Характер і війна
Я був військовим ще до того, як це стало мейнстримом. Народився на Кіровоградщині, у 2008-2009 роках пройшов строкову службу у 25 бригаді ДШВ, в мене і стрибок з парашутом є. Коли звільнився, рік був вдома, а потім в Києві влаштувався в УДО – управління державної охорони.
Тоді, коли ще говорили, що армія не потрібна, управління держохорони було більш-менш на достойному рівні. Щодо тих самих зарплат. Там в мене були доволі непогані перспективи. Але у 2014 розумів, що я військовий, в країні війна, а я сиджу в урядовому кварталі і зовсім недотичний. Я навчений. А нас вивезли на одне бойове заложення, на інше, але потім сказали: “Ви, не поїдете, будете знаходитися тут”. Мабуть, відіграв роль характер. Як в дитинстві – треба було щось нове спробувати.
По завершенню контракту, підписав новий – з Національною гвардією, у 2017 році. Мені в підпорядкування дали 20-22 людини. Я був заступником командира взводу. Десь через 4-5 місяців в нас була перша ротація на Світлодарську дугу. Поранення згодом отримаю трішки праворуч по флангу, по лінії фронту. А перша ротація була якраз у район Світлодарська – через водосховище ми перестрілювалися з ворогом.
У нас були короткі ротації по два місяці. У той час досить сильно працювало вороже ІПСО, яке розповсюджувало інформацію, мовляв, Нацгвардія стоїть на третій лінії і має все екіпірування. Але ж у кожного підрозділу своє призначення. У деяких підрозділах Нацгвардії призначення – охорона громадського порядку. Наша бригада швидкого реагування мала артилерію, танки і виконувала завдання точно, як піхотна бригада Збройних Сил. Ми робили те, що могли, і те, який був наказ.
Мабуть, поки я не відчув перший приліт по собі, не до кінця розумів, що знаходжуся на війні. Тому що в нас на той час, у 2017 році, була позиційна війна, таких активних фаз не було. Ти розумієш, де твій противник, що можливо звідти очікувати.
Вони (проросійські сепаратисти, росіяни) обійшли з лісу, відійшли від своїх позицій і обстріляли нас з флангу з СПГ.
У той час ми заготовляли дрова, – хлопці носили, підготовлювали, а я різав бензопилою. І було настільки незручно, що я зняв в себе бронежилет і каску – всупереч мірам безпеки. Пиляю, пиляю, бачу, хлопці попадали. Вони почули постріл, а я через роботу пилки, не почув.
Впав, лежу і думаю: “Я командир на цій позиції, мені потрібно організувати спостереження, звідки обстрілюють, чи нас не будуть обходити, чи це не відволікаючись маневр”. Розумію, що треба ж доповзти до бронежилета і каски. Автомат на собі, але бронежилет і каска, за пару метрів. Ось, тоді перше я зрозумів, що на війні.
Я в доволі зрілому віці потрапив на фронт, і тому розумів, що можуть бути поранення, можуть вбити, чи можу потрапити в полон. Думав, наприклад, що полону не станеться… Як-то кажуть: “Швидкі ноги полону не бояться”. А про поранення думав, що воно може бути якесь мінімальне. Вважав, що я дуже обережний. Зайвий шматочок тіла з бійниці, з окопу не випхаю. Вважав, що все буде згруповано і при мінометному обстрілі, або в якусь щілину перебіжу, або в бліндаж…
Поранення
Поранення отримав у Новолуганському, 25 вересня 2019 року, – через місяць після Дня народження.
Я не пам’ятав того дня, але коли ми з побратимами зібралися, і почали пригадувати – куди ходили за день до цього, що робили двома днями раніше, все почало складатися в логічний ланцюжок. Ще був момент, – якось я дзвонив дружині, а побратим говорить: “Передавай привіт”. Я кажу: “Вона ж тебе не знає”. А він знову: “Ти просто передавай привіт від Гарі”. Потім я цю розмову згадав дослівно – це було ще однією цеглинкою в пам’яті.
Наш взвод розвідки відрядили у підсилення піхотної роти, бо Світлодарська дуга була однією з найгарячіших ділянок фронту. Відстань до противника була 100-160 метрів. Але ми мали технічні можливості вести спостереження активніше і досвід, бо багато хто в нашому підрозділі воював з 2014 року.
Цей день я пам’ятаю до моменту як дивився в тепловізор, побачив рух, присів і кинувся до зброї. І потім все.
Я втратив свідомість і впав в кому.
Швидше за все, це була диверсійно-розвідувальна група, бо був нетиповий для снайпінгу калібр – 9 мм. Але голову прошило.
Наскільки я розумію, побратими спрацювали за методичкою, коли дозволила обстановка, вони максимально швидко евакуювали мене.
Завжди кажуть на війні: “Копай, копай”. Окопи були, але вони були вузькі. Були свіжі і ще не підготовлені. Наш підрозділ знаходився на нових позиціях, відвойованих у противника. Коли мене виносили, я важив 90 кілограмів, і по тих вузьких окопах трішки було важко нести. Хлопці понесли верхом по відкритій місцевості. Кілька пострілів було, але вони встигли винести – близько 400 метрів.
Нейрохірург з лікарні ім. Мечникова Олександр Марченко писав про мене допис у фейсбуці: “Сам не дихав, серце майже не билося, тиск наближався до нуля, глибока кома, реакції зіниць на світло немає. […] Масштаби ураження вражали. Куля залетіла під праве око, роздробила стінки гайморової пазухи, пролетіла через праву півкулю мозку, пробила потиличну кістку та зупинилася під шкірою”. У першій виписці з Мечникова було написано: “вегетативний стан”.
Хоч я і задовго до отримання поранення був військовим, не цікавився темою порань. У мене було мало інформації про різні поранення. Це вже зараз я розбираюся у черепно-мозкових, осколковий, кульових…
Кома
11 днів був в комі. І найперше, що побачив, точніше, почув, коли вийшов з неї – зайшла дружина, на той момент дівчина, і головний лікар Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова Сергій Риженко так наді мною нахилився і каже: “Володя, ти нас чуєш? Якщо ти нас чуєш, кліпни”. Я раз кліпнув. А потім комунікація відбувалася оком: чуєш — раз кліпаєш, не чуєш — не кліпаєш, один раз кліпнув, значить “так”, два рази — “ні”.
Людям у комі часто розрізають горло, вставляють трахеостому, щоб апарат ШВЛ йшов зразу в легені, відповідно, говорити не міг.
Ми з Ігорем Галушкою (у 2017 році на Донеччині у селі Мар’їнка військовий отримав наскрізне кульове поранення в голову, рятуючи життя свого побратима. У 2022 році завоював “золото” на “Іграх нескорених”) потім сміялися, що голова виглядала, як спущений м’яч. Ніби вм’ятина на м’ячі. Зараз в мене титан, а тоді просто була вм’ятина — четвертини голови ніби не було. Пробита права півкуля мозку у мене відповідає за ліву частину тіла. У мене були паралізовані ліва нога і ліва рука.
Перший час здавалося, що це сон. Але поступово довелося прийняти реальність. Головний мозок на той момент був закритий лише шкірою, і я міг до нього доторкнутися, відчути пальцями звивини. Потім його закрили титановою пластиною.
Кажуть, під час коми люди бачать світло в кінці тунелю. Такого не було. Були два рожеві мерседеси. Я просто пам’ятаю, як їздив на них, диски в магазині обирав, гуму. Це як сон, але дуже реальний. Коли вийшов з коми, до мене прийшов знайомий, а я йому допомагав обирати БМВ. Вже тоді міг говорити, мене переправили в центральний госпіталь МВС, питаю: “Ну, що там, як машинка?” Каже: “Нормально, бігає, там щось зламалося”. І я кажу: “Я ось вийду з лікарні, покатаю тебе на своєму мерседесі”. Батько збоку стояв, думав, може в мене дах поїхав, питає: “Який, мерседес? В тебе ж БМВ”. Кажу: “Знаю, в БМВ диски робити треба. Як мої мерседеси? Я їх перед ротацією додому пригнав”. Все ввижалося наскільки реальним, — рожеві мерседеси.
Прийняття
Місяці три не сприймав того, що зі мною трапилося. Не розумів як так сталося.
Була навіть невдала спроба самогубства. Але вона курйозна вийшла. Я в Києві в лікарні коли лежав, ні встати з ліжка не міг, ні перевернутися. Мене повністю обслуговували, майже на 100%. Кажу дружині: “Кать, так все дістало, піду викинусь з вікна”. А вона мені спокійно так: “Так перший поверх”. І добила: “І на вікнах сітки”. І я зрозумів, що план не вдасться, значить, треба жити.
Зараз вже про таке припиняю думати, бо ціную роботу тих, хто врятував моє життя. Від хлопців, які мене винесли, до лікарів, рідних, які все перетерпіли. Коли мені робили переливання крові, у Дніпрі того дня оголосили день здачі донорської крові. Тобто, мега робота була пророблена для збереження життя, тому я просто так не можу.
У нас з дружиною ще була ситуація, називається “Як мене тягнули в РАЦС”. Катерину я люблю і поважаю, але випадок був смішним. Це було через три місяці після поранення. Ми розписувалися в Жовтневому палаці. А там сходинок 10 треба було піднятися. Я ходив дуже-дуже повільно, за руку дружини тримався і так йшов. І охоронець видав геніальну фразу: “Скільки працюю, але ще не бачив, щоб чоловіка так в РАЦС тягнули”. А я просто йти не міг.
Відходив від поранення дуже емоційно. Коли починав ходити, особливо сходами — майже плакав. Дуже боявся, що не зможу ходити сходами. Але реабілітолог коригував. Взагалі після поранення став емоційнішим. Десь сльозливість може проявитися, десь агресія.
Реабілітацію проходив в Україні — в Київській обласній лікарні, у Реабілітаційному центрі Модричі і Next Step з 2019 року й досі. Ми там з Трибоєм (Дмитро Трибой – ветеран АТО. Був розвідником у 95-й бригаді, у 2017 року отримав надважке поранення – снайпер поцілив йому в голову. П’ять днів перебував у комі і мав невтішні прогнози від лікарів. Але вижив. Він знову вчився говорити та ходити) зустрічаємось, разом їдемо і, окрім занять там, ще виконуємо більше роль психологічної підтримки. Зараз багато поранених з черепно-мозковими травмами. Коли хлопці бачать, що може бути, які можуть бути зміни… Ми ділимося з ними власним досвідом, розповідаємо як виходимо з певних ситуацій.
Мене так свого часу Ігор Галушка зарядив. До мене приходили знайомі і розповідали, що є хлопець з ”Азову” зі схожим пораненням. У нього теж була права частина тіла паралізована, не розмовляв. На той час він вже почав десь виступати, напевно, на “Іграх Героїв”, в Invictus і мені показували відео. Я цікавився його історією. Можна сказати, навіть детально вивчав її — це був маленький промінчик інформації.
Ветерани у суспільстві
Суспільство не готове сприйняти зараз ветеранів. До повномасштабної війни, багато хто думав, що військові просто собі катаються на схід, постріляти чи відпочити від дружин і хатніх обов’язків. На той момент просто війна всіх не торкнулась. Зараз нам не потрібна допомога, нам потрібне розуміння.
В мене була показова історія з рюкзаком. Якось я на ранніх етапах реабілітації, коли рука ще не працювала, їхав маршруткою і тримав позаду рюкзак. Мені зробили зауваження, мовляв “взагалі то, в транспорті рюкзак потрібно знімати”. Я відповів, що знаю це, але мені потрібно триматися, а іншою рукою не можу тримати рюкзак. Обстановка почала нагнітатися і мені довелося показати шрами та пояснити, чому я не можу. Тоді запал стих. Але це було принизливо.
Ще про повагу. Нещодавно у Львові йшла похоронна церемонія, а поряд в кафе мужики призовного віку пило пиво, сміялися. І коли люди вклонялися, віддавали шану загиблому, в кафе була зовсім інша атмосфера. Виглядало, ніби “ми впливові, а хто хоче, той хай і воює”. Так не повинно бути.
Ветерани обережніші до нових відносин. З побратимами, наприклад, ми в одному спальнику спали, довіряли один одному. А малознайомій людині складніше довіряти.
Зараз мені подобається, що працюю у військовому колі. З військової служби мене звільнили, і взяли на цивільну посаду, — інструктора в військовій частині. У мене робота більше теоретична, бо практично показати як копати окоп, чи як тримати зброю, мені важко, потрібно дві руки залучати. Як то кажуть: “Хто не знайшов в житті дороги, той пішов у педагоги”.
Яким ти був у дитинстві?
У мене немає братів чи сестер, я звик, що один син, один онук. Улюблений. В дитинстві був дуже активним, непосидючим. Напевно, все, що можна, все перепробував — і бігати, і повзати, і плавати, і стрибати, і грати на музичних інструментах. Зараз один з видів спорту в мене — стрільба з лука. А в дитинстві, будь-яка гілка з натягнутою ниткою перетворювалася на лук. Навіть коли батьки в дитинстві щось забороняли, я, все одно, хотів спробувати. Сказали, що не можна лізти на сусідську черешню, але я ж хочу, я дитина і я полізу. Якось через штахети в паркані, через які дитяча рука пролазила без проблем, крав сусідську полуницю.
Що тебе може роздратувати?
Коли дуже багато підказують, як робити, що робити. Я знаю свій стан, знаю свої можливості. Особливо, коли кажуть зроби так, чи, зроби так, а, я елементарно цього зробити не можу.
Яку допомогу приймаєш?
Наприклад, допомога від дружини — реабілітаційна. Бо, у батьків від природи так — вони максимально хочуть оберігати дитину. Часом виходить гіперопіка, яка погано впливає на реабілітацію — якщо не виходить замість тебе зроблять. А дружина в такому плані мудріша: прийди і візьми. Хочеш, значить спробуй. У будь-якому випадку ти спробуєш, — вийде, не вийде, будемо робити висновки.
Така підтримка ще й морально допомагає, — дає розуміння, що я можу, а не мені потрібне обслуговування цілодобове.
Який період був для тебе морально складним?
Коли лежиш і не знаєш, що з тобою буде далі — чи так і залишишся в ліжку, чи ходитимеш? У нас справді про такі травми мало інформації. До прикладу, інсульт дещо схожий за наслідками. Хоча, варто ж розуміти, що поранення в голову — міліметр вправо чи вліво, і це вже зовсім різні поранення. Я дізнавався про наслідки інсульту.
Емоційно дуже важко, скажу в деталях, — коли мама або батько беруть твій орган… дітородний і сунуть в “утку”, бо ти сам не можеш втримати однією рукою. І щоб сходити елементарно в туалет, тобі потрібна допомога. Коли тобі 29 років, а тобі допомагають в туалет сходити, або з ложечки погодувати — це добиває.
Хто давав найбільшу силу і мотивацію?
Біля мене завжди був хтось один з батьків. Постійно Катя приїжджала. Керівництво з бригади доволі часто приїжджало, з Нацгвардії приїжджали, колеги з управління держохорони. Навіть приїжджали ті люди, з ким, мені здавалося, не найкращі відносини були. Не було такого, щоб відчував себе покинутим, забутим. Така загальна підтримка мені допомагала. Така підтримка робить великі речі.
Як люди можуть дякувати ветеранам?
Наприклад, коли у Львові відбувався відбір до збірної “Ігор Нескорених”, це був закритий заклад, але вже у мирній Україні, хотілося б, щоб люди шанували такі ветеранські заходи, ініціативи. Щоб приходили на змагання, цікавилися.
Ми повинні змінюватися, у нас завжди всі погані, але варто дивитися за собою і дотримуватися порядку. Пам’ятати не тільки про права, але й про обов’язки.
Ти бачиш перемогу?
Перемогу України я бачу, але мені більше страшно за те, що може бути після неї. Як кажуть: “Не так страшні московські воші, як свої гниди.
Яким своїм вчинком ти пишаєшся найбільше?
Це складне питання. Зараз мені подобається те, що я можу мотивувати людей зі схожими травмами.
Чого тебе війна навчила?
Що є надійні люди. Побратими, які винесли під вогнем.
Для чого тобі “Ігри Нескорених”?
Щоб спробувати і довести, що я можу щось нове зробити. І хотілося спробувати попрацювати не тільки з реабілітологом, а з тренером, активніше. Я хочу максимально відновити своє життя, як до поранення. Тут збільшилося коло друзів, знайомих.