БТРа заклинила пушка, він поїхав, залишилось два – це ми їхали однією групою. Врешті росіяни відійшли. В нас був один важкий поранений, – кульове поранення в живіт. Нирку йому видалили потім. Вижив.
Потім біля моєї ноги ВОГ прилетів, осколками не посікло, але була контузія. У 92-ій потім питали: “Можете цих орлів показати, які влетіли в бій”? А ми кажемо: “Так, це ми”.
Спочатку не вірилося взагалі, що це все відбувається в Харкові. Навіть після першого бою усвідомлення не було. Росіяни були на околицях: ХТЗ, Мала Рогань, “Роза вітрів”, з боку Циркунів, Дергачів, П’ятихаток. Місто вже було у напівкільці. У нас залишався вихід на Пісочин і дорога через Мерефу на Дніпро.
Потім почали бомбити місто з літаків, “Градів”, “Піонів” – все летіло, неможливо було їздити містом. Якось ми охороняли міст на Дергачі, щоб росіяни знову не спробували зайти в місто. Вони хотіли цей міст розбомбити, а ми були під ним. Вони біля нас поклали дев’ять ФАБів – 250-кілограмових бомб. Це було страшно.
У мене хлопчина сидів в БТРі і кричав, що йому ноги відірвало, я подивився, – ноги на місці. Тоді було всім страшно-страшно. А перед цим до мосту підходила бабка, крутилася там. Ми її спершу відігнали, мовляв, комендантська година, війна. Тільки вона відійшла, по нас прилетіло. Зрештою, ми її затримали, а в неї прописка у Макіївці, у телефоні інформація, яку вона передавала росіянам.
Та попри таких людей, не знаю, на що росіяни сподівалися. Місто-мільйонник тими силами, що в них були, вони б не взяли. Вони думали, що ми їх зустрінемо, а вийшло інакше.
1 березня ми зачищали селище Жуковського, вилізли з бронеавтомобіля, а на мене жінка дивиться зі злістю. Питає: “Ти чий будеш?” Кажу: “Свій”. Вона питає знову: “Чий свій? Слава Україні!”. Я відповідаю: “Героям слава!”. Вона знову: “Путін?”. Кажу: “Х**ло!”. Вона розвернулася і пішла. Для мене було неочікувано, що цивільні люди так стануть.
Зрозумів, що Харків росіянам не взяти остаточно, коли зайшла 93 бригада, після того, як звільнили Сумщину.
Якось ми ходили в Тернову – це у бік Старого Салтова. Треба було провести дорозвідку, бо наступного дня мав бути штурм. Там було кілька груп, але коли тероборона відійшла, виїхало три російських танки і почали працювати чітко по нас. До війни я думав, що танк – це нічого страшного. Але виявилося, що все страшно, і літаки, і танки. Він так близько бив, що моє волосся обпалювало полум’ям і воно аж закрутилося. Мені пощастило, що уламки прийшлися не в мене – в хлопця поряд. Мені кілька дрібних залетіло. Поранені в нас тоді були, але всі вижили і змогли вийти.
Після Тернової мене відправили у госпіталь, на реабілітацію – через контузію і ці уламки. І я не поїхав на наступне завдання. Групі поставили іншого командира. Йому потрібно було вивести піхоту на спостережний пункт в посадку. А він вирішив ще й прочесати 500 метрів посадки. Група натрапила на спостережний пункт росіян, були поранені. Не важкі. Цей командир викликав евакуацію у не домовлену точку, а на 50 метрів ближче. Машина наїхала на конусний снаряд росіян. Кугуар зробив у повітрі сальто. Двоє хлопців були тяжко поранені і один загинув – мій хороший друг. На той момент мене це сильно підкосило. Було дуже важко. Я прийняв рішення піти з групи.
Інструктор
В жовтні мене перевели і я зараз інструктор в Києві.
Раніше базовий курс підготовки підрозділів для спецдій тривав три місяці, зараз скоротили до одного. І коли намагаєшся це пояснити, що ми все повинні вкласти в один місяць, а група ще відчуває себе розслаблено, мене це злить. І я починаю їх муштрувати значно сильніше і безжально.
Була ситуація, коли потрібно було відпрацювати потрапляння в засаду і контрзасадні дії. Вони почали сильно тупити, а мене це розізлило. Я передав їм по рації: “Всі 300. Всі без двох ніг, повзіть на руках”. Вони, мабуть, кілометр повзли на руках, всі брудні, мокрі були. Думаю, колись вони напишуть, що інструктор знущається. А вони після кожного курсу пишуть: “Топ інструктор”.
Я не відстежую подальшу долю цих хлопців. Навіть імен не питаю. Все одно, навіть за місяць навчання можна прив’язатися до людини, але я намагаюся такого не робити. Бо багато друзів потім гине.
Та інструкторська робота – це не моє. Хоча, звісно, дружині спокійніше зараз. Ніколи не забуду, як у нас була задача – треба було взяти три села. Зі мною тоді не було зв’язку, мабуть, днів вісім, взагалі. Коли повернувся, зателефонував дружині, її перші слова були: “Ти шо, гнида, охренів?!” А мені смішно від цих слів було.
Як тебе змінила війна?
Став спокійнішим до багатьох речей. Цінності змінилися, бо багато друзів загинуло. Розумієш, що багато чого можна змінити, купити і це не ті речі, через які можна засмучуватися.Засмучуватися можна тоді, коли тобі ставлять задачі – піти в тил противника на 10 кілометрів, взяти три села силами трьох груп, а в тебе немає евакуації і артилерії, є лише NLAW, РПГ. Ти розумієш, якщо тебе поранять, навіть ніхто не зможе донести фізично, якщо там зав’яжеться сильний бій. Дружина вражена моїм спокоєм.
Тепер я не відкладаю щось на потім. До прикладу, для чого чекати на якесь свято, якщо дружині квіти можна купити будь-якого дня.
Чого ти боїшся?
Літаків. Коли чую, як навіть наш літак летить, мені зле робиться. Літаки –це жах.
Мене ж готували –вийти, зачистити будівлю… А тут бігаєш, як миша від тих бомб, які вони скидають, від “Градів”, ракет. Загалом боюся висоти.
Хто тебе підтримує у найтяжчі хвилини?
Дружина. Вона –мій порятунок. Аліна вмовила мене до психологів звернутися. Я бунтар по життю, але її послухав. Бо був момент, коли став дуже агресивним.
Якою ти би хотів бачити для військових подяку від цивільних?
Загалом я соромлюся говорити, що я військовий. Мені ніяково. Це дружина скрізь розповідає, що я військовий. Але вона пишається мною. А я сам ніяковію. Не знаю, якою має бути подяка, але напевно, ненав’язливою. Щоб не засоромлювати людину.
Після війни ким себе бачиш?
Я б хотів, щоб в мене був свій реабілітаційний центр. Після війни у нас буде ще дуже багато проблем, тому військовим потрібно буде допомагати долати наслідки війни. І у кожному реабілітаційному центрі всі процедури повинні надаватися комплексно, і обов’язково повинні займатися спортом.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”
Якби не жінка, я б, мабуть, не подав заявку на змагання. Я їй говорив, що мені ніяково їхати –дві ноги, дві руки, голова працює, а в хлопців серйозні поранення. А коли дізнався, що тут розділяють за категоріями, вважаю, що кожен військовим повинен спробувати.
Я спортом почав знову займатися, щоб негативна енергія виходила. Бо тебе накриває, спати не можеш, злишся. А коли займаєшся спортом, відпускає.