Іван Лавренюк у цивільному житті працював торговим представником і був фанатом командних видів спорту. Рішення піти на війну прийшло через дві речі: звільнити країну від окупанта і, як зізнається, додати в життя адреналіну. Говорить, що участь у війні покращила йому почуття гумору, попри поранення.
Про себе і цивільне життя. Я балакучий з дитинства. Останні вісім років працював у сфері торгівлі. Був торговим представником, супервайзером, територіальним менеджером, знову торговим представником. Моя робота завжди була повʼязана з людьми. Хоча насправді, коли приходив додому, хотів просто помовчати, просто полежати. Та загалом спілкуватися з людьми, дізнаватися щось нове, цікаве — це класно.
В мене важкий характер. З дитинства невгамовний, непосидючий. Батьки мене добряче ганяли. Я то одною справою займався, то іншою. Але, доки не завершу одне — не перейду на інше. Мені все було цікаво. Мій батько помер десять років тому, він працював далекобійником. І з ним з 5-6 років їздив у рейси, був у Польщі, в Італії. Мій рідний брат навчався у будівельному технікумі. Й мене будівництво цікавило. Я займався декоративною штукатуркою. Був час, коли поїхав в Чехію на заробітки. Місто і люди мені там сподобалися, але тягнуло додому. Тягнули рідні, близькі, спорт. Там не було часу займатися спортом — весь час робота.
Про спорт. З п’яти років займався футболом. Грав до поранення, тобто до 32 років. Зараз мені дуже важко сприймати те, що не можу ганяти мʼяча. Я завжди грав: футбол, баскетбол, волейбол, брав участь у всіх змаганнях в інституті, в школі. Там, де було щось кругле, де був м’яч, завжди був я. Зараз приїжджаю на благодійні матчі, прошу м’яч взяти в руки, стою на воротах, забиваю голи. Море емоцій, задоволення, але, на жаль, техніки, яка була раніше, немає. Та духом не падаю — вмикаю чемпіонат Європи по телевізору, слухаю, підтримуємо нашу збірну. А взагалі я вболіваю за французів, мій кумир Зінедін Зідан. Також, окрім футболу, я займався боксом, але недовго. Було важко.
От школу не любив, прогулював і трійки мені ставили тільки через те, що завжди брав участь в усіх змаганнях. Я любив історію в школі. Мене цікавили війни, царі, отамани. Зі своєю фантазією я гарно вмів описувати і розказувати про битви.
Про захоплення і любов. Завжди любив риболовлю. Втрата зору не стала перешкодою, й досі цим займаюся. Щоправда, з вудочкою, поплавком ще не дуже можу впоратися, але на спінінг без проблем ловлю щуку, коропа. Навички залишились, я ще пам’ятаю це все по рефлексах. Раніше з великими компаніями на сплави їздили на рибалку. Я люблю ловити хижака. Мені достатньо дві-три години, щоб зрозуміти, буде риба чи не буде. Але без риби я ніколи додому не вертався. Я сам її не їм, не люблю. Або віддаю дружині, або везу до мами для кицьки. У мене кицька дуже любить щуку.
Я дуже люблю котів. Мені хрещений на один рік подарував кота, він у мене прожив 16 років, ще в мене була кішка, яка прожила 13 з половиною років, в неї, на жаль, був рак. Кум подарував висловуху кицьку. Інколи я прошуся додому, до мами, бо у мене там кицька залишилася. Коли приїжджаю додому, кайфую, що там тихенько. Мама на роботі, дружина з дитиною, а я собі з кицічкою як хочу, так і проводжу час.
Ще люблю дітей. Мені з ними весело, цікаво і просто. Певно, й себе трохи дитиною уявляю, коли бавлюся з малечою.
Про армію і війну. Строкову службу не служив, бо в мене було багато травм. А коли почалася повномасштабна, і мене про це сповістив товариш, не повірив. Як зазвичай збирався на роботу.
19 березня отримав повістку. Рідні мене намагалися відмовити: “Не йди, не йди!”. “Як, — кажу, — не йди? Хто, як не ми? А якщо всім почнуть говорити: не йди. А якщо всі не захочуть, боятимуться. Хто вас захистить?”.
Я не супер-воїн, не кіборг, не термінатор. Розумію, що не врятую цей Всесвіт, я не Супермен. Думаю, ніхто з нас не хоче воювати, але потрібно.
Мене одразу у військо не взяли, бо я не мав попереднього бойового досвіду. У військкоматі, куди я пішов наступного дня після отримання повістки, мені сказали, що зателефонують. На цей дзвінок я чекав півтора року. Перший час був дуже налаштований, фізичну форму підтягував, зі знайомими військовими спілкувався. З часом знову затягнула рутина, робота… Але розумів, що краще не стає. І жити, переживаючи чи чогось боячись, не хочеться. Це не життя.
Якраз були новорічні свята, я вже мав в голові план — я йду воювати. Але не подавав вигляду.
За 15 хвилин пройшов ВЛК. Просто попередив — в мене нічого не болить, мені треба, щоб скрізь стояло, що я придатний. Ніколи не боявся, що зі мною щось трапиться.
Про поранення. Я отримав поранення 5 березня 2024 року — мені осколок прилетів в око. 6-го мене довезли в Мечникова, там видалили залишки лівого ока, а в правому — осколок, розміром в один сантиметр, застряг в зоровому нерві. Воно ні на що не реагує.
Найприємніше, що було у ці дні, — почути, що я їду у Вінницю. Я їду додому. Поїздка потягом була дуже важкою: поранені хлопці стогнали, кричали, їм було дуже боляче. А я весь час хотів курити. Кричав на весь поїзд: “Дайте хтось цигарку”. Так ніхто і не дав.
Я не втрачав надії, що побачу. Кожного дня прокидався і дивився на сонце. Я розумів, з якого боку воно світить, де гріє мене. Але нічого не бачив.
Зараз в мене є надія на відновлення зору. І я зроблю все можливе, щоб досягти цього.
Про підтримку, опіку і потреби. До мене з перших днів стояли черги відвідувачів. Щодня їх було так багато: рідні, близькі, друзі, знайомі. Це навіть емоційно було складно.
А коли приходили реабілітологи і психологи, щоб подивитися на мій стан, як я поводжуся в соціумі, як спілкуюся з людьми, то навіть до мене не підходили. Вони просто за мною спостерігали і відзначали, що я адекватний.
Була ще дивна ситуація: один хлопець в палаті кричав мені на вухо: “Привіт, мене звати Влад!” Я йому кажу: “Не кричи, я сліпий, а не глухий”. “А я, — каже, — глухий!” А ще один лежав, нічого сказати не міг. Я ходив до головлікаря і запитував: “Це якийсь анекдот, як ви могли поселити в одній кімнаті глухого, сліпого і німого? Ми що команда?”.
Важко було, коли всі роз’їжджалися, чи коли хлопці спали, чи коли не хотілося ні з ким говорити. Погані думки викинути з голови насправді важко. Думалося, кому я потрібен буду в такому стані? Я не хочу бути тягарем. Зараз вже більше навчився це все контролювати.
Мене дуже дратує, коли лікарі говорять не зі мною, а з дружиною. Я хочу знати все в деталях, а не переказане нею. Це моя проблема і говорити потрібно зі мною. Дуже образливо, коли лікарі кажуть дружині, що “він бачити не буде”, вона тоді плаче, нервує. Я часом просив всіх вийти з палати, щоб лікарі пояснювали лише мені.
Про побут. В лікарні я знав, що в мене на тумбочці лежить мій телефон, пачка сигарет, яблуко, пляшка води, але коли по ранках помічав, що цього немає на місці, розумів, що гіперопіка почалася, — все почали в тумбочку складати, щоб я нічого не скинув, не розбив. Це нервувало, бо я не розумів, де мої речі. Такого не треба робити і вдома. Я сам перекладу, сам навчуся орієнтуватися і розбиратися, де мої речі. Я хочу знати, що мої речі на місці, я можу прийти на кухню: тарілка там, сковорідка там, ножик там. У холодильнику знаю, де яйця, де ковбаса, де мʼясо. І, насправді зробити олів’є чи приготувати борщ – не проблема навіть в такому стані. Єдина проблема – це газ. Дружину прошу проконтролювати. Але я не користуюся мультиваркою. Мене так з дитинства навчили — з плити смачніше. Я в це вірю, готую завжди з любов’ю.
Мені цікаво зараз піти на кухню і зробити щось своїми руками, піти в кімнату до доньки і знайти їй ляльку. У неї є піаніно, я вчуся грати. В мене зʼявилося більше терпіння. Я багато на що не звертаю увагу тепер.
Про суспільство і власну фантазію. Мої знайомі кажуть, що не звертають увагу на мою травму. І відзначають, що незрячі люди рухаються переважно повільно, з опущеною головою. Напевно і я таким став. А з незнайомими часом буває таке, що я говорю з кимось, а дружина мені каже: “Стій. Не говори більше нічого. Він пішов”. Люди просто розвертаються і йдуть, і нічого не пояснюють.
Натомість я не відмовляю людям, які хочу мені допомогти. Бо, можливо, через мою відмову ця людина більше не захоче допомагати іншим. Хоча насправді я не потребую чиєїсь допомоги. Я всього можу досягнути сам. Про мене ще весь світ знатиме.
Я не розділяю зараз людей: худий, товстий, красивий, не красивий. Для мене всі однакові стали. В мене чорна картинка, всі — моя чорна сім’я, чорні брати і сестри. Я розрізняю і впізнаю людей за голосами, можу здогадатися, якого зросту чи віку. Але якою я людину за голосом уявлю, такою вона вже в моїй фантазії і буде. Я не маю звички, як показують у фільмах, мацати людину за обличчя. Хоча, дехто сам деколи пропонує пощупати, та задоволення я від цього не отримую. Інколи я можу людину так уявити, що мені навіть смішно з нею спілкуватися. Я ж розумію, що вона не може бути схожою на Маріо чи лепрекона. Це, напевно, через мою бурхливу фантазію. Іноді людина уявляється, як з фільмів жаху чи як з мультиків.
А мої рідні і знайомі залишаться для мене такими, якими я їх бачив. Такими красивими.
Про бажання. Я хочу будинок в селі, хочу свій ставочок, велику родину. Прямо велику-велику родину. Щоб всі жили дружно, в мирі, в любові, в злагоді. Хочу мати багато котів, собак, господарство.