Андрій Бойчук, з позивним “Яструб”, до своєї служби ставиться, як до роботи. Він обрав армію ще задовго до початку війни. Після поранення прагне навчати людей вміти захистити себе — хоче навчити односельців стріляти.
Про себе, розвиток і армію. Я працював в Івано-Франківську на одному з заводів і якось усвідомив, що немає розвитку і росту. Паралельно після роботи шість років займався карате. Дійшов до коричневого пояса. Ще б рік і був би чорний. Також я тренував дітей в селі Боднарів, в себе вдома.
Але мені хотілося розвитку. Тож, вирішив підписати контракт із ЗСУ у вересні 2013 року. Мене взяли в розвідувальну роту. Мені подобалося на службі.
Коли почався Майдан, потім події у Криму, потім втеча керівника держави — ми ж розуміли, що все загострюється, але командир частини постійно наголошував, що війни не буде. Частину тоді закрили, нікого не випускали і не запускали. Нам видали зброю, спорядження. Але ми морально не були готові до загострення ситуації, до воєнних дій. У нас не було досвіду. Були старші, які мали виїзди в Ірак, Косово, Ліберію, вони просто не нагнітали обстановку.
Коли ми летіли літаком у бік Борисполя і бачили в ілюмінатор Київське море, ми ж не знали, куди летимо, думали, що у Крим. Але з Борисполя технікою ми поїхали на Луганщину.
Вночі заїхали в Луганськ на якісь склади. Перед нами вдалині була річка, місто світилося ще, я бачив телевізійну вежу. Переночували і потім нам сказали висунутися в поле.
Про емоції на війні. Я не думав про те, чи буду вдома, чи не буду. Від самого початку і до штурму я був в Луганському аеропорту, і лише робив свою роботу, як на змінах. Намагався не думати про щось емоційне. Ще навіть коли на полігоні ми здійснювали стрибки з парашутом, було страшно. Але я намагався не думати про страх, просто робив все так, як свою роботу.
В аеропорту також було страшно. Коли перший раз стріляли по нас, прицільно. Ми не мали бойового досвіду. Але поступово все нарощувалося, і кількість обстрілів, і наш досвід. Я маю спокійний характер, через це й страх легше переносив.
Коли ми повернулися додому, в мене запитали, як я перебув ті штурми. А я відповів, що там зранку ти чекав ночі, а вночі чекав ранку. Отак і відбувалося. Ми вчилися володіти собою.
У липні 2021 року я звільнився. Після восьми років служби. Хотів трохи відпочити і спробувати знайти себе у цивільному житті.
Про повномасштабну війну. Побув пів року вдома, і почалася повномасштабна війна. Я весь час слідкував за новинами, бачив до чого все котиться. 25 лютого прийшов у свою частину, у свій підрозділ, у свій колектив. Це значно полегшило повернення в армію. Я приходив в один чи в другий батальйон, збирати інформацію по противнику, ми з хлопцями пили каву і вони мені все розповідали.
Про поранення і прийняття. У нас в підрозділі був провідник, який вів групу до потрібного місця і повертався з іншими. Хлопець, який вів групу, потягнув спину. Ротний мені сказав, що треба замінити товариша. Каже: “Готуйся”. А коли тобі кажуть: “Готуйся”, – це означає, що треба складати рюкзак, їхати на базу, дізнаватися, яка там обстановка, хто сусід ліворуч, праворуч… І чекати на виїзд.
Я їхав не зі своїми хлопцями з 80 бригади, а з ТРО. Ми мали прийти до краю Кліщіївки, зайняти своє місце. Прийшли пів села під обстрілами. Коли обстріли дещо стихли, ми продовжили рух, але по нас стріляв танк. Я йшов першим і було відчуття, ніби мене вдарила та знесла машина. Хлопців з другої групи також поранило. Я не знав, куди саме отримав поранення. В мене нога була у неприродному положенні, побратим наклав два турнікети. Мої ватяні штани були всі мокрі.
Коли за нами прийшла евакуаційна група, вони забрали тяжких. За мною мали повернутися. Але обстріли посилилися і я зрозумів, що це буде не скоро. Я залишився сам.
Ногу не відчував і її не чіпав, бо сам себе оглянути не міг. За добу я не заснув, хоча відчував, що втрачаю сили. Дивився, слухав як тривають обстріли противником. Неподалік була хата, я до неї підповз, а на ранок побачив, що вона розвалена, без даху і над нею літають дрони.
Вночі легше було перечікувати, а вдень бачив всю картину, як росіяни квадратами накривали село, били хімією.
За мною прийшли через добу, наступної ночі. Я знав, що за мною вдень медики не прийдуть, бо вони пересувалися тільки вночі. Дочекавшись ночі, я дуже чекав на них.
Коли мене забрали, медики напоїли гарячим чаєм, перевдягнули, перебинтували ногу, вона вже була чорна. Ще одну ніч провів в них і потім мене евакуювали. Загалом з турнікетом я пробув три дні. І насправді було байдуже — я знав, що ногу не врятують, але я був радий, що вижив.
Був момент, коли злився на медиків, думав, чому вони вчасно за мною не прийшли. Вони забрали важких поранених і мали повернутися. Але я бачив обстановку і у ній відповідь на своє питання. Я не ображаюся ні на кого, бо образа і злість не вплинуть на ситуацію.
Мій спокійний характер дав змогу і спокійніше прийняти поранення. До прикладу, в мене перший час довго не було сну. Але мені пояснили, що я не міг спати, бо організм перебудовувався. Я не став жорсткішим чи нервовішим навіть попри поранення. Як був спокійним, так і залишився. Мені справді пощастило. Я втратив ногу, інша ціла, корпус цілий, голова ціла. Але я живий і здоровий.
Про підтримку. Мене дуже підтримувала донечка Марія. Вона приїжджала до мене на реабілітацію і коли я намагався займатися спортом, вона ставала біля мене і теж займалася. Родина підтримувала, реабілітолог. Вони мене надихали.
Свої спортивні досягнення я присвячую хлопцям зі схожими пораненнями, які закриваються в собі. Хочу показати, що спорт мотивує, реабілітує і допомагає стати до строю. Хочу показати товаришам, що час не зупинився і ворогу не вдасться нас поставити на коліна.
Про спорт і активність. Тричі на тиждень я займаюся з тренером в залі. Він і тренер, і реабілітолог. Мені з ним значно легше працювати, ніж самому. Він мене веде від виписки з лікарні.
Від друзів, Юри Гапончука (асистент спортивного менеджера) довідався про “Ігри Нескорених”. І хотів просто спробувати. Я не знав, чи пройду у збірну. Коли прийшов на нацзмагання, подивився на контингент, побачив, що є сильніші за мене фізично і морально. Але я не опускав руки, тренувався, показував свої результати. До прикладу, у стрільбі з лука у своїй категорії я був перший.
Я дуже радий опинитися в цьому колективі. Ця сім’я мене більше заряджає і від цього я отримав дуже велике задоволення. Від спілкування, від підтримки один одного, від розуміння один одного. Вдома, серед здорових людей я себе почуваю якимось не таким.
Коли я перший раз їхав додому на вихідні з ребцентру, лікар в мене запитав, як мене зустрічають на вулиці. А я відповів, що гарно, привітно, відкривають двері переді мною. Хоча, мені хочеться почувати себе таким самим здоровим, щоб я сам відкривав двері, сам підіймав милицю. Бо зайва увага акцентує на пораненні. Зараз мені потрібно трохи призвичаюватися, що я повільніше щось роблю. Та я живу і радий, що мені доля, Бог, дали можливість жити. Я милуюся, радію, кайфую.