Інна Короленко, бойова медикиня з Одеси. У цивільному житті працювала в громадській організації, у комунікаціях та журналістиці, продюсеркою на телебаченні, мала власну SMM-студію, працювала з дітьми та була музичною терапевткою. Під час служби організовувала евакуацію поранених і загиблих з поля бою. Отримала вогнепальне осколкове поранення в шию та контузію. Вважає, що Ігри Нескорених — це можливість для ветеранів побути поруч з побратимами, зцілитися і зарядитися емоціями на роки.
Про дитинство. До 11 класу я була кімнатною квіткою, яку батьки виростили на підвіконні. Мене поливали по годинах, годували по годинах, я займалася музикою, сольфеджіо, танцями, хореографією, ліпниною, макраме, англійською. Років з чотирьох мала по сім гуртків. Мені подобалося.
Кілька разів на місяць мені мама дозволяла посеред тижня, у середу, пропускати школу. Але завдяки цьому вихідному, мені на все вистачало сили.
Коли я вступила на навчання до Львова, активностей не стало менше, — додалися громадські організації, соціальні фонди, дитячі будинки. А на третьому курсі я пішла працювати в облдержадміністрацію.
Про професію. Я спеціаліст з міжнародних відносин, дипломат, перекладач, спеціаліст з європейської інтеграції. Але у 20 років дуже різко влилася в журналістику. Мене одразу поставили продюсеркою, записувала і видавала ефіри, але тоді навіть не знала, що таке хронометраж. Коли режисер запитував: “Який у нас хрон?”, не могла довго зрозуміти, що він має на увазі. Достатньо швидко довелося розібратися в усьому. Це був надто складний і надто класний час. Проте, більше я журналісткою не буду.
У дитинстві мріяла бути медиком, парамедиком, працювати на “швидкій”, їздити на екстрені виклики. Але я не розуміла хімію. Дуже любила біологію, фізику, та хімія мені не давалось. І я полишила це бажання. До того ж на лікаря треба вчитися близько семи років, потім інтернатура, і ще не факт, що працюватимеш в лікарні… Я не готова була віддати стільки часу на це, адже час для мене — основна цінність. Батьки бачили мене перекладачкою, але я себе не бачила у буквах і словниках. Мені хотілося драйву.
У 22 роки відкрила власну СММ-агенцію. У нас була прикольна команда. Ми стартували під час виборів, вели сторінки кількох бізнесів у період локдауну. Достатньо непогано проявили себе. Але закінчилося все, коли я зламала ногу. Це був період зими, стагнації, було мало замовлень. І я зрозуміла, що якщо займатимуся далі бізнесом, то втрачу і бізнес, і себе. А якщо закрию бізнес і оберу себе, то згодом реабілітуюся та відкрию ще багато бізнесів.
Про музикотерапію. Після закриття власної справи, я захопилася НЛП (нейролінгвістичне програмування) психологією. Закінчила навчання на практика й тренера, стала НЛП-терапевтом. Але мені хотілося бути не класичним НЛП-терапевтом, і я звернула увагу на музичну терапію, адже все моє життя було повʼязане з музикою і співами.
Я назбирала інструменти: перкусії, барабани, шотландська волинка, баян, флейта, гармонь, ксилофон… З цими інструментами в нас з дітьми було більше ігор, ніж терапії. Але, якщо дитина має розуміння про інструмент, то ми, до прикладу, заходили в терапію з погляду відношення дитини з батьками. Дитина грала яка мама зла, яка мама добра, як би вона хотіла, щоб мама була з нею, коли вона відчуває провину, як дитина відчуває провину, як звучить провина… І потім ми накладали одне на інше, й таким чином дитина проробляла музикою свою травму.
Встигла провести чотири дитячі тренінги і один дорослий, й почалася війна. Я пішла на війну.
Про цінність. Мені завжди здавалося, що я повільну живу. Завжди треба було скрізь встигнути. На війні ці відчуття проявилися ще яскравіше. У мене завжди був графік, а зараз доводиться жити в моменті, і це складно.
Для мене завжди був важливий контроль — над життям, над тілом, над емоціями. А зараз такий період, коли від мене нічого не залежить. Це для мене дуже складно. І я лише вчуся розуміти, що, зрештою, дійсно, в житті так буває, коли певні речі від мене не залежать, тому, треба дозволити їм бути.
Про відпочинок. Я дуже любила бути вдома, в своїй затишній квартирі. Я готувала собі щось за новим рецептом, — дуже люблю готувати, — розкладала диван, вмикала якийсь фільм і під боком з кицькою Кірюшою ми відпочивали. До війни мені було достатньо кота, бо я могла “вивозити” себе сама. А зараз я не соромлюся зізнаватися, що сама з собою не справляюся, мені потрібна людина. Бо найгірший варіант — говорити, що з усім впораєшся, а вечорами копати собі яму.
А ще я любила походи в гори. Обходила майже всі Сколівські бескиди.
Про любов до себе. В дитинстві я любила цілий світ. А зараз я люблю себе. Ця любов проявляється у тому, що я дозволяю собі відчувати те, що відчуваю і робити те, що хочу робити. До війни я була енерджайзером, який встигав усе, а зараз я більше дитина, котра хоче на ручки. Мені потрібен час, щоб увійти в норму.
Про війну. Коли я лише приїхала до Львова, то волонтерила у військовому шпиталі. В мене було багато знайомих і друзів серед військових. За перші кілька тижнів повномасштабної війни загинуло кілька моїх друзів, які були крутими воїнами, які пройшли Дебальцеве, котли, дуги, аеропорти… Діма Сидорук (учасник та тренер Ігор Нескорених), Тарас Бобанич, ще хлопці. Я ревіла кілька днів, а коли мені подзвонив Сергій Шимчак (учасник Ігор Нескорених 2018 року), сказав, що він теж повертається до війська, я вирішила, що настав час стати медиком (я до цього проходила багато різних медичних курсів).
Два місяці прослужила у львівській бригаді стрільцем, потім мене перевели наказом в Рівне діловодом. А через вісім місяців мені погодили переведення в 206 батальйон, і під Новий рік я приїхала у Вовчанськ. Мені тоді здавалося, що я вирвалась з пекла і потрапила в прекрасний колектив. Він дійсно був прекрасним. Коли ми виходили з Бахмута, комбат кожного з нас обійняв.
Ситуація погіршилася, коли в комбата — Віталія Баранова, “Біби” — стався серцевий напад. Він був, як батько. Позитивний, суворий і добрий.
Ми пройшли Вовчанськ, Бахмут, Соледар, Марʼїнку… В Побєді, під Марʼїнкою, загинув мій перший взводний. Я тоді опинилася в лікарні на два місяці. Мій підрозділ вивели в Нью-Йорк, де ми втратили дуже багато людей.
Найбільше мене пригнічує, що десь там, в цій довбаній донецькій посадці, лежать тіла хлопців, які могли б жити, народжувати дітей і все було б добре, якби не йо**ні росіяни.
Про психологічні переживання та Ігри Нескорених. Мій друг Сергій Шимчак постійно мене смикав, щоб я подалася на нацвідбір Ігор Нескорених. Хотіла ще в 2023 році це зробити, але коли ми вийшли з Бахмута, мені затвердили навчальну поїздку в Угорщину, якраз на час нацвідбору. Подалася вже наступного року, коли була в Соледарі.
Під час ротації в Марʼїнці сталася подія, яка на мене дуже вплинула психологічно. Я не змогла забрати бійця, пораненого в голову. Ми стояли на напрямку, де було безліч дронів і мін. Цим мінним полем ми могли проїхати лише на “бредлі” приданого підрозділу. Але 40 хвилин я чекала, доки начмед домовиться про виїзд цієї “М-ки”. За 200 метрів до позиції, в чистому полі “М-ка” скинула гусеницю. Якимось чином водій цю розірвану гусеницю натягнув, ми розвернулися і поїхали назад. Без пораненого.
Я пережила величезне відчуття провини. Зжерла сама себе. Опинилася в такій ситуації, що допомагати пораненим було неможливо, евакуація не була налагоджена з декількох причин. Мене з цієї ланки забрали і я посиділа два тижні в кімнаті з раціями, в яких чулися прощальні крики поранених. Ледь не збожеволіла, і мене забрали, займатися ремонтом машин.
Якраз під час мого перебування в психіатрії, був нацвідбір Ігор Нескорених. Завдяки Шимчаку я пройшла це, але втікала щоразу після змагань, бо боялася будь-якого шурхоту і людей.
Мені здавалося, що Ігри Нескорених допоможуть мені соціалізуватися.
Про підтримку. Мій загиблий ротний, — його звали Василь Паламарчук, — єдиний з колективу, хто сказав мені: “Я тобою пишаюся”, після моєї участі у нацзмаганнях. Але я йому навіть не встигла розповісти, що потрапила до збірної. З ним на службі мені було простіше. Після його загибелі, все пішло не так.
Коли мені стає дуже важко, тепер я дозволяю собі плакати. Раніше, до 21 року, я собі цього не дозволяла. Певно, єдиний раз, коли я плакала, — це після операції на нозі, після якої я місяць не могла ходити. Це для мене було надзвичайно важко. А після війни я стала, як оголений нерв, особливо після Марʼїнки. Було враження, ніби доторку до мене достатньо, щоб я заплакала. Зараз знаю, буде гірше, якщо не поплачу. Якщо стримуватиму все в собі, можу опинитися в психіатрії з конкретним діагнозом.
В мене виникло коло моїх людей, які були поряд у найтяжчий період і залишаються досі. Раніше мені потрібно було, щоб людина навпроти цілком розуміла мене. Зараз, після участі у війні, я цього від людей не вимагаю. Буду вдячна за те, що мене послухають, підтримають просто розмовами, обіймами, якоюсь смачною їжею, питанням “чого б ти зараз хотіла?”. Але я розумію, що не варто вимагати стовідсоткового розуміння, бо ця людина не пройшла те саме, що й я.
Про бажання для себе. Мені дуже хочеться свободи. В армії я не маю права вибору, тут є контроль. Мені з цим складно. Насправді, я в собі відчуваю великий потенціал, але для цього потрібен відпочинок та реабілітація. Хочу відкрити масажний салон. Мені кайфово працювати не лише з власним тілом, а й з чужим.