Павло Коритнюк, отримав поранення у липні 2022 року внаслідок масованого артилерійського обстрілу РФ у Донецькій області, втратив ногу. Після поранення підкорював гірські стежки у Татрах, стрибав з парашутом. Зізнається, що до поранення цього не зробив би. Хоче мотивувати своїм прикладом інших поранених, допомагає ветеранам, які повертаються з фронту.
Про себе. Я маю свої цілі, йду до них. Може здатися, що я дещо закритий, проте, це не так. Коли був молодшим, спілкувався з усіма. Зараз більше обираю тих, з ким мені цікаво. Не люблю витрачати час на даремні чи нецікаві мені розмови. Я тягнуся до тих людей, від яких можу щось взяти для себе.
Для мене найкращий співрозмовник і психолог — моя дружина. Ми з нею багато говоримо на різні глибокі теми. Вона не просто вміє слухати, а й чує. Можемо так сидіти за розмовами до ночі.
Сьогодні дуже багато психологів мають власні травми, і вони, не справившись з ними, йдуть надавати допомогу іншим. І коли бачиш, що людина сама травмована, як їй можна довіряти? Поради всі можуть давати, але важливо на власному прикладі показувати, як долати ці труднощі.
Із спілкування з психологом, я давно зрозумів, що всі відповіді є в тобі самому. Достатньо поговорити з людиною, якій довіряєш, виговоритися, і ти сам ті відповіді знайдеш.
Потрібно не забивати себе дурними думками, а проводити якісний самоаналіз і працювати над цим, а не просто сидіти й жаліти себе. Бо жалість зазвичай веде на саме дно.
В книжці “Трансерфінг реальності” прочитав, що коли є проблема, треба просто зменшити її важливість — опуститися на рівень спокійніше і подумати про щось, окрім цієї проблеми. Ми ж коли долаємо якусь проблему, думаємо, що це якась фігня була, отак треба одразу зменшити важливість цієї проблеми. І тоді можна побачити вихід, та що робити далі.
Я спокійний, мене дуже важко вивести з рівноваги. Це з одного боку добре, а з іншого — тримати емоції в собі — важко. Часом починаєш думати, що з тобою щось не так, хоча насправді потрібно просто випустити емоції.
Мені допомагає спортивна зала, чи поїхати на природу з наметом, чи навіть лягти поспати на годинку вдень. Завжди треба дати собі трохи часу і подумати, а не приймати рішення на емоціях. Хоча, спонтанність теж має бути в житті.
Про натхнення. Мене надихає розвиток, спокій. Багато хто любить поїхати на якийсь курорт, де тусовка. Ми з дружиною любимо тишу, спокій, щоб не було багато людей. Так у нас збіглося. Саме тоді можна відчути себе й те, що навколо тебе. Книги надихають. Спорт почав надихати. Після поранення, поки усунув усі наслідки, минув майже рік. Працював за компʼютером і усвідомив, що так фізично запливу. А без фізичної активності, й мозок починає працювати значно гірше.
Я пішов у інваспорт, там тренер, десь побачив мене на фотографії, і майже рік вмовляв прийти займатися. Навіть почав мені здаватися навʼязливим. Та я вирішив спробувати і зараз вже кандидат в майстри спорту з жиму лежачи.
До участі у війні. За спеціальністю я вчитель початкових класів та англійської мови. Але далі вчитися не пішов, бо через день після мого випускного помер батько, і я почав працювати на різних роботах. Був і продавцем у магазинах електроніки, і продавцем-консультантом, і в Польщу їздив, і охоронцем на аграрному підприємстві працював. Потім мене помітило керівництво, призначили начальником служби безпеки. Роботи було так багато, що додому тільки приїжджав, клав зарплату і знову їхав на роботу. Для власного життя часу не було. В такому темпі я витримав рік.
Трохи відпочив, зʼїздив в гори і почалася війна.
Про війну. Коли почалася повномасштабна війна, до мене зателефонували з моєї частини, де я проходив строкову службу. Але це було у Вінниці, не зрозуміло було, як туди доїхати. Я подзвонив до свого військкома. Мене залишили у військкоматі, я був трохи в роті охорони на місцевості. Далі вже потрапив в 14-ту бригаду, Волинську, у піхоту. Дали мені кулемет “Максим”. Думав, жартують, виявилося — ні.
Місяць розбиралися, що й до чого. Розібралися. Шкодую, що повоював мало. В одному з перших боїв отримав поранення.
Про поранення. Один раз прилетіла “вісімдесятка” (міна 82 мм), посікло уламками. А другий раз, коли поранило побратима, я з ще одним бігли йому на допомогу. Картина така: тут ми біжимо, а тут вже лежимо — прилетіло щось більше за “вісімдесятку”. Поряд була воронка, ще й подумав, що снаряд не має прилетіти двічі в одне місце. Ми вдвох лягли у ту величезну воронку. А вона була такого розміру, що ще би пʼятеро вмістилося. Ми обидва поранені, наклали собі турнікети і чекали кілька годин. Я спробував відповзти, але зрозумів, що з пораненням не зможу, повернувся назад. З руки турнікет зняв, там було все нормально, а з ноги боявся. За відчуттями, поранення було нижче коліна.
Нам пощастило, що в нас не влучило нічого більше, бо навколо все вибухало. Нас присипало землею. А коли росіяни змінювали позиції, обстріл трохи вщух і наші встигли до нас приїхати.
Мене привезли в Дружківку. Ще попросили порухати пальцями, а я відчував лише щось схоже на електричний заряд. Зараз досі бувають такі відчуття — фантомні болі. Ніби ногу підключають до електричного струму, або стискає, або ніби пальці скручує і я не можу їх розігнути. Вперше, коли ставав на милиці, здавалося, що нога в коліні зігнута, лягав на живіт і “не міг” її випрямити. Впоратися з фантомним болями допомогло відволікання. Деякі хлопці з ампутаціями радять “домовлятися” зі своєю ногою, щоб не відчувати болю. А комусь навпаки, допомагає дзеркальна терапія.
Про прийняття травми. Я прокинувся в Дніпрі вже без ноги. В мене не було відчуття, що я каліка чи інвалід. Лише думав про те, що робити далі. Й дружина розповідала, що вона лише чекала, що я на це все скажу — чи впав духом, чи ні. Я їй сказав, що все ок, живемо далі. Зараз я дивлюся на власні фото і не можу згадати себе з двома ногами. Не можу згадати, як ходити обома ногами.
Глибокі розмови з дружиною стали найкращою реабілітацією. Інших рідних довелося самому заспокоювати, що все буде нормально.
Про переконання. Йдеться не глобально про долю і не про шлях, але переконаний, що ми самі здатні обирати і ставати такими, якими хочемо бути. Тільки коли береш себе в руки і обираєш шлях, а не просто живеш абияк. Існує багато різних стежок, ми обираємо, якою піти.
І все, що стається в житті, веде до того, щоб стати тією чи іншою людиною.
Війна, певно, зробила мене дещо жорсткішим і додала здорового егоїзму. Почав дослухатися до себе. Раніше нікому не відмовляв у допомозі, часом навіть не чуючи себе. А зараз обираю. Відтак, життя стало значно цікавішим. Коли робиш те, що хочеш для себе, а не те, що просять.
Якось на громадському пляжі мені було не дуже зручно знімати протез та йти плавати. А потім подумав, що я йду це робити, бо хочу, а не для когось. І помітив, що як мені байдуже на людей, так і людям байдуже до мене.
Про реакцію суспільства на травму. Я помічаю реакцію людей. Але ніколи навмисно не ховаю чи не демонструю протез. Чоловіки військові — дивляться прямо в очі, а цивільні — ховають погляд. Цікаво спостерігати за дітьми. Вони нічого не бояться і вони відверті. І я часом міг показати дитині, що можу робити протезом. Та багато батьків кажуть дітям: “Не дивися, так не можна”, “не питай”, “не показуй пальцем”… Хоча я не проти і якби до мене підійшли та запитали, я б розповів чи показав. Мені з дітьми цікаво. Але батьки не дозволяють і не пояснюють їм.
Загалом, переконаний, що протези у людей мають сприйматися, як окуляри чи як брекети, тобто, не викликати зайвої уваги.
Про бажання для себе. У кожного в голові є образ тієї людини, якою він хоче стати. Я хочу стати тим, ким уявляю себе.
Колись на парі соціології, викладач запитав: “Який для вас сенс життя?” І 90% групи відповіло, мовляв, створити сім’ю і просто жити. Але це ж банальні цілі, як на мене. Сім’я це важливо. Але для чого тоді люди мріють, думають? Сенс — втілювати те, що хочеш. Сімʼя має бути не перешкодою, а допомогою у цьому.
А ще хочу побачити світ. Так сталося, що я ніколи не був на морі. В гори також ще хочу, мені сподобалося.