Invictus Games Vancouver Whistler 2025 presented by ATCO and Boeing 8-16 лютого 2025 року

ПРО НАС

Edit Content

«Я хочу показати, що, незважаючи ні на що, можна відновити себе з попелу і повноцінно жити після найважчих травм» — Юлія Паєвська, позивний «Тайра», командир евакуаційного відділення 61-го мобільного військового шпиталю

«Я дуже болісно реагую на будь-яку несправедливість. Тому в грудні 2013 року, як і багато українців, вийшла на Майдан. Звичайно, на той момент ніхто не думав, що ці події будуть настільки довгими і трагічними.

Не можу сказати, що на Майдані я була якась особливо героїчна – була як усі медики – надавала допомогу пораненим, і бачила практично всі ключові моменти. Пам’ятаю, як одного хлопця скинули з колонади на Грушевського. Я тоді підбігла першою, але він мав таке поранення, що його не варто було затримувати – мерщій треба було нести до медпункту.

Після Майдану почала викладати тактичну медицину: у проектах «Народний резервіст» та «Захист патріотів», спершу на полігонах, але основний акцент завжди робила на фронт. Згодом я зрозуміла, що мені простіше перебратися на Схід, ніж постійно їздити туди. І вже на фронті почала займатися евакуацією, тому що в цьому була гостра необхідність.

Так з’явився медично-евакуаційний добровольчий підрозділ «Ангели Тайри». Ніби самі собою знайшлися люди, машини, волонтери, які почали забезпечувати нас медикаментами і обладнанням. Це було дуже круто, адже у такі моменти розумієш, що ти все правильно робиш. Звичайно, якби не підтримка людей з України та з усього світу, ми нічого не змогли би зробити.

Складно сказати, який момент на війні для мене був найважчим. Їх багато. Але я чітко пам’ятаю один випадок. Ми приїхали забирати з позиції загиблого хлопця. Вантажимо його на носилки, і в цей момент у нього починає дзвонити телефон. На рингтоні пісня – я ніколи не чула її ні раніше, ні після цього – «Мамо, не плач, я повернусь весною». Телефон вислизує у хлопця з кишені, і я бачу напис на екрані «Мама». Мені говорять: «Відповідай». І я розумію, що ні за що на світі не зроблю цього – у мене не вистачає мужності. Я можу працювати під кулями, під обстрілами, але це – найстрашніше. Буває, що мені телефонують родичі загиблих, щоб дізнатися подробиці, і я намагаюся завжди відповідати. Але ніколи в житті я не повідомляла про смерть солдата близьким.

З початку війни і на сьогоднішній день ми врятували понад 500 бійців. Хочу підкреслити, що це завжди командна робота. Я роблю це не одна, поруч зі мною постійно другий парамедик, або лікар, або хтось із підрозділу, водій.

Як мене змінила війна? Я думаю, що вона прибрала все зайве і несправжнє з мого життя. Я навчилася створювати порядок і комфорт з мінімальних речей, організовувати роботу підрозділу буквально за хвилини, домагатися ефективної злагодженості практично у будь-якій ситуації. Навчилася не чіплятися за дрібниці, а дивитися на ситуацію в цілому, аналізувати, складати картину і мислити глобально.

Війна – це потік страждань і дуже потужних емоцій, де є і негативні, і позитивні моменти. Наприклад, коли ти довозиш пораненого (здавалося би безнадійного) живим, і він живе далі – це і є радість.

Колись буде перемога, я в це вірю. Ми обов’язково повернемо, те, що належить нам, українцям. Чужого нам не потрібно, але земля, яка полита кров’ю наших пращурів, моїх побратимів (і моєї там пару крапель є), не може відійти ворогу.

Після перемоги я би хотіла зайнятися реабілітацією як поранених військових, так і бійців із посттравматичним стресовим розладом. Я зараз вивчаю психологію в Бердянському педагогічному університеті, і хотіла б на основі свого досвіду допомагати людям. Адже, напевно, ніхто не бачив більше страждань на війні, ніж військовий медик. Тому, можливо, я знайшла би слова для тих, кому, здається, допомогти неможливо.

Моя мета – створити реабілітаційний спортивно-психологічний центр. Спорт у реабілітації дуже важливий, це я знаю точно, адже маю багаторічний тренерський стаж з айкідо.

До війни я мала травми, зокрема, й спортивні. Вони мене не надто турбували. Але на війні все загостюється, оскільки ти працюєш на знос і не шкодуєш свого тіла. Так, під час однієї з евакуацій я, намагаючись утримати бійця, щоб він не впав з носилок, чи то оступилася, чи то посковзнулася, і впала самка. Пам’ятаю тільки дикий біль і те, що спочатку не могла підвестися на ноги. З цим болем я жила до операції. Але, у порівнянні з пацанами, з якими я зараз тренуюся, з тими, кого я евакуювала, це – абсолютно не героїчний момент. Крім того, у мене є кілька контузій, були уламки в ногах, але я навіть до шпиталю не їздила – сама їх витягла, тому що це, насправді, дурниця.

Напевно, у мене є і ПТСР. Але, щоб зрозуміти це, потрібно повернутися з війни, а я досі перебуваю на передовій.

На «Іграх Нескорених» мене підтримує родина – чоловік та донька. Також є потужна підтримка від команди. Ми ніби одна сім’я, і це неймовірне відчуття! Наша збірна – це бойовий колектив. Впевнена, якщо би знадобилося, то ми би поїхали на фронт і там успішно виконали будь-яке завдання.

Оскільки я перфекціоністка, то зараз активно тренуюся, щоб досягти найкращого результату на змаганнях у Нідерландах. Але, окрім цього, я хотіла би показати силу духу українців, як нації, нашу непереможність. Україна вже довела, на що здатна, і наша участь в «Іграх Нескорених» вкотре підтвердить цей постулат.

Також я би хотіла поспілкуватися з представникам реабілітаційних служб різних країн, можливо, вивчити їхній досвід, подивитися, як вони працюють з ветеранами, щоб здійснити свою мету – створити реабілітаційний центр. І, знову ж таки, я маю на меті надихнути всіх поранених українських військових. Треба розуміти, що є видимі травми, а є ті, які не побачиш оком. У когось немає ноги, а у когось вже висохла душа. Тому я хочу показати, що, незважаючи ні на що, можна відновити себе з попелу і повноцінно жити після найважчих операцій, каліцтв чи душевних травм. Справжній воїн може все».

Прокрутити вгору