Роман Полтавець, отримав поранення під час контрнаступу ЗСУ на його рідній Харківщині внаслідок ворожого обстрілу в червні 2022 року. До участі у війні грав у футбол і мініфутбол. Завжди підтримує і охоче приймає запрошення на змагання, як до війни, так і зараз. За словами Романа, це означає: “Я не зламаюсь”.
Про себе і власні погляди. Характер у мене змінний. Настрій іноді буває веселий, компанійський, іноді я впадаю в депресивний стан. Зараз це повʼязано із втратою побратимів, друзів. Дуже часто вони мені сняться.
Я можу бути запальним, якщо хтось образить чи несправедливо вчинить з моїми рідними і друзями. Не люблю, коли за спиною обговорюють. Це для мене найпідліший вчинок. Звісно, кожному гарним не будеш, усім не подобатимешся, але дуже негарно обговорювати людину без неї. Особливо, коли цю людину погано знають.
Не терплю несправедливість абсолютно.
Про зацікавлення і хобі. До участі у війни захоплювався футболом і мініфутболом. Їздив на всеукраїнські змагання. Працював завгоспом у школі, бо потрібно було мати два вихідних — суботу й неділю, — щоб мати змогу їздити грати у футбол.
У 2018-2019 роках був депутатом сільської ради місцевого самоврядування. Тож, їздив на змагання між депутатами в Чорноморськ на Одещині і щороку їздив по країні.
В наш час села занепадають, а я хотів своє село розвивати. У нас хороший сільський голова, який побудував нам сучасне мініполе, зробив парк. Я з дітьми займався, тренував їх з футболу безкоштовно, купував мʼячі, кубки і все необхідне. Маю вдома апарат, який робить солодку вату, то приносив його і ми дітям крутили вату.
Було смішно, коли перший раз накрутили, діти вражені були, просили добавки, а наступного дня кожен по кілограму цукру приніс. Обʼїдалися цією ватою. Просили додому брати, то ми крутили і в пакети целофанові пакували — несли братикам, сестричкам, батькам.
Я знав тоді, що пройду у депутати. Впевнений в собі, в людях, які поряд. Хоча й поразки адекватно сприймаю. Не помиляється лише той, хто нічого не робить. На останніх депутатських виборах я пройшов, проте, моя партія не набрала необхідного балу. Але я не засмутився.
Про участь у війні. У перші дні повномасштабної війни я пішов у військкомат і сказав, що хочу служити у рідній, харківській 92 бригаді. Військком мене спершу відправив назад, але 1 березня вже був у війську. Хоч у строкову службу і під час підвищення кваліфікації я мав справу з артилерією, в 92 бригаді одразу потрапив до протитанкового взводу. А згодом був у бронегрупі.
Росіяни дуже швидко підійшли до Харківщини і зайшли в нашу область. І попри стереотипи щодо російськомовного регіону та родинних звʼязків з росіянами, наші люди були дуже проти захоплення області. Нам дуже допомагали цивільні люди. Надзвичайно.
Про поранення. Спочатку я думав: “Чому це сталося зі мною?” Згодом зрозумів, що в мене не найстрашніше поранення. Найважчим зараз залишається те, що тих хлопців, які мене виносили, рятували, вже немає.
То був наш крайній вихід. Ми зайшли в одне село, вночі сиділи в посадці. Окопалися. Прийшов старший, і сказав, що зранку виходимо на штурм і зачистку Гракового, — села у Чугуївському районі Харківщини.
Я йшов у другій групі. Нас було 12 чоловік. Праворуч чули бій, але автоматний і кулеметний. Зайшли до дачних ділянок — там все заросло. Нам треба було йти вперед і один з хлопців зачепив розтяжку — з обох боків були гранати. Він трішки натягнув її, я встиг йому крикнути, він зупинився одразу, витягнув ногу і пішов. Я розтяжку притримав, щоб хлопці пройшли і ми пішли далі.
Я проходив останній і за декілька метрів почув: “дзинь”. Наступний кадр — я у повітрі, пилюка, все крутиться. Одразу не відчув болю. Побратим до мене підбіг: “Рома, лише не втрачай свідомість!”
Росіяни нас обходили, обстрілювали. Я зняв з себе бронік, сховав голову… Між нами було метрів 20.
Наші відступили і згодом хлопці повернулися за мною. Спершу намагалися мене нести, але я важкий, до того ж, 19 червня 2022 року була просто нестерпна спека. Тож, на одній нозі я ще пару кілометрів, і навіть через річку, стрибав до евакуації.
Про прийняття травми. Памʼятаю реанімацію і те, що я постійно спав. А потім якось до мене в палату зайшов інтерн, я запитав, чи може він мене обмити, бо два тижні в тих посадках взагалі не було змоги помитися. Мені так добре стало після води, після того, як він мене помив. Знову заснув. Здавалося, що нарешті відісплюся за всі недоспані ночі.
Я був дуже зарослий і став дуже худим. Мене навіть односелець не впізнав.
Рідні майже одразу зрозуміли, що щось не так, бо я зазвичай щоранку маякував, що все добре. А на ніч телефон завжди закопував у землю, щоб в разі, якщо зайшло б російське ДРГ на позиції і нас вбило, не дзвонили потім жінці чи рідним. А на цей вихід, ніби відчував, взяв телефон з собою.
Мене дуже підтримувало те, що рідні і друзі приїжджали майже щодня. Але перший час в мене був страх виїжджати на вулицю. Дуже некомфортно було в кріслі колісному. Перший раз, коли побратим вмовив виїхати, мені стало ніяково, людей було багато. Та з часом став сам виїжджати, навчився керувати кріслом.
Про ногу я нічого не думав. Одна лікарні, друга… я дуже хотів додому. Рідні знають, коли в мене настрій хороший, поганий, сумний і знають, як реагувати. Мені хотілося бути там, де добре. В мене є спеціальна кімната, де я закриваюся і граю в World of tanks, мене не чіпають. Я сконцентрований у грі, і не відчуваю фантомних болей, інакше, варто про це лише подумати, як починає смикати. Щоб не відчувати болі, мені потрібно або сісти за кермо, або влитися в цю гру.
Після поранення. Я дуже боявся за хлопців після того, як отримав поранення. У нас був дуже дружній колектив.
Зараз я весь час проводжу на службі. Мене повернули до того ж військкомату, з якого я призивався. Я займаюся похованням наших загиблих хлопців та безвісти зниклими. Найскладніше у моїй роботі триває до того моменту, поки не сповістиш рідним: знати цю новину, розуміти, що мушу її сказати родині, говорити про це — дуже складне моральне випробування.
Я комунікабельний, маю багато знайомих і вмію з людьми говорити на такі складні теми. Підказую наступні кроки, стараюся проводити поховання так, щоб все минало ідеально, бо рідним дуже важко і водночас важливо гідно поховати рідного воїна.
Про підтримку. З місяця в місяць чекав на наші тренувальні збори в Іграх Нескорених. В мене піднявся дух, відчув себе у своїй тарілці, коли вперше приїхав на тренування. Це моя підтримка. Мені подобається, що в нас по кілька тренувань на день. Після них є втома, але варто прийняти душ, і стає так добре. До війни я відчував те саме після тренувань.
Наразі трохи побоююся, що після Канади можу впасти трохи у депресивний стан, коли усе завершиться. Проте, Ігри Нескорених дали розуміння, що серед своїх мені добре, тож, продовжуватиму шукати такі заходи для себе. Єдина перешкода зараз — служба.
Про подяку. Я, направду, не люблю, коли мені дякують, бо вважаю, що подяки заслуговує багато хто. До прикладу, ті цивільні люди, які в перші дні повномасштабної війни носили нам їсти. Ми не мали, де взяти їжу, а вони брали і приносили. І, може, якби не вони, ми б і не вижили. Мій товариш купив мені за шалені гроші два бронежилети (один я віддав іншому товаришу) і цей бронік врятував мені життя. Є люди, які внесли великий внесок у збереження України.
Рішення піти на війну було моїм свідомим. Те, що сталося, те сталося. Але я б не хотів, щоб мені дякували тільки через те, що я на протезі, бо є хлопці, в яких не видно поранень, є люди, які дуже допомагають фінансово та іншою волонтерською роботою, є психологи, які витягають з моральних прірв. Дякувати будемо один одному, коли виграємо цю війну.