Алла Сенченко має сильну інтуїцію, захоплюється Кабалою. Їй імпонує розуміння, що “ти частина великого”. Пройшла полон, зрозуміла свою силу. Участь в Іграх Нескорених повернула їй довіру до суспільства і віру у справедливість.
Про себе: Я контактна людина. Але в певний момент, особливо зараз, зрозуміла, що мені комфортно наодинці. Це про вразливості. Не хочу, щоб мені робили боляче. Живу сама з собакою. Ми з ним подібні — я маю свою територію, він має свою. І ми не чіпаємо одне одного.
Я — бунтарка. З дитинства не люблю несправедливості. Відкриваю рота там, де інші мовчатимуть. Я оцінюю ризики, знаю, що можу втратити, але мені краще сказати, ніж змовчати.
Ще вважаю, що я авантюристка і адреналінозалежна, ризикну заради того, щоб відчути щось незвідане. Саме тому в Іграх Нескорених пробую вейкборд, сноуборд. В останній момент обрала скелетон, бо це щось нове. Ігри Нескорених — це шанс зробити щось значуще для себе й для когось. Побути в цій атмосфері, з цими видами спорту — це зробити стрибок над собою, над своїми болями і втратами.
Про віру і спостереження: Враховуючи, що цей рік досить успішний для мене, я розглядала те, що можу потрапити до збірної. Не дуже вірю в гороскопи, але прочитала, що у Близнюків цього року буде те, що вони забажають. І все так складається, непогано.
Місто надало мені житло, я звільнилася та отримала довгоочікувану свободу, вступила в університет на психолога, переборола свої страхи, психологічні емоції вирівняла. Є позитивні зрушення, які мені подобаються. Нові люди.
Хоча, є і складні ситуації, які доводять до відчаю. Я, як серфінгіст — балансую. І мені допомагає сила волі та характер.
Про війну: Трапляються ситуації, на які я реагую. Так і з війною — вона трапилася, я пішла воювати. Служила з 2018 року три роки на контракті в 24 бригаді. У грудні 2021 звільнилася. І почалася повномасштабна війна. Не встигла розслабитися. Пішла у ТрО.
Насправді мені було досить складно на службі. Мій перший бойовий виїзд (у 2019 році) припав на час, коли я розлучалася і в мене померла мама. Я дуже важко переживала це. Але винайшла для себе метання ножів, яке мене заспокоювало. Згодом почала працювати з психологом. Я з тих людей, яким проблеми треба проговорювати — це ніби я сама себе вислуховую.
Зараз у мене є відчуття, що я стартонула і не дійшла до фінішу. Мені хочеться визнання моїх заслуг, хочеться здобути перемогу у війні і бути дотичною до цього.
Про полон: Я така людина, яку складно роздратувати. Але після повернення з полону весь час думала: “Не дай Боже, хтось зробить якусь дурню і спровокує мене”. Це такий хиткий час, коли ти починаєш знову належати собі, стаєш на ноги, відновлюєшся, але водночас дуже вразливий.
Я не боялася нічого на війні, окрім полону. Коли мене “оформили” і посадили, як тваринку в клітку, я подумала, що то якась певна безпека, бо в мене був статус “полонена”, і це був шанс вижити, дочекатися обмінів. Але мені, людині, яка понад усе любить свободу, було незрозумілим відчуття свободи в клітці.
Коли я була на передовій, спрацьовували інстинкти самозбереження. На цих інстинктах я жила. І коли опинилася в полоні, цей інстинкт залишився.
В полоні немає думок про майбутнє. Є лише тут і зараз. Я завмерла і пристосувалася до ситуації. Жодного разу не плакала, а сили мені давав довоєнний досвід подорожей. Я чітко бачила картинку, в кольорах і запахах — схід сонця в Єгипті, над морем. Заплющувала очі, абстрагувалась, відчувала гаряче повітря і прохолоду моря. Париж, Відень уявляла. Цього не можна навʼязати.
Вони (росіяни) намагалися знайти, намацати слабкі точки. Мені було байдуже. Мої побратими загинули і в мене не було до них привʼязки. Наставляли пістолет, я казала: “Вбивай”. Вони робили перевірки. Я їх пройшла.
В полоні навчилася приймати себе смердючою, брудною, бо інакше сама собі знизиш самооцінку.
Коли я повернулася з полону, мене вразили очі мого побратима й сльози в них. Це були очі, в яких відображається вся війна, всі бої, але сльози були такі щирі, як бувають в дітей, коли вони плачуть тими горошинами, що котяться щоками. Побратим так щиро плакав, я була вражена.
Про думки і підсвідомість: Коли людина чогось боїться, вона це не притягує, а лише підсвідомо знає, що таке може статися. Ми просто не вміємо читати між рядків. Ми не буваємо наодинці з собою. Найтяжче в житті — це залишитися собою, знайти себе, зрозуміти себе.
Я йшла своїм тяжким шляхом, але є в цьому шляху один великий бонус — мене ніхто не підпирав ззаду, я все пройшла сама. Побратими тримали оборону разом зі мною. На жаль, я втратила цих хлопців, але в тому не було моєї провини і врятувати їх не могла. Ніколи не варто звинувачувати себе у тому, що сталося. Єдиний раз, коли подумала, що все могло бути інакше, коли ми змінили порядок у нашій трійці. Зазвичай, при відході втрьох, я йшла посередині. Першим йшов Володя, Сергій був заключним. Це, як у перевізника, не можна змінювати правила. А того разу я затрималася і йшла останньою.
Та до смерті в мене особливе ставлення. Хочеться сказати людям: “Припиніть бути залежними від людей, які вже пішли. Їх треба поважати, їх треба пам’ятати, але позбувайтеся залежності. Коли ви чіпляєтеся за них, ви не даєте їхній душі злетіти на небо”.
Про відчуття щастя: Мене багато речей роблять щасливою. Теплий дощ, зустріч з побратимами, смачні чи нові речі. Але я завжди бажаю більшого.